Українське патріотичне виховання і національні меншини

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

У вирішенні проблеми патріотичного виховання дітей — вихідців з національних меншин — українська педагогіка керується заповітами Г. Ващенка. "...Треба пам'ятати, — писав він, — що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів" (Ващенко Г., 1994, с. 177). Ця принципова позиція закладена і в нашій Конституції та в Законі про національні меншини.

Очевидно, що виховання нашої молоді в дусі українського патріотизму може стикатися з природним протиріччям між потребою бути лояльним громадянином держави, основу якої становить титульна нація, і бажанням національної громади (росіян, поляків, євреїв тощо) якнайповніше реалізувати себе в національно-етнічному відношенні. В педагогічному сенсі фокус цього протиріччя зосереджується переважно навколо трактування групи українських національних вартостей: які з них і наскільки є природно обов'язковими для всіх громадян.

Найперше, як ми вже зазначили, мусимо відкинути звичне нам поняття так званого інтернаціоналізму, яке передбачає денаціоналізацію і поросійщення як титульної нації, так і національних меншин. Кожен громадянин має сьогодні можливість і повинен в етнічному відношенні самовизначитися — так, як це прийнято в усьому світі і як це з увагою трактували будівничі нашої освіти в 1917—1918 рр. Прагнемо бути букетом квітів, а не оберемком сіна.

Сказане, зокрема, означає, що серед так званих російськомовних громадян розрізняємо етнічних росіян і зросійщених етнічних українців, поляків, болгар, румунів та ін. Виховна політика держави щодо них мусить бути різною. Наприклад, ніхто не повинен "українізувати" в етнічному сенсі росіян. Наші намагання повинні спрямовуватися у тій ділянці на знеросійщення поневолених раніше народів, які складали національні меншини в колишньому СРСР, бо повернення до власного коріння є соціально справедливим і природовідповідним процесом. Кожна людина має позбутися ганебних наслідків довговічного національного поневолення і віднайти свою власну втрачену сутність. І це аж ніяк не стосується етнічних росіян.

Отже, для етнічного українця — незалежно від того, якою мовою він тепер послуговується, — прийнятними і морально обов'язковими є всі вартості українського національного виховання. Що стосується представників національних меншин — росіян, поляків, болгар та ін., то вони повинні мати право і можливість реалізувати свої власні національно-культурні потреби: спілкуватися рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв, а за умов компактного поселення, — вчити своїх дітей у школі рідною для них мовою. Таке право закріплюється в Конституції України і підтримується державою. Проте воно: а) не повинно суперечити інтересам титульної нації, для якої ця земля є єдиною територією державного самовизначення і б) повинно узгоджуватися зі статусом громадянина, якщо представник національної меншини приймає українське громадянство.

Держава Україна є Батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території, проте це не повинно обмежувати права титульної нації на власний державницький та національно-культурний розвиток. Стосунки між етнічними українцями і етнічними неукраїнцями (національними меншинами) реалізуються як цивілізовані стосунки між чемним господарем і чемним гостем. Добрий господар робить усе, щоб гість почував себе, як удома, але й гість повинен шанувати вартості й звичаї дому, де його приймають, і не нав'язувати йому свої уподобання. Ми "...за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою" (Погрібний А., 1999, с. 11).

Прагнучи власного етнічного самовизначення, національні меншини мусять орієнтуватися і на кінцеву мету українського виховання, що ґрунтується на ідеології української державності — становлення громадянськості й державницького патріотизму. Бо всіх членів суспільства об'єднує обов'язок громадянина і спільна держава є для них найбільшим добром. Лояльна щодо національних меншин українська держава має право очікувати, що за свою гостинність вони відплатять їй повагою до її культури, мови тощо. Крім того, зі статусу громадянськості випливає, що всі громадяни мали б знати державну мову, бо на державному рівні всі вони є українцями, незалежно від свого етнічного походження, а відтак державна мова — головний чинник консолідації суспільства.

Якщо спроектувати цей погляд на систему українських національних вартостей, то представник національної меншини повинен до частини з них (національно-культурних вартостей) ставитися з повагою, а ту їх групу, яка стосується державності, — приймати як обов'язковий орієнтир, до якого в кінцевому підсумку прямує всеукраїнське виховання. Не кожен може бути українським націоналістом, але кожен повинен виконувати обов'язки громадянина. З цього випливає, що виховання молоді, яка репрезентує національну меншину, повинно поєднувати в собі орієнтацію на обов'язки громадянина України, уважне ставлення до власних національно-культурних (етнічних) потреб та повагу до національних особливостей корінної нації.

Варто зазначити, що природний демократизм українців сприятливо впливає на вирішення міжетнічних стосунків в Україні. Українці — нація, пройнята християнським духом терпимості, прощення, і ми розуміємо народи, котрі хочуть зберегти свою віру, своє місце в історії. Справжньому патріотові при високому почутті власної гідності чужа дріб'язкова чванливість, почуття зверхності над іншими народами. Саме на таких засадах здійснюється національно-патріотичне виховання дітей — представників усіх народностей в Україні. Очевидно, що воно буде завжди відбуватися на тлі природної суперечності, яка визначається ставленням національних меншин до Української держави. Головними чинниками, котрі виступають носіями таких настроїв і прагнень, є сім'я, а за умов компактного поселення національних меншин — громада. Власне ставлення — сім'ї і громади — до української нації, держави тощо позначається на характері національного виховання таких дітей. З одного боку, громадянська лояльність батьків щодо держави передається дітям, а з іншого, — саме національною активністю батьків і громади визначатиметься прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних вартостей.

На побутовому рівні в тій ділянці стикаємося іноді з певними конфліктами. По-перше, дуже часто позбавлення колишніх культурних і політичних привілеїв, якими користувалися росіяни, трактується як порушення прав людини. Тут потрібні елементарна чесність і почуття справедливості. По-друге, нині ще живуть ті люди, народи, зокрема й українці, які на своїй землі зазнавали кривди і несправедливості, депортацій і ув'язнень лише за те, що любили свою Батьківщину. І їм важко позбутися відчуття жалю і змусити себе шанувати тих, хто знущався над ними. Так виявляється "емоційне тертя" між представниками різних національностей, що, однак, ніяк не можна ототожнювати з державною політикою в Україні.

Завдання для самоконтролю

• 1. Яким є головне прагнення нації і чим воно зумовлене?

• 2. Що таке "дух нації" і якими є форми його виявлення? Чи існують підстави вважати, що нація — категорія історична?

• 3. Що таке ідеологія державності? Чи вважаєте Ви, що її визнання є обов'язковим для громадянина України?

• 4. Порівняйте поняття "націоналізм", "шовінізм", "інтернаціоналізм", "космополітизм". Назвіть головні різновидності патріотизму.

• 5. Схарактеризуйте послідовність становлення державницько-патріотичного самоусвідомлення українця.

• 6. Що означає формула "служіння Богові й Україні"?

• 7. Яким є головний принцип стосунків громадян України, що репрезентують титульну націю і національні меншини?


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Українське патріотичне виховання і національні меншини“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже

  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини
  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання

  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою

  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування

  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ