Розділ 36 Марія

Марія

Церкву свою люди любили. Приходили на всі богослужіння, не пропускаючи жодного: збиралися тут дружно на свята, молилися за здоров’я та за упокій душ своїх рідних. Скільки вже весіль, хрестин та похоронів бачила наша церква! Ось і зараз усі зібралися тут, похиливши голови та слухаючи старенького панотця.

Йшов буремний 1848 рік. Неспокійно було, назрівала революція. Марія повсякчас хвилювалася, аби її чоловік не ускочив у якусь біду. Цісар пішов на поступки і скасував останні феодальні повинності, так що все наше населення видихнуло з полегшенням. Іван організував хлопців, і вони на честь цієї нагоди поставили на Скітнику високого дубового хреста: під ним офіційно було поховано ненависну панщину. Навіть панахиду справили: тільки на ній ніхто не плакав, а навпаки – раділи люди. На тій же панахиді парох освятив того хреста, і він там лишився стояти на довгі роки.

Полякам же того було мало, вони далі бунтували…

Іван продовжував працювати, а у вільний час постійно їздив до Львова. Він займався то виборами до парламенту, куди було обрано 25 українців, збирав підписи під петицією до цісаря, вимагаючи більших свобод для наших людей, то підбирав матеріал для нашої газети «Зоря Галицька», то викладав по сільських школах, де вчилися українські діти. Вони з однодумцями брали участь у засіданнях Головної Руської Ради.

Марія все переживала за нього, часто їздила разом з ним, але потім переконалася, що чоловік більше зброї до рук брати не хоче: для нього насправді багато важила мирна праця.

Того дня він знову поїхав до Львова, аби провідати товариша, хворого на холеру, передати йому ліки…

Вони стояли в церкві і слухали панотця. Багато людей плакали, пам’ятаючи, яким добрим, помічним і справедливим був цей чоловік. Ледь не півміста прийшло нині до церкви, аби попрощатися з ним. Маленький Івасик стояв разом з Марією біля його труни, плакав безперестанку, не вірячи, що татка більше нема. Щирі дитячі сльози лилися з оченят, розриваючи людські душі. Марія тулила сина до себе, відчуваючи людські погляди, сама ж мов закам’яніла. Біль розливався по всьому тілу, серце пекло немилосердно, паморочилося в голові.

У Львові Івана застала революція. Поляки у центрі міста поробили барикади, австрійці ж обстрілювали їх з Високого Замку. Рятуючи поранену дівчинку, Іван і сам потрапив під обстріл…

Серце стискалося все більше, очі мимоволі почали заплющуватися – і раптом світ поплив у жінки перед очима.

– Йой, рятуйте! – крикнув хтось поруч.

– Зомліла!

– Води, води!

Останні слова Марія чула десь ніби здалеку.

Я підійшов до неї, виринувши із білого туману.

– Не шануєш ти себе, Маріє. Не бережеш.

– Як же мені берегтися, ангеле: чоловік у труні лежить.

– Ми попереджали тебе, вдово, що так воно і буде…

– Не смій, чуєш, не смій більше ніколи називати мене так, бо я не вдова. Він ще пробудиться, мій Іван ще живий, він живий! Живий!!!