Розділ 25 Марія

Марія

Верещиця все несла і несла свої води. На зміну дням приходили ночі, а замість літа в нашу хату стукала зима. Вона гостювала довго, проте рано чи пізно підводилася і йшла геть, а на її місце знову вставало, підіймалося сонечко.

Я вже давно збилася з рахунку поколінь, втратила лік кількості життів і смертей, які мені довелося пережити. Про них я згадувала, переглядаючи свої вишиванки, сховані в скрині. Дивні орнаменти перепліталися червоними та чорними нитками. Як і в природі. Мій Іван не змінювався, завше залишаючись вірним собі. Я також не бажала здаватися. Була упевнена в тому, що мені от-от вдасться розірвати ланцюг тих смертей, що Доля нарешті змилується наді мною, і я зможу вихопити свого чоловіка з того світу, зможу повернути сонце у свій дім.

Часи нам довелося пережити і справді жорстокі. Щойно минала чергова воєнна завірюха, тут же нас палила пожежа або косила пошесть. Власники міста торгували нашою землею, за кожним разом встановлюючи якісь нові свої примхи. Міські війти, які купували уряди за гроші, ставили рогачки на кожному мості, на кожній брамі, аби обдерти торговця чи ремісника до нитки. На селян також упало немало податків та чиншів, повинності прибавлялися з кожним роком. Навіть рибу нам ловити не давали, передавши стави в оренду львівським купцям. Саме через усі ці побори кілька разів у місті та околиці спалахували бунти проти сваволі панів та війтів. Жовніри ті бунти гасили, але люди усе повставали.

А ще часто набігали татари…

Що б я не робила, хоч би як старалася врятувати Івана – все даремно. Гаврило питав мене, чи не досить, – я не відступала. І ніколи не відступлю…

Ішли Зелені свята. У цю пору на селі завше дуже багато роботи, тому до хати з поля повернулася вже під вечір. Втомилася. Сьогодні прополола усі грядки, розпушила землю, підживила городину. Бур’яни, немов із ланцюга зірвалися, так дерлися до сонця після останнього дощу. Далі я обійшла господарство: погодувала поросят, позаганяла до повітки курят і качат, позбирала яйця із гнізд. Лишився голодним лише наш Бровко: він спостерігав за мною поглядом, коли ж я підходила, то заходився завзято махати хвостом. Однак годувати я його і так не збиралася, бо наш гоноровий пес їв тільки те, що йому приносив Іван. Що ж, нехай тоді почекає.

Повернувся Івасик, що пас череду з іншими хлопчиками. Подоїла корову, погодувала сина і послала до бабці, аби відніс їй свіжоспеченого хліба й молока. Послухався. Пішов.

Я швидко почистила рибу і поставила варити юшку. Хоч нам рибалити на ставі і забороняли, та я завжди примудрялася хоча б раз на тиждень дістати кілька свіжих щупачків. Наш кіт уважно спостерігав за тим, як я пораюся із тими щупачками, облизувався і нявчав… Я випровадила його надвір. Тепер ще треба позамітати, а також збігати на город і нарвати молодої цибулі: мій Іван дуже любив сир зі сметаною та свіжою цибулькою. За вікном вже починало сутеніти.

Мій Іван був цеховим майстром, і я тим дуже пишалася. Його поважали в місті, так що навіть пани віталися з моїм чоловіком, не кажучи вже про хлопів. Він багато працював, тому в нашому домі завжди водилась якась копійчина. Ми складали плани про те, що докупимо ще землі…

Іван зайшов до хати, приволікши із собою добрий оберемок липових гілляк. Я й забула, що сьогодні Зелена субота і треба «намаїти» хату.

– А я не забув, – на випередження мовив мій чоловік.

Він ніколи не забував ні про дідуха, ні про писанки… Тож тепер у хаті пахнуло не тільки рибною юшкою, свіжим хлібом та цибулькою, але й духмяною липою. Іван прикрасив нашу кімнату, пішов нагодувати «свого» пса, помився під студнею – і тільки тоді сів до столу. Миючи горщики й полумиски, я краєчком ока спостерігала за тим, як він вечеряє, і безперестанку теревенила про те, як добре їдять наші поросята, як гарно зійшли бурячки на городі, як дбайливо водить когут курочок по обійстю… А ще про те, що трохи грошенят назбиралося, а на одному з панських ланів продається шмат поля…

Іван мовчки, зосереджено поглинав свою вечерю, і тільки коли я сказала, як наш Івасик виріс, він відповів, витерши вуса від сметани:

– Мав у кого вдатися.

Я відчувала, що думки його зараз дуже далеко і мої розповіді про поросят і курей ходять навколо нього десятими дорогами. До нас доходили чутки, що в Україні знову неспокійно, знову повстали козаки, громлячи польських панів. Іван бував колись на Січі: гуляв із козацтвом по степах широких та по Чорному морю…

Попе-попереду Сагайдачний!

Веде своє військо, Військо Запорізьке

Необачний… —