Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

Релігія є формою "опредмечення" віри в Бога, а тому завжди несе в собі особливості культури того народу, який її витворив. Церква є діяльним інститутом, що репрезентує, оберігає і поширює релігію, а відтак виступає духовним виховником людини впродовж усього її життя.

Як потреба віри, так і потреба релігійності в людині є вродженою — таку думку постійно висловлювали К. Ушинський, Г. Ващенко та інші українські педагоги. Вона є виявом властивостей самої людської душі. І якщо трапляється так, що людину чи народ позбавляють можливостей відбувати християнську релігійну практику, то з часом вони витворюють для себе певну псевдорелігію, як це сталося з ідеологією за комуністичного режиму.

Вродженість релігійних потреб особливо виразно спостерігається в дітей, а тому, на думку К. Ушинського, їх (ці потреби) варто облагороджувати, розвивати, наповнювати християнським змістом (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 232). Інакше відповідне місце в душі, "яке порожнім не буває", посядуть "боги" іншого світу. Псевдорелігійне сектантство, забобони чи сатанизм з'являються там, де утворюється вакуум унаслідок того, що релігійному вихованню не приділяли уваги.

Релігійність в українській виховній традиції. У свідомості українців релігія була живим чинником не лише впродовж десятків віків, а вже від багатьох тисяч років. Життя у єдності з природою навіювало людині пошану до надземних сил. Цей світогляд був настільки наближений до християнського, що сучасні теологи звуть його не "поганським", а "передхристиянським". Християнство стало радше завершенням процесу становлення нашої духовності.

Релігія в нас глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує суто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. Взірцем такого поєднання в нашій історії є "Повчання Володимира Мономаха дітям", настанови отців Церкви, філософія Г. Сковороди та П. Юркевича, вся творчість Т. Шевченка та ін.

В українській традиції, що слугувала духовною основою виховання, завжди було прийнято дотримуватися релігійних засад і в побуті: з молитвою наші предки лягали спати і вставали вранці, вирушали в дорогу, споживали їжу, розпочинали польові роботи, виганяли на випас худобу навесні тощо. Свою працю на землі український селянин уважав службою Богові. З іконою Божої Матері козаки йшли в походи і перемагали.

Попри всі злигодні підневільного часу, притулком для християнства у нас була сім'я. Образи на стіні "наглядали" за вчинками людини зі самого дня її народження і до могили. "Не робіть цього, он Бозя дивиться", — так повчала мати свою малечу. Вже в трирічному віці дитина повторювала молитву: "Ангеле, хоронителю мій, ти завжди при мені стій. Як удень, так і вночі будь мені до помочи". Поява дитини на світ ознаменовувалася хрещенням, яке символізує офіційне приєднання людини до Церкви, до релігії. Весілля розглядалося як благословення Боже. Навіть церемонія похорону нагадувала про вічність часу і потребу примирення людини з Богом. Очікуючи зустрічі зі своїм Творцем, людина прагнула очиститися від учинених гріхів через сповідь і Святе Причастя.

Сьогодні, переживши експерименти більшовиків над народом, мусимо констатувати факт глибокої поруйнованості нашого релігійного життя. Руйнування храмів супроводилося руйнуванням душ. Однак наш народ все ж повертається до релігії — туди веде людину її природа. Відродження духовності на цьому шляху є надійною запорукою оздоровлення нашої нації, становлення нашої державності.

Релігія в європейському вихованні. Оцінюючи з відстані світогляд європейця, ми схильні констатувати, що у його свідомості домінує не релігійний, а раціоналістичний, прагматичний погляд на речі. Він (європеєць) заворожений своїми технічними успіхами і не має часу відвідувати храми. Як зауважує Є. Сверстюк, "увесь світ іде, всупереч попередженням, дорогою втрати духовної і моральної сили" (Сверстюк Є., 1993, с. 44). Проте, приглянувшись ближче до європейського життя, виявляємо, що є тут і багато людей віруючих. А відтак переконуємося, що в духовному житті Європи є чимало суперечливого. Справді, чимало громадян Франції чи Німеччини можуть назвати себе "невіруючими", але у повсякденному житті й способі мислення вони далекі від атеїзму, будують своє життя та виховують дітей на цінностях християнства. Бо такою є їхні культура.

Очевидно, з настанням епохи постмодерну віра в раціоналізу західного суспільства починає занепадати. Деякі філософи до ходять висновку, що саме розум, позбавлений віри в Бога, буї джерелом тоталітарного світогляду, а відтак і причиною кро вопролитних конфліктів у XX ст. Втрата прихильності до традиційних релігій і водночас розчарування в раціоналізмі спонукало в Європі (і не тільки в ній) "шукати Бога", наслідком чого і став рух під назвою "нью ейдж". Свідченням такого повороту мислення в США е також зарахування "церковної етики" до головних цінностей у реформах освіти ("Америка 2000 -стратегія освіти" — див.: "Освіта", 21—28 лютого 2001).

За таких обставин мусимо відкинути думку про потребу когось тут наслідувати, тим більше запозичувати в когось духовність для себе. Натомість потребуємо прийняти як аксіому, що наша духовність мусить мати автентичне коріння, а це означає, що самі маємо її в собі й відроджувати. Важливе значення може мати лише той факт, що християнство лежить в основі всієї європейської культури і, більше того, — в основі європейської демократії. І то не так уже й важливо, що з приводу своєї релігійності на вулиці скаже француз. Вирішує виховна, найперше, сімейна традиція, яка і в нас, і в них має християнський характер. "Християнство становить основу європейського життя", — ця думка К. Ушинського залишається актуальною і досі (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 305). Нарешті, за І всіх обставин Захід, як і ми, має право грішити та блукати, втрачати і знаходити. І сьогодні, можливо, теж відчуває гостру потребу повернення до Бога.

Псевдорелігії зла. "Ні одно зло не настільки просте, щоб не приймати на себе зовнішність чесноти", — писав В. Шекспір ("Венеціанський купець"). Уся історія людства, включаючий біблійний опис, рясніє великими помилками, пов'язаними з невмінням людини розпізнати лукавий образ зла. Натомість сформувалася і певна "ідеологія зла" — ідеологія сатанізму, — сенс якої в тому, щоб пропонувати людині "щось позитивне", "бажане їй", але взамін за творення нею зла. В цьому сенсі характерною є комуністична та фашистська ідеології. Перше пропонує людині "царство справедливості", задля осягнення якого виправдовується класова ненависть і масове братовбивство. Друга ідеалом обирає процвітання власної нації й спонукає задля цього нехтувати мораллю і християнським гуманізмом.

Сьогодні, в умовах розпаду цих ідеологій, сатанізм міняє свій образ і все частіше шукає нові форми самовизначення — у вигляді мафіозних структур, сатанинських сект та "церков", про які дедалі частіше чуємо. Мережа сатанинських сект дуже розгалужена. Тепер вона налічує близько 1000 організацій, які поширюють свою діяльність на 78 країн світу. Найбільш відомою групою їх є так звані сціентологічні секти, котрі прикриваються вірою в можливість штучного нарощування духовних сил людини (чим не пропозиція сатани-змія?).

Ідеологом сцієнтологічних релігій вважається Рональд Габборд. У державах, що виникли на руїнах імперії СРСР, поширення набула діяльність Богородичного центру, очолюваного Йоаном Бериславським, який проповідує ненависть до родинних зв'язків, зокрема до матері. Іспитовий акт при вступі до секти — вдарити власну матір по обличчю. У 1992 р. про себе заявило так зване "Біле братство", очолюване Ю. Кривоноговим, секта АУМ Сенріке, а останнім часом дають про себе знати прихильники сатанизму в Києві, на Івано-Франківщині та Львівщині, що залишають свій слід у вигляді цвинтарного вандалізму. Сектантська сатанинська псевдорелігія має і свою символіку, яку вчителеві корисно знати (див.: "Рідна школа", 1999, № 4). Такими символами та іншою сатанинською атрибутикою облаштовуються і сатанинські "церкви".

Усі сатанинські ідеології, попри свою специфіку, мають певні спільні риси. По-перше, це повне підкорення члена секти її керівникові, що завжди призводить до становлення ідеології рабства. По-друге, сатанізм виключає толерантне ставлення до інших поглядів і визнає єдино правильною лише свою діяльність. По-третє, ця ідеологія завжди орієнтує людину на дорогу до "добра" лише через зло, через творення зла. Нарешті, по-четверте, сатанізм, обіцяючи людині щось високе, насправді неминуче приводить її до духовної та фізичної деградації, наближає її до тваринного стану. Слова Христа: "По плодах їх пізнавайте їх" стосуються саме цього випадку.

Виховна функція релігії. Як уже мовилося в одному з перших розділів цього курсу, спробу конкретизувати виховні можливості релігії зробив відомий український священик і педагог о. Ю. Дзерович у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі 1935 р. ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 195—197). Поширюючи його погляди на наш час, можна зазначити наступне.

• 1. Релігія належить до чинників виховання, що апелюють одночасно як до розуму дитини, так і до її душі. Тут гармонійно поєднуються як вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії людини зі світом, спілкування з Богом. Ця особливість релігії робить її могутнім каталізатором розвитку душі, становлення здатності людини усвідомлювати все розумом і бачити серцем, набувати "досвіду серця".

• 2. Утверджуючи віру в ідеали, релігія тим самим утворює надійний фундамент моральності людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе як імператив. Моральність, що не підтримується вірою, завжди виявляє тенденцію до релятивізму, а відтак і до занепаду.

• 3. Релігії, зокрема, християнські, добре адаптовані до соціального життя. Вони визнають усю систему цінностей національного виховання і можуть органічно доповнювати його.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже

  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини

  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання

  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою

  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування

  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості
  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ