Людина — творіння Боже

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

Поруч з матеріалістичним трактуванням людини поширений також погляд на неї як на творіння Боже, що має безсмертну душу, господарем якої є лише Творець. Правила своєї поведінки вона сприймає розумом і душею — крізь почуття віри, надії й любові, формує готовність відстоювати добро — в собі та в навколишньому світі. Прихильники таких поглядів виходять з того, що духовне начало в. поведінці людини є визначальним.

Можна по-різному ставитися до описаного в Біблії акту творення світу і людини. Але важко заперечити бодай його метафоричний сенс, тобто повністю відкинути думку про керованість людського буття. А відтак і постановка питання про існування Бога — Творця життя є спекулятивною хоча б тому, що ґрунтується лише на раціоналістичному мисленні й фактично ігнорує духовне пізнання світу. Сприймати серйозно аргумент: "Бога немає, бо я Його не бачу", — все одно, що повірити глухій людині, яка заперечує існування музики. З огляду на це, правомірнішим і, зрештою, продуктивнішим був би інший підхід до проблеми: що для людини вигідніше — СВІТ з Богом, чи світ без Нього? Що робить людину людиною — віра в Бога, чи віра у власне тваринне походження? Нарешті, якщо людина зрікається Бога, то в що вона готова повірити? В Його антипод? Бо, як відомо, святе місце порожнім не буває.

Трактуючи ці запитання як риторичні, звернемо увагу на головне: у традиційно-християнському вихованні людина має чітко визначений, оптимальний для себе статус. З одного боку, вона богоподібна, а отже, не "гвинтик" і не "людський фактор" у чужих руках, які маніпулюють нею з метою осягнення власних цілей. А з іншого боку, вона і не цар, і не безконтрольний та безвідповідальний "володар світу". Вона підзвітна за те, що чинить, перед своїм Творцем, а тому повинна собою керувати.

Зіставлення двох поглядів на людину — матеріалістичного і християнського — подає Г. Ващенко, чиї слова тут наведемо: "Для матеріаліста людина — лише матеріальна річ, що відрізняється від інших речей тільки більшою складністю своєї будови і своїх функцій. В кращому випадкові — найцінніший "капітал" (вислів Сталіна); але, як всякий капітал, вона є лише знаряддям в чиїхось руках і легко може загубити свою вартість і навіть стати "ворогом народу", що підлягає знищенню.

Для християнина людина є образ і подоба Божа. А тому її гідність не залежить ні від її матеріального чи соціального стану, ні від національності. Обернення її на знаряддя або капітал є образою її гідності й порушенням справжньої свободи. На засадах такого розуміння свободи, яка разом з тим е і обов'язком щодо інших людей і суспільства, мусить бути побудоване виховання молоді" (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 409—410).

Людина наділена волею і розумом. У філософії християнства ця засада має принципове значення. Бог — не диктатор, яким часто хоче Його бачити людина з рабською психологією. Він поклав на людину відповідальність за себе, а отже, зобов'язав її завжди робити власний вибір, керуватися власною волею і розумом. "Заборонений плід" — це лише попередження доброго батька про те, що людині не все можна, але вирішувати все вона мусить сама. "Господь сотворив тебе без тебе, — каже св. Августин, — але спасти тебе без тебе не може". Розум, воля і сумління стають чинниками, з допомогою яких людина виробляє правила своєї поведінки. Вона є морально відповідальною перед Творцем, але автономною в своїх рішеннях. У цьому зв'язку одвічні спроби приписати Богові те, що скоїла людина, є некоректними.

Якщо цей очевидний висновок про самотворчу автономію людини перенести на педагогіку, то виявляється, що він цілком відповідає сутності ідей партнерства і співробітництва. Вихованець певною мірою тримає ключі від власної душі й власної долі у своїх руках. Звідси і принципова позиція демократичної педагогіки щодо внутрішньої сутності людини: вона визначається не лише спадково-біологічним чинником та впливом зовнішнього середовища, але й участю самої людини, її власною волею, розумом і сумлінням (Лосский Н., 1991, с. 207 та Ушинський К., 1964, т. б, с. 309—310).

Людина суспільна і людина індивідуальна. Людина — єство суспільне. Людська особистість не може розвиватися і удосконалюватися поза суспільством. У ній глибоко вкорінений суспільний інстинкт, котрому завдячуємо появою самого суспільства, народу, держави як цілісних організмів. "Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми..." (Юркевич П., 1993, с. 224). Тому виховання мусить усіляко розвивати цю якість в людині й вчити її підпорядковувати свої інтереси інтересам інших.

Проте людина — також єство автономне, індивідуальне — втому сенсі, що вона не "розчиняється" в масі. Людина в суспільстві зберігає свою окремішність. Людське середовище є для неї дзеркалом, в якому вона пізнає себе, свої індивідуальні здібності й свою вартісність. Головним її співрозмовником є Бог, а розмова з Ним — завжди індивідуальна, навіть у церкві: кожен говорить з Богом своєю мовою. У кожної людини — індивідуальна віра, індивідуальна любов, індивідуальна ненависть. Християнство відкидає поняття "колективної" людини. Характерний для марксизму культ "класу", "трудового колективу" втілює в собі ідею загальної безвідповідальності, стихію розбещеного зла. Носієм аморальності виступає людина безлика, що ховається за "масу", за "колектив", як справжній злодій — у натовпі. Така істота творить зло і тут же заявляє: "У цьому не моя провина — така воля колективу".

Сучасне українське виховання приділяє значну увагу індивідуальності. Вбачаючи велику спорідненість прагнень галицької педагогіки 30-х років минулого століття і нашої сучасної педагогіки, — підсумовуємо словами відомого педагога того часу П.Біланюка: "Тільки тоді, коли усуспільнюємо, а рівночасно індивідуалізуємо дітей, розвиваємо в тих дітей їх характер і розбуджуємо властивий дитині рід енергії" (Біланюк П., 1938, с. 13).

Людина між добром і злом — завжди в дорозі. Сім'я, школа та інші виховні інститути не є фабриками, які випускають "готовий до вжитку продукт". Людина в жодну пору свого життя не може вважатися повністю вихованою, бо вихованість — це не якась стабільна якість, а лише готовність до вибору, що супроводиться напруженням і ваганням. В дійсності людина завжди в дорозі, в намаганнях і все життя виховується на ґрунті власного вибору.

Ця особливість людини зумовлена її природою як істоти двоєдиної, що складається з матеріального і духовного, земного і астрального, видимого і невидимого. З одного боку, кожна особистість наділена великими духовними благами, певними засобами духовного "виживання": розумом та волею; здатністю розрізняти добро і зло, і нарешті, симпатією до добра та антипатією до зла. Усе це становить золотий фонд її душі, подарунок Творця.

З іншого боку, хоча душа людини єдина, сама вона все ж вкорінена у два різні начала — поєднана з Богом і, водночас, причетна до гріховного світу і не завжди має шанс у "чистому стані" реалізувати свою християнську свідомість. Людина — "двояке і суперечливе єство, єство найвищою мірою поляризоване, богоподібне і твариноподібне, високе і нице, вільне і рабське, здатне до піднесення і падіння, до великої любові та жертовності, а також до великої жорстокості й безмежного егоїзму" (Бердяєв Н., 1996, с. 12). Трагедія людини в тому, що вона завжди повинна обирати між бажаним, але невигідним добром, і небажаним, але вигідним (здебільшого матеріально) злом. Бажане і корисне — виражають протиріччя, закладене у самій природі людини, а тому до добра вона може йти, лише долаючи в собі своє емпіричне начало, приборкуючи його і утверджуючись в духовному через жертовність. У нашому серці, за виразом Ф. Достоєвського, "Бог бореться з дияволом". Це і є шлях людини до власного п'єдесталу.

Крім того, людина часто опиняється перед драматичною необхідністю брати участь у боротьбі зі злом, і це нерідко передбачає вибір між меншим і більшим злом. У гріховному світі їй важко залишатися чистою. Бо і пасивність, і втеча від боротьби зі злом є гріховними. До речі, саме цей гріх супроводив наше суспільство в минулому столітті. Звідси — у вихованні головним предметом зусиль повинно бути формування в людині шляхетних прагнень, добрих намірів, щирих намагань, які можуть завершуватися перемогою над злом у собі й навколо себе.

Людина на шляху самореалізації. Виконуючи своє призначення на Землі, людина реалізує дві великі потреби — природо-відповідності й гармонійності розвитку.

Природо-відповідність — передбачає можливість і потребу повноцінного розвитку в людині тих якостей, які ще в зародку закладені в неї природою. Звідси — одвічне прагнення людини до утвердження власної гідності, до свободи думки, до можливості реалізувати свої національні й духовні потреби, зокрема засобами національної культури, мови тощо, бажання наблизитись до Природи, мати простір для активності власної волі й серця і т. ін.

Гармонійність — ґрунтується на природо-відповідності й максимально враховує природні потреби людини. Але, як наголошує Г. Ващенко, вона інтегрує всі природні задатки людини в одне ціле і орієнтує на певну головну мету, в зв'язку з чим усі ці задатки займають у структурі особистості своє місце і відіграють свою роль. На його думку, такою метою українця є служіння Богові й Україні. Цей ідеал організовує навколо себе розвиток усіх закладених природою психічних і фізичних якостей людини. До "золотого фонду" гармонійної особистості Г. Ващенко відносить: світогляд, добру фахову підготовку, розвинуті інтелектуальні здібності, міцні моральні засади, працьовитість, бадьорість та життєрадісність, естетичний розвиток, фізичне здоров'я, навички чемної поведінки тощо (Ващенко Г., 1994, с. 183).

Таким чином, шлях до гармонії виховання і розвитку лежить не через репресивні заходи та індоктринацію людини, не методом "викорінення" негативних якостей, а через розкриття перед нею привабливості Головного Ідеалу виховання і орієнтацію всіх сил організму на об'єднання навколо нього.

Людина творча. Відома заповідь "Не укради" не є лише примітивною пересторогою — не брати чужого. В її основі — вимога до людини жити за свій рахунок, лише ціною власної праці й старань. У Біблії так і записано: хто не працює, той не їсть. У філософському сенсі це означає, що людина зобов'язана все життя прагнути, намагатися активно діяти, працювати, винаходити, творити і т. ін. Потреби— це головний висхідний імпульс активності людини. Бог не забезпечує їй дармовий матеріальний комфорт. Не заперечуючи в принципі прагнення до нього, християнство все ж орієнтує, що добре життя людина для себе повинна будувати сама. Дарований комфорт руйнує людину, а здобутий власними силами збагачує і удосконалює ці сили. Звідси вічний обов'язок людини — творити життя і творити себе. Ця вимога християнства — вимога творчості — є головною передумовою саморозвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому. Якщо це вічне джерело потреби творчості перекривається, як це було зроблено за комуністичного режиму, людина деградує, а з нею занепадає і суспільство.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Людина — творіння Боже“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже
  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини

  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання

  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою

  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування

  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ