Становлення характеру: педагогічне трактування

Теоретичні основи сучасної української педагогіки

Ставлячи перед собою завдання впливати на розвиток характеру дитини, педагог повинен мати власний "педагогічний" погляд на предмет.

Насамперед, мусить бути враховано те, що, як уже йшлося, людину не можна виховувати "покомпонентно". Почування і воля не розвиваються поза участю розуму і ціннісних орієнтацій. Педагогіка змушена відштовхуватись від цілості людина (дивитись на характер "з відстані"). Проте їй потрібні і такі підходи, використавши які, вона водночас бачила б у ньому і конкретні точки прикладання зусиль.

Специфічною вимогою педагогіки є трактування характеру з динаміці. Усі його складові не є абсолютно стійкими, навіть природні властивості по-різному виявляють себе у різні періоди життя людини. Відомо, наприклад, що в інтелектуальному плані деякі люди розвиваються швидше, інші — повільніше; у деяких цей процес зупиняється в 45—50 років, а в інших пік розвитку припадає на старість. Це стосується також решти компонентів характеру і загалом зумовлює його мінливість.

Є підстави вважати, що розвиток характеру має і певні вікові особливості, передбачає послідовну появу певних ознак. Особливо це стосується темпераменту. Як і наше обличчя, — вважає Я. Ярема, — затримуючи основні риси подібности, змінюється з роками і наш природжений темперамент. Він схильний припустити навіть, що дитинству властиві переважно риси сангвіністичної збудливості, юності — меланхолійна забарвленість, зрілому вікові — здатність до рішучих дій, а старості — споглядальний спокій флегматика.

Важливою особливістю педагогічного підходу до проблеми характеру є також усвідомлення того, що і хто виховує характер. Традиційно-християнське трактування людини виходить з того, що вона сама за себе відповідальна, а тому сама бере участь у його формуванні. "Характер — є в першу чергу наслідком роботи людини над собою, є виявом її свобідної волі" (Ващенко Г., 1952, с. 225). Григорій Ващенко вважає примітивним і вульгаризованим трактування людини як об'єкта виховання, що ґрунтується на поглядах російських рефлексологів (І. Павлов та ін.) і американських бігевіористів. Бо "фактично людина може діяти не тільки внаслідок впливу на неї зовнішніх, а й внутрішніх причин" (Там само, с. 15). Самовихованню характеру Г. Ващенко відводить головну роль.

Отже, виховання характеру — як його ядра, так і периферії — підлягає дії тих самих законів, за якими будується все виховання та розвиток людини. Тут задіяні три головні чинники; а) природні, вроджені особливості організму (є підстави вважати, що всі компоненти характеру мають свій початок у спадковості); б) вплив зовнішніх життєвих обставин, у тому числі й виховний вплив середовища; в) власна воля і розум людини. Таким чином, характер започатковується природою і вдосконалюється в процесі діяльності під впливом обставин та власної волі індивіда.

Серед вроджених чинників розвитку характеру К. Ушинський називає: а) загальний стан організму (сильний — ослаблений, хворий — здоровий); б) властивий організмові темп поповнення (відновлення) енергії за рахунок харчування; в) особливості будови мозку та всієї нервової системи, що виражається у сприйнятливості й збереженні зовнішніх вражень, рухливості, дратівливості тощо.

До чинників зовнішнього виливу на формування характеру відносять найперше систему виховання і розвитку дитини. Ця система повинна бути цілеспрямованою і орієнтувати її на вироблення відповідних якостей характеру. Костянтин Ушинський не схвалює виховання, "що само не має сильного характеру, не пройняте традицією, не може виховувати сильних характерів, і вихователь зі слабким характером, мінливим способом думок і дій ніколи не розів'є сильного характеру у вихованцеві..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 237).

Галицькі педагоги міжвоєнного часу вказували також на те, що у формуванні характеру значну роль відіграють географічні, а особливо соціальні, обставини, серед яких зростає дитина (Біланюк П., 1936, с. 294). Деякі риси характеру обставини посилюють, розвиток інших сповільнюють. "Виховання і самовиховання — це свідомо організовані й систематично здійснювані способи формування характеру" (Ващенко Г., 1952, с. 215). "Готовим" характер не успадковується. Спадковими є лише ті нервові особливості організму, на основі яких він будується. Але вони можуть бути по-різному розвинуті, видозмінені або навіть переборені. В цьому, власне, — сенс виховання характеру.

Поза увагою педагогіки не повинна залишатися ще одна обставина. Попри всю мінливість характеру, найбільш інтенсивний етап його становлення — "кристалізація" — припадає на період юнацтва. Його, цей період, Г. Ващенко називає най-змістовнішим (Там само, с. 40). Становлення характеру, на його думку, завершується в 20—25 років. А це означає, що саме на педагогіку і на діяльність освітньо-виховних інститутів лягає головна відповідальність за те, як формується характер молоді. Як зауважує Г. Ващенко, людина вдосконалюється все життя, але в молоді роки основна роль його становлення належить вихованню.

Разом з тим К. Ушинський неодноразово вказує також на дві складові характеру: природний характер і характер, вироблений самою людиною, і що в одної людини може домінувати спадковість, а в іншої — схильності, нею вироблені (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 281). Існує також думка, що "вродженість характеру" виявляє себе раніше, а його вихованість — пізніше. Гармонійні характери, що є вродженими, видаються привабливішими. "Та коли ми хочемо бути справедливими, — пише К. Ушинський, — то повинні будемо віддати пальму першості характерам другого роду, які важкою боротьбою перемогли природжені погані схильності й виробили в собі добрі правила, керуючись усвідомленням необхідності добра. Такі сократівські характери виривають з корінням зло не тільки з себе, а, можливо, й із своїх дітей та внуків і вносять у життя людства нові, живі джерела добра" (Там само).

Загальний висновок зі сказаного вище полягає в тому, що шлях до гармонії характеру пролягає не через репресивні зусилля, не через "викорчовування" негативних рис, наприклад, лінощів, пасивності тощо, а через розвиток у процесі діяльності їх антиподів — працьовитості, ініціативи тощо. За всіх обставин найкращою в тому сенсі є діяльність самостійна, бо лише через неї діють власні зусилля людини, скеровані на розвиток свого характеру. Тут — у діяльності — формуються звички, в яких усі компоненти характеру діють безвідмовно і стають для людини природними.

Наступний розділ:

Безхарактерність


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення характеру: педагогічне трактування“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

  • ВСТУП

  • Базові педагогічні терміни і поняття

  • Міжпредметні зв'язки педагогіки

  • Педагогіка як професія

  • Розділ 2. Українське суспільство на шляху реформування і завдання педагогіки

  • Людина у фокусі сучасних українських реформ

  • Нове соціальне замовлення

  • Вибір стратегії сучасної української педагогіки

  • Проблема повернення до традиційно-християнських засад

  • Національний характер освіти і виховання

  • Частина перша. ОСВІТА І НАВЧАННЯ

  • Головні особливості успадкованої Україною системи освіти

  • Демократизація компонентів системи

  • На старті реформ

  • Розділ 4. Процес едукації та шляхи його демократизації

  • Діяльність учня

  • Діяльність учителя

  • Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

  • Знання, вміння, навички як рівні засвоєння інформації

  • Процес засвоєння інформації

  • Психолого-педагогічні передумови успішного формування навичок

  • Розділ 6. Виховна функція процесу едукації

  • Виховна ситуація і процес формування поглядів, переконань та звичок

  • Виховні можливості уроку

  • Функції вчителя

  • Розділ 7. Розвивальна функція процесу едукації

  • Задача як педагогічний засіб розвитку учня

  • Процес вирішення навчальних задач

  • Розділ 8. Зміст едукації та головні напрями його демократизації

  • Діяльнісний компонент змісту едукації

  • Інформативний компонент змісту едукації

  • Реформування змісту освіти

  • Розділ 9. Основні дидактичні принципи

  • Нове соціальне замовлення і принципи дидактики

  • ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

  • Традиційні вимоги до уроку

  • Сучасні вимоги до уроку

  • Розділ 11. Діяльність на уроці: методи, форми і засоби

  • Фронтальні форми роботи

  • Самостійна діяльність учнів

  • Розділ 12. Передумови успішної діяльності учнів на уроці

  • Диференціація навчання

  • Психологічний клімат на уроці

  • Організаційний аспект діяльності учнів на уроці

  • Розділ 13. Контроль і оцінювання досягнень учнів

  • Особливості нової шкали оцінювання

  • Частина друга. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

  • Функції компонентів структури

  • Крах системи і пошуки Головного Ідеалу

  • Розділ 15. Людина в контексті традиційно-християнського виховання

  • Людина — творіння Боже

  • Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

  • Розділ 16. Віра і виховання та розвиток

  • Християнська віра як передумова гармонії

  • Головний предмет християнської віри

  • "Не кожному духові вірте..."

  • Естетичне прагнення як складова духовності

  • Розділ 17. Системно-ціннісний підхід до визначення змісту виховання і розвитку

  • Опредмечення цінностей

  • Система цінностей та напрями виховання і розвитку

  • Ідеологія в системі цінностей

  • Кодекс цінностей сучасного українського виховання і розвитку

  • Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

  • ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

  • Походження моралі

  • Трактування моралі

  • Цінності морального виховання

  • Гуманізм

  • Розділ 19. Національно-патріотичний аспект змісту виховання

  • Нація і національна ідея

  • Дух нації

  • Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

  • Патріотизм

  • Процес становлення національного самоусвідомлення

  • Український виховний ідеал

  • Національне як чинник виховання

  • Українське патріотичне виховання і національні меншини

  • Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

  • Громадянське суспільство і держава

  • Громадянське суспільство і соціальний прогрес

  • На шляху до гармонії громадянського суспільства

  • Громадянські вартості в українській традиції

  • Розділ 21. Родинний аспект змісту виховання

  • Двоєдина природа родини

  • Деякі традиційні особливості української родини

  • Ціннісні засади української родини

  • Деградація родинного життя і виховання

  • Повернення до традицій

  • Актуальні завдання сучасного родинного виховання

  • Розділ 22. Валео-екологічний аспект змісту виховання

  • Людина— "споживач Природи"

  • Людина та її власне здоров'я

  • Головні чинники догляду за здоров'ям

  • Фізична культура і здоров'я

  • Особиста гігієна

  • У пошуках джерел здоров'я

  • До нових засад спілкування з Природою

  • Природа — виховник людини

  • ЗМІСТ РОЗВИТКУ

  • Розвиток як предмет педагогіки

  • Етнопсихологічний аспект розвитку людини

  • Класифікація цінностей розвитку

  • Розділ 24. Цінності розвитку особистості

  • Чинники усвідомлення й осмислення дії

  • Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

  • Периферійні специфічні якості діяча

  • Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

  • Структура характеру

  • Ядро характеру

  • Периферія характеру

  • Становлення характеру: педагогічне трактування
  • Безхарактерність

  • ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

  • Гуманізм у педагогіці

  • Місія виховника

  • Педагогічне спілкування

  • З арсеналу традиційно-християнських поглядів

  • Чинники виховання та розвитку

  • Розділ 27. Інститути виховання і розвитку

  • Дошкілля і школа

  • Роль Церкви у вихованні й розвитку особистості

  • Розділ 28. Методи виховання і розвитку

  • Метод переорієнтації зусиль вихованця

  • Метод приучування

  • Переконування і сугестія

  • Розділ 29. Методи самовиховання і саморозвитку

  • Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

  • Долання перепон і труднощів

  • Статева стриманість

  • Моральний гарт характеру

  • Участь у доброчинній діяльності й жертовність

  • Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

  • Гра

  • Спорт

  • Рідна мова

  • Українознавство

  • Мистецтво

  • Засоби масової інформації

  • Громадське життя

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ