Розділ 46 Марія

Марія

Вересневий вечір відрізняється від травневого так само, як молода молодиця від юної дівчини. Вересень напакував наші комори, стодоли, льохи і пивниці щедрим вирощеним та викоханим урожаєм. Він іще підморгував літнім теплом, манив високим сонцем, однак не сміявся вже так весело, не тягнувся до неба й не заливався щебетом жайворонка. Вечори ставали усе довшими і холоднішими.

Іван знову відродився, знову збігли роки. Я підсвідомо відчувала, що це мій останній шанс його врятувати: більше можливості не буде, бо Доля мене по другому колу не пустить.

Ми обоє були у «Просвіті», познайомилися, працювали разом: так і покохалися. На батьківському подвір’ї Іван звів хату, я ж йому допомагала всіма силами. Того дня ми справили своє скромне, але гарне весілля: у світлиці гостилися, музиканти засіли у пахучій сіном й снопами стодолі, а люди того теплого вересневого вечора танцювали просто надворі. Увесь цей час я сиділа поруч зі своїм Іваном, танцювала з ним, не можучи дочекатися, коли, нарешті, лишимося самі. Ні, не тому, щоби зайнятися з ним коханням чи порахувати ті копійки, які нам принесли на весілля у подарунок. Я хотіла просто з ним жити: довго і щасливо, доки Смерть не розлучить нас. Ні, стоп, напевно просто довго і щасливо, без Смерті. Вона і так уже занадто часто нас розлучала…

Коли гості з весілля нарешті розійшлися, то перед тим як лягти з Іваном у ліжко, я іще встигла поприбирати, навіть посуд перемила. У нашій новій хаті завжди мало бути чистенько. Іван поставився до мене з розумінням, допоміг. Потім же ми полягали на нашому новому ліжку, на пахучих, накрохмалених простирадлах. Я хотіла його, та водночас боялася, не маючи перед цим чоловіка. Коли ж він торкнувся мене, то я відчула його сильні й ніжні руки, розкрилася перед ним…

– Про що ти думаєш? – запитала я, лежачи на його грудях та слухаючи стук серця.

– Про те, що нам знову доведеться розлучитися. Іде нова буря.

– Я вже звикла.

– Важко тобі буде.

– Я вже звикла.

– Незабаром у нас народиться син. Тобі доведеться самій ставити його на ноги.

– Я вже звикла, – втретє, ніби якесь заклинання, повторила я.

– Ти мене більше не любиш? – раптом спитав Іван.

– Люблю. Ще сильніше, ніж дотепер.

– Тоді чого мене не стримуєш, не просиш, не плачеш?

– Бо це не поможе – я вже знаю. До цього часу ми були слабкими, і зла Доля насміхалася з нас. Та тепер ми підемо проти неї: проти шерсті, проти її течії, проти вітру, одним словом – проти всього, що вона нам кидає в лице. Ми примусимо її нас поважати – і більше вона не посміє презирливо насміхатися з нашого безголов’я.

Цю ніч ми вирішили не спати. Говорили, цілувалися… На ранок Іван встав, аби обійти наше господарство, я також була вже на ногах. Повернувся він до хати із якимось папірцем у руках.

– У нас був поштар. Мене забирають до війська. Німець напав на Польщу, москаль зі сходу суне – війна почалася…