Розділ 59 Марія

Полька поставила лямпу на стіл – та слабенько освітила приміщення. Ні, вона була жива: така ж худа, виструнчена, із видовженим обличчям і блискучими очима.

– Слава Ісусу, – привіталася.

– Слава навіки, – відповіла я. – Сідай, братово, до столу. Вибач, пригостити тебе не маю чим.

Вона сіла. Дивилася на нашу хату, у якій ніколи не була, спинила погляд на Івасикові.

– Мені приснився мій чоловік – Миколай. Він прийшов до мене, погладив… – Вона замовкла на мить, тоді продовжила: – Прийшла попрощатися. Ти знаєш, поляки всі забираються з цієї землі, тож і ми виїжджаємо. Поїдемо до Вроцлава, а там буде видно. Тепер кожен буде жити на своєму, не буде більше за що різатися.

Запала мовчанка.

– Ти напиши, щойно десь осядете. Я хочу, аби Іванові діти й Миколині не забули одне про одного. У них усе ж таки кров братня. І… пробач мені за Сивоокого, це дуже важкий камінь…

– Чого ж вибачаєшся? Хіба ж ти їх палила? Та й ваших діточок я бачила… побитими. Ці мужчини… Певно, вони мусять робити те, що роблять. Я молюся кожен день у костелі за всіх тих помордованих людей…

– І я молюся у церкві.

– Добре. Ніщо їм так зараз не потрібне, як наша молитва…

Ми ще помовчали.

– Як там твої діточки? – спитала я, щоби порушити мовчанку.

– Колись ти допомагала мені, – відповіла по-іншому Ядвіга.

– Так, тільки ти мою поміч тоді відхилила, – відповіла я.

Це було кілька років тому. Я посилала тоді свого Івасика бавитися до Ядвіжиних дітей, заодно спакувала йому у торбу молока, яєць, цукру… Вона бавитися дітям дозволила, а от вміст торби горда полька передала назад. Я спробувала передати ще кілька разів, та знов і знов усе отримувала назад.

– Принесла тобі борошна у торбі, а на санях притягнула мішок бульби. Не погребуй, то від щирого серця, – сказала вона.

Я поглянула на ту важку торбу.

– Дякую тобі, братово. Прийму від тебе ту пожертву, бо дійсно невдовзі не матиму, що дитині дати їсти. Нехай тобі Господь і Матінка Божа дає здоров’ячка.

Ядвіга підвелася.

– Я немало зробила вам недоброго. Пробачте мені.