До нових засад спілкування з Природою

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

З гармонійності виховання випливає і гармонійне ставлення до природи. Ще не було екологічної загрози, коли С. Русова наполягала, що національна школа повинна виростати на своєму природному ґрунті, з власного усталеного життя, в єдності з рідною природою. Так формувалося поняття краєзнавства, що втілювало не лише потребу географічного пізнання довкілля, але найперше — природний досвід людини" що випливав з її життя і праці. З'являється поняття рідної природи" а звідси й розуміння, що "з лона рідної землі, з нив, лісів і вод батьківщини можна не тільки брати все потрібне для життя, але й треба щось дати, вертаючи їй через освіту" піднесення громадського життя, народної культури. В цьому круговому обороті з батьківщини та до батьківщини саме й виявляється громадський свідомий обов'язок, який лежить на кожному громадянина..." (Русова С, 1933, с. 27). Не важко зрозуміти, що таке виховання вело б до дбайливого, господарського ставлення до природи, до розвитку природ о с відомості.

На жаль, сучасна ситуація засвідчує щось протилежне. При цьому теперішнє ставлення нашої людини до довкілля є не тільки і не стільки наслідком технічного розвитку господарських потреб, скільки виразом хижацько-споживацьких вимог до природи, коли в неї намагаються брати все ("бо це земля не моя"), але нічого не віддавати. Колосальні спустошення лісів на теренах Прикарпаття, особливо у післявоєнні роки (як, зрештою, і тепер), — це рух в один бік: лише від землі до людини, але ніяк не від неї до землі.

Трактуючи цю проблему, мусимо, зрештою, усвідомити, що неможливо повернутися в минуле. Людина звикла до матеріального комфорту, її господарсько-техногенна діяльність сьогодні поширилася не лише на Землю, але й на Космос. За цих умов виникла категорична потреба, щоби людина все ж усвідомила себе в контексті природи і навчилася регулювати свою діяльність, що можливе лише на шляху самоподолання, і таким чином, забезпечила власне виживання. Іншого шляху не існує. Не від почуття сентиментальної любові до матері-природи, а від необхідності вижити людина змушена переглянути свої стосунки з нею — як на світоглядному, так і на практичному рівнях. Виховання таких поглядів і становлення такої поведінки є сьогодні глобальною педагогічною проблемою.

Педагоги США, наприклад (див. Декларацію "Америка 2000 — стратегія освіти"), постійно пропонують виховувати в дітях благоговіння перед життям в усіх його формах. Цей глобально-громадський аспект виховання пропагується особливо енергійно. Поділяємо також думку, що екологічне самоусвідомлення стосується всього населення і поведінки не окремої людини, а всього людства. З огляду на це проблема екологічного виховання є пріоритетною не лише для батьків та вчителів, але й таких серйозних організацій, як ЮНЕСКО та ЮНЕП. Видається, що через прийняття ідеї єдності й партнерства з природою людина повинна сформувати у своїй свідомості екологічну домінанту, яка регламентуватиме всю її поведінку.

Сьогодні можемо констатувати, що екологічній проблемі вже приділяють серйозну увагу в Європі. Про це свідчить, зокрема, проведення низки спеціальних конференцій та заходів на урядових рівнях. Особливе місце тут належить засобам масової інформації, які покликані впливати на свідомість населення. Школа тут теж посідає одне з перших місць. Розробляються заходи щодо вдосконалення технологій, законодавства, змісту освіти тощо.

Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) зазначила в різних країнах тенденцію до перегляду однобічних "технократичних" поглядів на розвиток цивілізації. Все більше головним предметом уваги стає не техніка, а людина, її едукація та фізичне і моральне здоров'я.

Аксіологічну основу глобальної переорієнтації людини становить філософія повернення до духовності, що лежить в основі християнства та близьких до нього релігій. Ця філософія констатує можливість триєдиного підходу до природи: а) утилітарного, що диктується потребою матеріального життєзабезпечення; б) естетичного, що передбачає сприймання природи як носія прекрасного; в) духовного — погляд на природу як на творіння Вищого Розуму. Ці підходи стосуються як природи людини, так і поняття Макроприроди, яка її оточує.

Як зазначає К. Ушинський, людина милується природою і відчуває її таємничість тому, що це вроджена потреба і властивість її душі, "печать тієї майстерні, з якої ця душа вийшла; якщо ж ця печать лягла на клаптик матерії, то на печаті накреслено слово "Бог"! " (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 171).

Відмова від суто технократичного прийняття світу, повернення до духовності зумовить таку перебудову стосунків людини і природи, у контексті яких утилітарне, естетичне і духовне діяло би збалансовано, виявило тенденцію до єдності й гармонії. За цих умов екологічне може трактуватися як гармонійне, нормальне. Людина не створює тут якогось штучного поняття: вона усвідомлює лише те, що підказує реальність. Відчуття істини, прагнення до неї — взагалі не вноситься ззовні, а лише розвивається життям, природою, релігією, мистецтвом (Ушинський К., 1954, т. в, с. 170).

Природа— не засіб і не об'єкт для використання. Вона— самодостатній суб'єкт, з яким людина взаємодіє і спілкується як партнер, за тими законами, в яких відбиті її духовні й матеріальні потреби. Але щоб здійснювати повноцінно партнерські стосунки — як з навколишніми людьми, так і з природою — людина мусить завжди враховувати не лише свої, але й чиїсь потреби, а отже, вміти поступатися чимось. Екологія — не зелені деревця і не милі річечки. Це проблема збереження життя людини на землі — через самоподолання на основі пріоритету духовності. "Цивілізація і культура, — пише П. Кононенко, — можуть як взаємно доповнюватися, так і ворогувати. Еволюція цивілізації засвідчує: міра речей — духовна культура..." (Кононенко П., 1994, с. 118).

Пізнання довкілля

Глобальна потреба в свідомій переорієнтації людини — обличчям до природи — зумовлює значущість екологічного виховання: довкілля сьогодні стає все сильнішим чинником, від якого залежить здоров'я людини. Екологічне виховання розпочинається в сім'ї та школі й триває протягом життя, але за всіх випадків розпочинається з екологічної едукації. Основи її у нас заклали Г. Сковорода, В. Вернадський, В. Сухомлинський та ін. Сьогодні вже започатковано процес створення різних екоосвітніх структур, у тому числі й на державному та на академічному рівнях. У 1991 р. утворено Міністерство охорони навколишнього середовища України. В державно-освітніх документах (наприклад, у Національній доктрині розвитку освіти) йдеться про потребу розвитку екологічної освіти, "подолання екологічного невігластва і технократизму"; з'являються заклади, які готують фахівців з екологічної освіти. Інформація природозахисного характеру вводиться до програм з усіх навчальних предметів і всіх навчальних закладів.

Дослідження в сфері екологічної освіти, що також є виявом уваги до відповідної проблематики, дають підстави сформувати серед інших і такі завдання: дати дітям знання про природу, виховувати в них бажання системно пізнавати її, а також уміння бережливо поводитися в природному середовищі.

Значну допомогу в організації екологічної освіти можна одержати шляхом вивчення зарубіжного досвіду: в тій ділянці окремі народи досягали навіть практичних результатів. Початком цієї освіти можна вважати публікацію 1864 р. праці A. Topo, Р. Емерсона та ін. "Людина і природа". Сьогодні екологічну ситуацію в зарубіжних державах висвітлює велика кількість спеціальних видань.

Система екологічної освіти в зарубіжних країнах має як формальний (навчальні заклади), так і самодіяльний (громадські рухи, клуби, фонди, музеї тощо) характер. У більшості випадків ця освіта охоплює конкретні потреби і особливості регіонів. Проте за всіх випадків вона передбачає засвоєння низки цінностей, що відображають ставлення людини до себе і до навколишнього середовища.

Зміст екоосвіти трактується достатньо широко і торкається життя та діяльності самої людини, її морально-етичних орієнтацій тощо. Характерним для зарубіжної освіти є не стільки критичне ставлення до науково-технічного прогресу, скільки акцентування розумної взаємодії людини і довкілля. Звідси центральною вважається проблема виховання особистості, яка співпрацювала б з природою на основі відчуття власної причетності до неї, в дусі турботи про природу. Шляхом осмислення значущості довкілля тут намагаються прищепити дітям почуття відповідальності й обов'язку перед природою.

Екоосвіта будується на міжпредметній основі як безперервна. Вона втілюється в предметах трьох циклів: природознавчому (знання природи, енергетики тощо); суспільно-політичному (значущість екології, формування громадянської позиції в справі охорони довкілля тощо); гуманітарному і художньо-естетичному (розвиток чуттєво-екологічної сфери ставлення до природи, гуманізму та любові до флори і фауни тощо). Безперервність екоосвіти охоплює всі сфери суспільного життя — родину, школу, працю і відпочинок, простійну підготовку тощо.

До засадничих принципів екоосвіти відносять також поєднання теоретичних знань та практичного "спілкування" людини з природою. Тут простежується ідея В. Вернадського, який бачив найкращим такий шлях пізнання природи, коли людина якомога частіше залишається наодинці з нею, виходить за межі свого подвір'я, посидить над річкою чи озером, в тиші ночі, коли з поля її зору зникають створені огорожі урбанізації, коли людина одна в степу чи горах. У такі моменти, вважав він, людина спілкується з природою особливо змістовно, відчуває свою близькість і єдність з нею, усвідомлює себе її частиною. І саме це є надійною дорогою до "почуття шляхетного жалю" до Природи (В. Вернадський).

Нарешті, слід нагадати, що справі екоосвіти сьогодні сприяють як національні, так і транснаціональні природоохоронні рухи і громадські, здебільшого молодіжні, організації: Грінпіс, "Екологія і світ" (Крим), Екоправо, Еколого-культурий центр "Бахмат" (м. Артемівськ Донецької області), "Зелений світ" (м. Київ), Карпатська школа (Україна — Польща), Клуб "Компас" (Київ), "Мама — 86" (м. Київ), Молодіжне екологічне об'єднання "Гея" (м. Севастополь), "Дерево життя" (Словаччина — Україна), Товариство Лева (м. Львів), Українська молодіжна екологічна ліга (УМЕЛ) та ін. (Швед М., 1997).

Наступний розділ:

Природа — виховник людини


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „До нових засад спілкування з Природою“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже

  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини

  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання

  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою
  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування

  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ