Розділ «21»

— А я й не довіряю, — розсміявся Майкл. — Напівбоги заздрять мені, заздрять усім Мандрівникам. Вони ув’язнені у своїй власній реальності й хочуть вирватися за її межі. От я й використовую їх для того, щоб отримати те, що мені потрібно. Вони вже прислали нам креслення нового комп’ютера, котрий допоможе створити Паноптикон.

— Можете будувати які завгодно комп’ютери — люди не підуть за вами.

— А от і ні — підуть! Мені просто треба буде підштовхнути людство у правильному напрямку. Може, твої нові друзі й не бажають жити в Мережі, але решта прагнуть відчувати безпеку та стабільність. І поки ти обманюєшся химерними принадами свободи, виставленими на показ, наче товар у вітрині, люди з радістю готові цією свободою пожертвувати.

— Дехто з нас прекрасно розуміє, що відбувається.

— Ну то й що? Ви не зможете зупинити цю суспільну трансформацію. — Майкл ступив іще один крок уперед. — Група, яка має найбільшу владу, завжди перемагає. Це ясно, як Божий день.

— Ті перемоги, про які ти кажеш, розвіються, як дим, через кілька років. Стіни впадуть, і люди знесуть статуї правителів. Наш світ рухають уперед альтруїзм, надія та творчий імпульс. Усе решта перетворюється на порох.

— Кажи, що хочеш, Ґейбе. Але однаково програєш.

Ґабріел поглянув на брата й відчув у ньому темну енергію. Вони були рідні за кров’ю, але далекі — як дві часточки в одному атомі, котрі вибухнуть, якщо торкнуться одна одної. Він відвернувся й рушив униз по схилу. І тільки коли дійшов до дерев, озирнувся через плече, щоби пересвідчитися, що Майкл не йде слідком.

Пройшовши крізь високу траву, Ґабріел повернувся до берега.