Розділ 39 Марія

Марія

– Господи, помилуй, – співав наш панотець, обкурюючи димом з кадила молодих хлопців, що стояли в перших рядах. За панотцем слова підтримував церковний хор…

Нові часи були величними. Світ змінювався, розростався, поступ людства був і справді великим. Наш край також оживав: громадський рух робив свою справу, «Просвіта» розправляла крила. За сприяння просвітян і простого люду у Городку навіть було відкрито бурсу із українською мовою навчання, хоча тому й чинився немалий опір. Просвітяни виступали у сільських читальнях перед сільським населенням, пробуджуючи у людях національну свідомість. Іван був завжди разом з просвітянами, допомагав організовувати Шевченківське та Шашкевичеве свято, їздив по селах і говорив з людьми.

Однак мирна робота не могла тривати довго. І зі сходу, і з заходу на наш край полізли чорні грозові хмари. Люди молилися, просили, аби гроза пройшла стороною, проте вона все сунула і сунула, доки не постукала у наші двері. Війна, про яку вже давно казали люди, нарешті показала нам своє лице.

– Не час зараз служити ні ляхові, ні москалеві, ані австріяку. Під свої, українські, прапори слід нам єднатися! – говорив безперестанку мій Іван до людей. – Настав час для України жити!

Багато наших парубків забрали до цісарської армії. Вони всі переважно служили у 89-му піхотному полку, що був дислокований у Ярославі. Колись там служив і Іван разом з іншими нашими хлопцями.[9]

Згодом наші люди почули новину про те, що створюється десь легіон українських січових стрільців, який мав стати на боці цісаря проти москалів для того, аби здобути власну державу й об’єднатися із Наддніпрянською Україною. Хлопці збиралися охоче: ніж гинути, гнити в чужих арміях, ліпше боротися за себе, за свою землю, за народ.

От вони зараз і стоять у церкві перед вівтарем, а усе місто молиться за їхнє щасливе повернення.

– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого, амінь! – Панотець кропить їх свяченою водою, хлопці хрестяться.

Перед цією службою Марія дуже сильно посварилася з Іваном. Знаючи те, як жінка постійно боїться за його життя, він повідомив Марії про своє рішення. Як же вона просила, як плакала… але Іван не відступав. Тоді спробувала зупинити силоміць: не вийшло. Тільки розізлила його, вони посварилися – і він пішов, сильно грюкнувши дверима.

Марія після того довго плакала, вила, стогнала, мало на стіни не дерлася. Насилу заспокоїлася.

«Що ж я роблю?» – спитала саму себе, взяла Івасика, й обоє побігли до церкви.

Вони примостилися у самому куточку, біля дверей. Храм був переповнений людьми, але Марія і так бачила свого Івана, навіть зі спини його впізнала. Поруч нього стояв Іван Цяпка, добрий приятель родом з Хишевич. Далі стояли товариші, яких вона знала, яких не раз бачила у себе вдома.

Тут, у церкві, надія почала повертатися до Марії. Жінка вірила, що Доля мусить колись дати осічку, і впевнена була, що це станеться саме цього разу. Дивлячись на лики святих, що у церкві посміхалися до неї, Марія нарешті почала усвідомлювати слова свого чоловіка про те, що Душа може злетіти навіть вище за саму Долю. Саме про це зараз і говорив старенький панотець. Від його промови і загальної аури навіть мою зашкарублу старечу душу почало огортати тепло – і ваш строгий ангел навіть посміхнувся. Марія ж плакала, пригортаючи до себе Івасика, і сльози ці були не від жалю, а від великої надії, віри і любові.

– Вони виживуть, – мовила Марія до свого синочка.

Раптом посмішка зникла з моїх вуст. Господи, як же мені не хотілося зараз цього говорити, але я мусив:

– Навряд.

Марія почула і враз озирнулася.

– Усі вони загинуть, – продовжив я.