Розділ 18 Михайло

Михайло

Я дивився, як ляські воїни та угорська кіннота розвертаються рівною лавою, і моє серце огортав смуток. Бій буде тяжким, кривавим, багато мужів поляже. Та інакше не можна. Ворога треба зупинити. Король Коломан давно вже мріє захопити під свою руку цю землю, обплутує наших бояр, мов павутиною. А вони ж дурні… Замість того, аби з князем та громадою сукупно на ворога стати, вони, юди, смуту в рідній землі посіяли. Ех, Судиславе, сивочолий муже. Поставив єси свою сіль, владу і срібло вище землі рідної та народу християнського.

Наша лава стояла навпроти їхньої. Нерівна сила, дуже нерівна. Супроти закутих у лати лицарів і найманців-горлорізів стали дружинники Мстиславові та народне ополчення у простих селянських свитах та з дерев’яними щитами.

– За князя! – гукнув боярин Мстиславів Михалко Глібович.

– За славу! – підтримала дружина.

– За землю Руську! – гукали мужі городоцькі, закликаючи відвагу до своїх сердець.

Над військом заклекотіло, вітер розвіяв військові стяги, й дружини рушили одна на одну.

– Трощи нечисть ворожу!

– Жени псів із землі Руської!

– Смерть ворогам!

Руська лава рухалася все швидше, зриваючись на біг, аби з розгону вдарити на ворога. Мадяри ж мовчали, лише загрозливо били мечами об свої ковані щити.

Я також стояв у цій лаві і біг разом із мужами городоцькими. Поруч був Іван: стискав сокиру у своїй правиці.

– Бий по ногах, по руках: вони найменше закуті. А потім – у шию! – давав йому останні поради Східняк – дружинник Мстиславів.

Полетіли стріли з обох боків, кладучи на землю перших убитих і поранених. Далі пішли списи і сулиці, мечі, сокири, ножі… Над полем загриміли звуки бою, в один галас змішуючи прокльони поранених, стогони конаючих та бойові вигуки різних родів. Дзвеніла зброя, обладунки, щити і шоломи; один за одним падали воїни, обливаючи своєю кров’ю зелену траву.

Однак сили були нерівні… Багато з цих парубків і мужів загинуть на цьому полі для того, аби діти й онуки шанували їх і, пам’ятаючи їхній подвиг, самі взялися за зброю і розігнали ту прокляту мару неволі. Так, це тільки перший бій. Багато їх ще буде попереду. Народні дружини, пройшовши гарт у боях кривавих, стануть сильними воїнами, які під рукою князя свого Данила придушать зажерливе боярство, відженуть ляхів, угрів, поб’ють непереможних хрестоносців та боротимуться із татарами, не пропустивши їх далі на захід. Я допоможу їм відновити Галицько-Волинську державу, об’єднати землі від Сяну на заході до Дону на сході… Так буде. Зараз же вони гинули один за одним і відступали під натиском закованих у залізо ворогів.

Городоцькі мужі трималися разом. Вони не побігли, не втекли, покинувши дружину князя Мстислава напризволяще. Угри оточили їх і ринули, як зграя голодних вовків, передчуваючи легку перемогу. Тільки не так легко було їх перемогти: воїни билися мужньо, стоячи на смерть не за дещицю, а за найдорожче в світі – свою землю і свої родини.

Іван бився завзято разом із родаками своїми. Він мав кольчугу і шолом, рубав сокирою і прикривався від ударів широким черленим щитом. Проти нього йшли воїни, закуті у лати, він же відбивався щосили, але не відступав. Вони натиснули дружно, валячи його з ніг. Посипалися удари топорами і мечами, але Іван закрився, і ті удари лунко прийняв на себе щит.

– За князя!! – раптом через силу вигукнув замість того, аби просити у ворогів милосердя. Підвівшись на ноги, порозштовхував від себе угрів, а тоді вдарив сокирою навідліг.

Я також бився поруч із нечестивцями, що, прийнявши людську подобу, крутилися бойовищем. Мій меч відганяв демонів від душ убитих мужів, і ті душі летіли прямісінько на небо. Демони шкірилися до мене своїми страшними пащеками, блискали очицями червоними і шипіли язиками зміїними… Їх ставало все більше і більше, серця їх чорні раділи. Раптом я побачив Марію, що від Верещиці бігла у бік бойовища. Я враз озирнувся у пошуках Івана: він із кількома дружинниками продовжував відбиватися від осатанілих ворогів, що вже почули смак перемоги. Муж був без шолома, щит перебитий у кількох місцях. На землі лежали побиті товариші його; багато родичів уже упало мертвими, ворогів же ставало навколо все більше. Та Іван стояв. Краєм ока бачив, як залишки Мстиславової дружини перегруповуються для того, щоби піти у прорив. Іван штовхнув свого молодшого брата.