Розділ 61 Сьогодення

Сьогодення

Розв’язка була вже близько, і пан Гаврило відчував це. Старі часи постійно стояли перед очима, немов хтось навіяв на нього спогади про давно минулі дні. Він тікав від них до церкви, намагаючись тут сховатися, та дарма: вони лізли і лізли…

Так бувало, коли нова чорна хмара насувалася на цей край. Так, Майдан переміг – диктатора повалено. Повіяло свободою. Як колись німці трощили свою Берлінську стіну, так тепер українці розбивали Леніна, прагнучи раз і назавжди покінчити із кайданами минулого. Ішли нові часи. А що ж чорні? Звісно, вони здаватися не хотіли.

Путін закрив олімпіаду і тут же відкликав свого посла з України – лихий знак війни. Почалося. Що ж тепер з нами всіма буде?

Для старого немає ліків ні від страху, ні від депресії. Як і від радикуліту. На дощ чи сніг, чи будь-яку зміну погоди у Гаврила нили, боліли старі кості, крутило суглоби. Від старості ліків немає, ще не придумали.

Пан Гаврило ще разок спробував зосередитися на молитві, однак його знову повело в інший бік. Війна стукала в українські двері, і перед очима старого постійно виникали образи «зелених чоловічків», а також танки, гармати, «гради». Досі ніхто не вірив, що нахабний сусід, котрий увесь час клявся у своєму братерстві, так підло вдарить. Люди заспокоювали себе тим, що в України є велика і сильна армія. Так, вона, можливо, і велика, однак точно не сильна. Розкрадена, розпиляна, скомпроментована, занедбана, а у високих кабінетах – «завербована».

Кремль так просто не хоче відпускати Україну. Звісно ж, без нашої держави Росія з імперії перетвориться на просте царство. Так було до Переяславської ради. Просто – Московія. Скільки ж то часу пройшло відтоді, як Хмельницький уклав з царем угоду? 360 років. Дивно. Якщо взяти один рік за один градус, то виходить – коло. І по тому колі ходить Доля. Воно не має ні початку, ні кінця. Воно – замкнене.

Зі своєю потугою Росія захопить землі півдня і сходу України. Буде Новоросія. Хто нам допоможе? Європа? Америка? Допоможуть чи залишать напризволяще?

Раптом тихо заграв телефон. Вуйко Гаврило стрепенувся: завжди виключав мобілку, заходячи у церкву, а цього разу забув. Навіть не дивлячись, хто дзвонить, вибив, вимкнув апарат і знову заховав до кишені.

Певно, дзвонив Михайло. Так, Михайло! Ось хто зможе допомогти! Лише він: ангел-воїн, переможець чорних сил – здатен заступитися за Україну, вдихнути відвагу і дух у серця українських чоловіків. Влада, церква, армія, медіа, суспільство, волонтери… Якщо цей козацький дух розійдеться Україною, то навіть Москва зі своєю потугою нічого не зможе заподіяти.

Чорні про це знають. Вони захочуть нейтралізувати Михайла. Через Марію. Де вона зараз? Її забрали у застінки НКВС…

Від цієї думки Гаврило пополотнів. Розумів, що, допавши Марію у свої руки, чорні її зламають. Перевербують. Змусять зректися свого шляху, своїх друзів, своїх ідей, навіть свого чоловіка. А ще – своєї землі. Заради себе й дитини вона піде на це: їй уже набридли ті муки, поневіряння із одного століття в інше, постійні похорони, вічна самотність. Вона всього лиш жінка!

Із цим треба щось робити. Гаврило встав, перехрестився і рушив до виходу. Уже виходячи з храму, він надягнув окуляри, включив телефон і проглянув пропущені дзвінки: знайшов Михайла. Набрав, приклав телефон до вуха.

– Добре, що ти відзвонив, брате-товаришу, – мовив майор замість привітання. – Я тут вийшов на слід чорних, вони десь в околиці крутяться. Хворого навідували. Ти розумієш, про кого я?

– Розумію, – відповів потиху Гаврило.

– Можуть напасти. «Макаров» при тобі?

– Я до церкви ніколи зі зброєю не піду.

– Даремно ти так, брате-товаришу. Гаразд, я буду десь недалеко, в разі чого – прилечу.

– Послухай, Михайле, – перебив товариша Гаврило. – Схоже, чорні заманили нас у пастку.