Актуальні завдання сучасного родинного виховання

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

Як випливає зі сказаного вище, специфіка завдань сучасного українського родинного виховання зумовлюється трьома історичними обставинами.

По-перше, особливостями суспільного життя в процесі переходу від авторитарно-патерналістичної формації до громадянського суспільства. Як і колись в історії всіх європейських народів, так і в нас тепер виникла потреба в адаптації людини і сім'ї до нового способу життя. Людина вимушена з дитинства звикати до думки, що їй самій треба за себе відповідати, на себе покладатися і що вона сама повинна вирішувати свої життєві проблеми, а для цього їй потрібні: свобода, сила волі, розум тощо. У європейській родині такий погляд на власну перспективу передається дуже рано дітям від батьків. До таких умов мусить звикати і наша родина та, з огляду на них, берегти свою цілість.

По-друге, сучасні виховні завдання української родини визначаються специфікою посткомуністичного морально-духовного, етнічно-національного, психічного та фізичного стану людини. Вона вийшла з цього режиму понівеченою, духовно спустошеною, знесиленою, заляканою, охлялою, безхарактерною, а тому агресивною. Цей стан, звичайно, стосується найперше дорослої частини населення. Але — це батьки, і необхідність їх власної духовної реанімації ускладнює швидкі зміни у вихованні дітей. Зміцнення родини, яку започаткують колись діти, мусить розпочинатися з оздоровлення вже існуючої батьківської сім'ї.

По-третє, надто несприятливою є також духовна атмосфера, яка поширюється на наше суспільство шляхом бездумних культурних запозичень — кіно, телебачення тощо. Сьогодні українська родина, якщо вона хоче зберегти себе на власних автентичних моральних засадах, мусить виявити силу і здатність протистояти тому чужому культурному контекстові, який у своїй основі має філософію антропоцентризму — оспівування культу сили, нормальності вбивства, прагнення тілесних насолод тощо. Не тільки дитина, але й вся родина потребує сьогодні оборони проти цієї шкідливої антигуманної інформації, що руйнує екологію душі.

Названі три обставини сьогодні протидіють руйнівно-родинному вихованню, в різних випадках їх вплив то послаблюється, то посилюється.

Морально-духовне оздоровлення родини. Кожна родина, як і нація, є живим організмом, який мусить розвиватися матеріально і духовно. Очевидно, що розвиток розуму і сили волі є сьогодні передумовою виживання нашої родини і нашого народу. Але правда і те, що духовне спустошення заважає сучасній людині, можливо, найбільше і як важка інфекційна хвороба передається дітям. І це замкнене коло необхідно розірвати саме в родині, бо вона, володіючи суспільною автономією, може створювати мікро ази духовності й в такий спосіб сприяти відродженню моральності суспільства. В тій ділянці великою опорою для родини повинна стати Церква, яка, хоч і не є сьогодні організмом здоровим, усе ж вказує дорогу до Бога.

Таким чином, найпершим завданням молодих батьків, незалежно від їхньої освіти і культурного рівня, є створення в родині атмосфери моральності, а отже, іти самим туди, куди ми хотіли б привести наших дітей. Сьогодні це вельми нелегке завдання. Бо в минулому, якщо дитина спитала б свою матір, як їй вести своє життя, то не посвячена в мудрість сучасної цивілізації сільська жінка сказала б: "Живи, як Бог велів, і Він тобі допоможе". Сучасна мати не готова до цього, але вона до такої готовності прийти мусить: орієнтувати свою дитину на важке, небезпечне, але чесне життя.

Національно-етнічне відродження в родині. Людина, як будь-яка жива істота чи навіть рослина, має свої природою визначені видові ознаки. Вони мають спадковий (вроджений) характер, і повноцінний розвиток виду можливий лише тоді, коли всі визначені природою якості організму розвиваються вільно і повноцінно. Національне в людині є, власне, сукупністю таких ознак, без яких людина є інвалідом духу, так само як дерево, якщо обірвати його листя і понівечити крону.

Національні ознаки (цінності), як уже йшлося, втілені в характері людей, національному світогляді й поведінці батьків. З цими ознаками дитина вперше зустрічається в родині. Національна атмосфера повинна йти назустріч вродженим етнічним потребам дитини — з допомогою колискової пісні, через образи рідної хати, рідного подвір'я, рідної криниці, рідної вулиці тощо. Все це мусить діяти в унісон з вродженою природою людини. А надто це стосується мови. Вкотре вже повертаємось до поглядів К. Ушинського: "Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п'є духовне життя і силу з рідної груді рідного слова", — пише він (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 270). Рідна мова пояснює людині життя, дає філософське, духовне і естетичне його трактування. Воно є найкращим тлумаченням природи і дійсності, що оточує дитину.

Як і в ділянці морально-духовного життя, національно-етнічне виховання йде найперше від батьків і вбирається дитиною найчастіше незалежно від їхньої волі. Проте прагнення батьків оточити дитину відповідними предметами побуту, що відповідають національним естетичним поглядам, запропонувати їм одяг, що має національні особливості, показати відповідну картину чи фільм, повести до музею, прочитати книжку українського письменника, допомогти вивчити свій родовід і пізнати рідний край, спонукати протистояти жахливій космополітизації, яка насаджується сьогодні замість так званого інтернаціоналізму, — усе це обов'язки батьків. А знайти місце всьому цьому в душі дитини — обов'язок родини.

Демократизація родинного життя. За роки довголітньої неволі нашого народу, незважаючи на демократичну природу українця, в наші родинні стосунки проникли елементи деспотизму. Це виражається найперше в тому, що батьки часто-густо нехтують природними правами дитини, її гідністю і рівністю з усіма членами родини. Дуже часто наші сучасні батьки трактують свою дитину як власність. Вони бережуть її так само, як тільки що куплені меблі, їх страшно обурює, коли хтось зачепить їхню власність. Для інших батьків дитина — форма власного престижу та самовираження, особливо, якщо вона здібна. Опікуватися дітьми до глибокої старості стало модою і переросло сьогодні в гіперопіку, коли батьки вирішують за дітей все: що вивчати в школі, до якого інституту вступати і за кого заміж виходити. За цих умов гине духовність і демократизм стосунків у родині, а відтак такий стиль життя передається наступним поколінням через дітей і внуків, зумовлюючи масовий інфантилізм. Навіть найдорожчу річ не пошкодуємо купити нашій дитині, але її права самій придбати цю річ — не визнаємо. Не поважаючи волі самої дитини, ми тим самим позбавляємо її можливості формувати в собі дуже сьогодні потрібне почуття самовпевненості й самовідповідальності, що є ознаками демократизованої, вільної людини. Бо якщо людину, а тим паче малу дитину, постійно трактувати як щось нижче, то вона з часом і сама приходить до висновку про себе як про єство другосортне. Сучасна тотальна інфантильність молодого покоління є наслідком цього виховання в родині та в школі.

Паралельним "продуктом" такого виховання, зрештою, є і риси деспотизму, феномен "дідівщини", що розпочинається з відчуття нерівності в родині, виливається в побутовий деспотизм підлітків у своєму середовищі, а відтак переноситься і у власну родину: "Виховуватиму свого сина так, як мене виховував батько", — каже такий домашній деспот.

Демократизм родинного виховання не означає, що воно віддається на поталу стихії. Григорій Ващенко радить тут іти "середнім шляхом", уникаючи крайнощів цілком "вільного виховання" (Ж.-Ж. Руссо) і виховного деспотизму, подібного до того, який рекомендує "Домострой" російського протопопа Сільвестра. Доцільно "уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той же час не покладатись на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями" (Ващенко Г. — 1, 1997, с. 126). Не намагатись будь-що творити дитину на власний копил, а бути для неї джерелом, з якого вона черпатиме всі цінності, включаючи демократичні, а відтак "коли бажаєш бути святинею в очах твоїх дітей, то нехай і вони будуть святинею в тобі" (П. Куліш). Бо найпершою умовою виховання поваги до батьків є гідна поведінка самих батьків.

Отже, К. Ушинський радить батькам якомога менше звертати увагу дитини на себе саму, розширювати її права на вибір і постійно залучати до діяльності. З самого свого народження дитина відповідно до своїх можливостей повинна бути і почувати себе рівноправною з усіма членами родини, жити життям родини, її радостями і прикрощами, знати труднощі виживання, вміти ощадливо ставитися до родинних грошей і брати участь у плануванні витрат, разом з усіма вирішувати, що таке найперші потреби родини, знати як кошти заробляються, вчитися жити ощадно, берегти особисті й спільні речі, звикати до звичайного, не конче багатого, вбрання, харчування тощо. Людина повинна любити комфорт, але лише той, що створюється її власним зусиллям. В іншому випадку вона все життя гостро сприйматиме протиріччя між власними можливостями і власними домаганнями.

Виховання працьовитості. "Лінощі — вада не тільки дітей: дорослі люди і цілі нації платять їй багату данину", — пише К. Ушинський. Він трактує працю як єдине доступне кожній людині щастя. Звідси загальновідома істина, висловлена ще грецьким мудрецем про те, що неробство є матір'ю всіх вад людини.

Гармонія сучасного родинного життя дуже часто порушується, власне, схильністю до неробства, безтурботністю батька чи матері, або й їх обидвох. Заздрісне прагнення багатства часто має в своїй основі приховане бажання звільнитися від потреби праці. Ось чому К. Ушинський вважає, що "виховання, коли воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя... Виховання повинно розвивати в людині звичку й любов до праці; воно повинно дати їй можливість відшукати для себе працю в житті" (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 393).

Загальна нелюбов або й любов до праці, лінивство чи працьовитість, зневага чи пошана до так званої чорної праці — передаються малій дитині від батьків. І ті батьки, які готові купити для дитини звільнення від праці, за допомогою хабара домогтися незаслуженої оцінки в школі, які звільняють дитину від самостійного виконання домашніх завдань, позбавляють власну дитину перспектив щастя.

Дитина призвичаюється або не призвичаюється до праці. Разом з повсякденною участю в ній дитина набуває почуття пошани, потягу, а відтак і любові та жадоби праці. Людині властиво звикати до діяльності, і шанси на це в ранньому дитинстві особливо великі. Навіть відпочинок не повинен бути простим униканням праці. Після діяльності розумової найкращим відпочинком є праця фізична (заняття спортом, робота в сяду, майстрування тощо). "Найбільш потрібно, — пише К. Ушинський, — щоб для виховання стало неможливим те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові; бо саме в ці хвилини псується голова, серце й моральність". Негативна звичка марнувати час, відчувати його "зайвість" і ламати голову "де себе подіти" є наслідком бездіяльності в ранньому дитинстві. "Можливість праці й любов до неї — найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям і бідний, і багач".

Із сказаного вище випливає, що прагнення вчителів "полегшити" дитині навчання, "розжувати" все, "посолодити для дітей гірку пілюлю знань" теж є великою помилкою у вихованні.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Актуальні завдання сучасного родинного виховання“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже

  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини

  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання
  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою

  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування

  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ