Розділ 63 Демон

Демон

– Отже, почнемо все спочатку: прізвище, ім’я, по батькові, псевдо…

Ми не мали права ламати її фізично, хоча Біді й Лихові аж слина текла. Я мусив її переконати, намовити, перетягти на свій бік, примусити піти моєю дорогою. Виник план, з допомогою якого нам вдасться вбити одразу кількох зайців, – і для здійснення цього плану я залучив Східняка. Досі цей чоловік не був на нашому боці: вони постійно стояли разом зі своїми братами-западенцями. Мені вдалося це змінити і на довгі роки вбити клина між ними. Як я це зробив? Зіграв на потрібних струнах широкої східняцької душі. У майбутньому цей клин буде тільки рости: «Дідивоювали», «Фашизмнепройде»… Друга світова, яка для Східняка вже стала Великою Вітчизняною, на довгі роки мала поставити їх по різні боки високої стіни, яку зводив я на Україні, не шкодуючи залізобетонного розчину, замішаного на сльозах і крові.

У тих слідчих заходах Східнякові відводилася спеціальна роль, про яку він і не здогадувався. Та й не дивно – колишній танкіст, Герой Рядянського Союзу, якого перевели в органи безпеки, іще чекістської хватки не виробив…

Перша фаза була закінчена: затримана пережила шок, її залякали, загнали у кут. Тепер справа була за Східняком. Його широка східняцька душа мала зіграти із ним злий жарт. Я сховався у таємній кімнаті, про яку ніхто не знав, і почав спостерігати за допитом через малесеньку дірочку…

– Вони не мають права насилувати затриманих, – продовжував допит Східняк. – Тільки ти також зрозумій: як інакше? Скільки тих недобитих бандерівців сидить зараз по смердючих схронах, скільки крові вони вже даремно пролили, майна людського знищили? Люди змучені війною, кожен додому хоче вернутися, жінку обійняти, до роботи якоїсь узятися. Он як господарство упало за війну! А ті гади сидять по своїх криївках і людям жити не дають. Тому наші деколи й бісяться. І ти б така була.

– Не деколи: ви все знущалися над затриманими. І ваші діти так робитимуть, і внуки, доки народ не повстане і не переверне вас разом з вашими тюрмами, камерами і кабінетами. А щодо повстанців, то вони стоятимуть до кінця за свою ідею, за спалену хату і зрубаний сад, аж доки не згинуть або доки останній окупант не покине рідної землі. Про них потім, коли Україна воскресне, внуки пісень співатимуть.

Східняк закурив. Йому враз стало ясно, що з Марією легко не буде. Та вламати все одно можна: головне йти крок за кроком за інструкціями. Отже, вона зараз у шоковому стані, їй треба підіграти, стати на її бік, влитися у її єство. Нічого, ще й не таких ламали, головне – до цього замочка підібрати ключик…

– Ти знаєш, Марусю, я сам – українець. Правда – зі сходу, з Харкова. Я не один раз кидав вогнем смерті в зуби, не раз у танку горів… Що таке воювати – знаю. Ваші хлопці – з заходу – нормальні люди: прості, правильні, козаки одним словом. Більшість із них такі ж, як і я, сільські парубки. Невже ті, хто зараз сидить у лісі, інші? Чому я повинен їх вбивати, а вони – мене? Ви ж програли! Бач, так повернулося, що ми побили німака, що погнали його з України. Чого ще треба? Ми перемогли – фашисти програли.

Вона мовчала. Чи слухала, чи ні – одразу не було зрозуміло. Доки не підвела голову і не відповіла:

– А чим ви ліпші за фашистів? Мене так само поліцаї допитували, і гестапівці… Кажеш, українець? Тоді чого рідного брата у ложці води втопити хочеш? Совєти твої були і будуть окупантами, а ти – прислужник їхній.

– Е ні, голубонько, я – син трудового народу. Я бився за світле небо над головами своїх дітей. Я хочу жити чесно і працювати чесно. Хіба ж не того самого хочеш ти? ОУН шкодить зараз Україні, вони тягнуть назад, а не вперед. А такої України, за яку проливають кров націоналісти, мені не потрібно.

– Тобі взагалі ніякої не потрібно…

– Неправда, я – за Україну! Вона у нас одна, тільки ти її любиш за свої ліси і Карпати, а я – за широкі степи і тиху Десну! Гадаєш, голодна смерть у смердючому схроні поможе Україні? Та й хто лишився у тих схронах? Герої? Що ж, нехай собі гинуть з голоду, доки їх керівництво гуляє по мюнхенських ресторанах з курвами. Так-так, усі ваші старшини уже там, вилизують блюдця, а найліпші з ваших, такі як чоловік твій, наклали головою. Все, нема за що більше воювати. Ні, я не пропоную вам здаватися, зрікатися ідеї, цілувати наші чоботи, ні. Укладемо угоду… Та її, ту Україну нещасну, врешті-решт треба з руїн підводити, а не розпинати на ідеологічному хресті!

– То й не розпинайте. Ви забрали в нас землю, ви повбивали наших чоловіків, вислали батьків у холодний Сибір, а братів виморили голодом! Ви позакривали наші церкви, поглумилися над святинями, розрили могили наших славних предків. Отак ти любиш Україну. Що ж до блюдолизів… Я нічого тобі не скажу, не підпишу, нікого не видам: не дадуть тобі цього разу полизати…

Східняк встав, курячи почав ходити кабінетом. Йому було боляче таке чути. Серце калатало у грудях цього танкіста, але тренований розум заглушив цей стук. Східняк ходив кабінетом, заспокоюючись. Поміркувавши, зрозумів, що ідеологією її не взяти.

– Гаразд, давай так: не будемо більше сперечатися, бо в нас із тобою різні правди. Твій чоловік мертвий. Тобі світить багато, якщо взагалі вийдеш звідси живою. А про сина ти подумала? Про Івасика свого?

Кажучи ті слова, він спостерігав за нею крізь клуби сигаретного диму. Марія спочатку здригнулася легенько, але потім заспокоїлася. Певно, десь встигла заховати малого надійно, бо, як ми його не шукали, знайти не могли.

– Хлопець же пропаде. Якої долі ти йому бажаєш, га?