Повага до приватної власності. Людина реалізує себе не лише через своє тіло, але й спирається на те матеріальне середовище, у якому живе. Основу його становить приватна власність, яка є категоричною передумовою духовно-тілесного буття людини. Вона є реальною економічною основою її свободи і фундаментом громадянського суспільства. Володіння власністю є також здійсненням природного абсолютного права людини, обов'язковою умовою її нормального життя і свободи. У широкому суспільному сенсі власність є основою громадянських засад співжиття людей. "...Право особистої власності є абсолютно необхідна і невід'ємна основа суспільного життя, поза якою таке життя взагалі не мислиться" (Там само, с. 143).
Не може бути вільною людина, яка, незалежно від своїх старань і кваліфікації, за свою працю отримує лише стільки, щоб їй вистачило на харчування — до наступної зарплати. Праця — найдорожчий товар і, винісши її на ринок, людина повинна мати таку заробітну платню, котра дозволяла б їй накопичувати кошти, відкладати про запас, а в цей спосіб формувати свій "фонд" приватної власності. За таких умов людина намагатиметься поліпшувати й удосконалювати свою працю і цим підвищувати її ціну, а отже, і власний прибуток. Це стає передумовою її життєвої незалежності, захищеності, самовпевненості, а відтак і збагачення всього суспільства.
Людині з розвинутим почуттям приватної власності чужі споживацькі настрої й заздрість. Натомість вона виявляє ощадність, ретельність і менше задивляється на "чуже". Власність веде і до розвитку працьовитості та поваги до чужої праці.
Повага до приватної власності як передумови прав і свобод — ознака вільної людини; натомість тяжіння до громадської чи так званої колективної власності засвідчує наявність рабської психології й небажання жити лише за свій рахунок, брати на себе тягар свободи. Така людина часто схильна забрати щось у когось, вкрасти, розподілити. І вона знаходить виправдання таким діям у сумновідомій формулі: "експропріація експропріаторів".
Нарешті слід зауважити, що сьогоднішня драма нашого старшого покоління в тому, що воно не має власності і фактично ніколи її не мало. Ці мізерні заощадження, які "тепер десь поділись", у дійсності ніколи — і за часів існування Союзу — цінності не мали, бо не забезпечувалися ні золотом, ні товарами, ні життєздатною економікою. Розвал Союзу лише легалізував те, що насправді вже було — завдяки "мудрій" політиці комуністів.
Самовідповідальність людини. Суспільні обов'язки — лише частка того, що людина повинна платити за право бути вільною. Насправді ж найважчою і незвичною ношею для сучасної нашої людини є її здатність відповідати за власне життя. Життя в неволі привчає в'язня до тяжких умов, але воно — відносно безтурботне. Так звана радянська людина звикла вимагати, щоб "хтось їй щось давав" — квартиру, "безплатне" лікування, дешеві харчі, допомогу на старість тощо. При цьому не прийнято було задумуватися над тим, звідки і за чий рахунок усе це береться. Так нівелюється природне для людини почуття самовідповідальності, а повернення до нього в сучасних умовах видається їй великою бідою.
Людина громадянського суспільства повинна турбуватися про себе сама. Вона, як білка, котра, на відміну від свійської тварини, має повну свободу, але сама відповідає за власне життя: ні від кого не залежить і ні від кого нічого не вимагає, не просить. У цьому сенсі вона — істота самовідповідальна. Безтурботне життя — в неволі — часто видається комфортним, але воно руйнівно впливає на душу людини, на її характер: вона стає немічною і лінивою. Становлення почуття самовідповідальності — навпаки; процес болісний, і сьогодні він є однією з головних причин психологічного дискомфорту людини. Ситуація нагадує випадок, коли людина довгі роки купалася і вмивалася лише теплою водою, а їй раптом запропонували стрибати в ополонку; їй це зробити важко, хоча іншим людям крижана вода видається нормальною і робить їх здоровішими.
Почуття самовідповідальності веде до розвитку в характері людини рис підприємливості, ініціативності, творчості тощо. І коли такі риси стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягти господарського успіху і добробуту. Воно стає життєздатним.
Громадське і особисте. Людина створена для спільного життя зі собі подібними істотами. Ця соціальна сутність глибоко вкорінена в ній і не в її волі визначати — жити в соціальному середовищі чи ні. Потребу бути з людьми людина відчуває навіть тоді, коли її з ними розлучають. Схильність до об'єднання закладена в людині самою природою. Людська особистість не може розвиватися і вдосконалюватися поза суспільством.
Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в Стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.). Уже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя в площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала.
Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін: громадяни мали право обирати і бути обраними, обіймати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати права інших тощо.
У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства.
З одного боку, це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це — космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси — ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою і з природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами Ж.-Ж.Руссо, Л. Толстого та ін.
З іншого боку, стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою — однобічно, з акцентом на пріоритети суспільного начала — часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (згадаймо В. Маяковського: "Единица — вздор, единица — ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства", задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" ("трудового колективу" тощо), долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі: "людський фактор", "нагодувати народ" тощо.
Громадянське суспільство вирішує проблему особистого і суспільного на ґрунті рівності та балансі прав, свобод і обов'язків людини. Воно, зокрема, ревно оберігає особистість, але водночас вимагає від неї і дотримання обов'язків щодо суспільства та держави. Одиниці, які складають суспільство, мають право на свою окремішність і всі спроби відібрати їх і урівняти в суспільному житті слід називати тоталітаризмом (Войтыло К., 1991, с. 29—60). До речі, звідси походить тенденція стандартизувати дітей у класі, зокрема з допомогою "єдиної державної форми", єдиних підручників тощо.
Схильність і потребу людини бути істотою суспільною всіляко підкреслював К. Ушинський. Своє розуміння людини в суспільстві він виводив з тези про їхню єдність: "Суспільство — це єднання самостійних особистостей, в якому за принципом поділу праці сила суспільства збільшується силою кожного й сила кожного— силою суспільства" (Ушинський К., 1954, т. в, с. 340). Але водночас він застерігав від того, щоби дитина "розчинялася" в колективі, втрачала свою самобутність, бо "...людина, яка не вносить у суспільство своєї самостійності, дорівнює нулю, що стоїть з лівого боку цифр..." (Там само, с. 339). Він виходив з того, що кожна людина вірить, любить, ненавидить, надіється... по-своєму. Колективний (стадний) характер таких почувань характеризує пролетарську комунальну свідомість.
Підхід до людини як до єства унікального веде до підвищення її статусу: людина — найбільша соціальна цінність, що й записано у нашій Конституції.
Верховенство права і правова свідомість. Єдиною і необхідною гарантією свободи є закон. Його верховенство має свою основу найперше у правовій свідомості суспільства; її відсутність, з іншого боку, є передумовою нехтування законами, а звідси і правової незахищеності людини.
Як відомо, в тоталітарних суспільствах теж існують закони. Проте вони часто мали і мають у нас досі волюнтаристський характер і підпорядковуються панівній ідеології. Існував навіть термін, правдоподібно, запроваджений В. Ульяновим, — "революційна правосвідомість", тобто "судіть так, як вам підказує ваш революційний світогляд". А оскільки кожен суддя намагався довести, що його світогляд — найреволюційніший, то і вироки виносилися жахливі й нічим не обґрунтовані. Відомо також, що навіть існуючі більшовицькі закони ігнорувалися партійними функціонерами, діяло так зване телефонне право, коли вирок виносився виключно за вказівкою партійного вождя.
Багатолітнє життя в такій атмосфері сприяло формуванню в наших людей правового нігілізму, коли громадянин не відчуває поваги до закону і робить усе можливе, щоб його не виконувати, ставить свої інтереси над законом. А в результаті все це створює ситуацію загальної незахищеності людини, яка свій останній "порятунок" повинна бачити у волі партійного керівника(сьогодні це може бути воля якогось рекетира тощо). Ідея побудови правової держави полягає, отже, не тільки в тому, щоби виробити і прийняти правильні закони, айв тому, щоби сформувати в свідомості сучасної людини повагу до них.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Громадянські вартості в українській традиції“ на сторінці 2. Приємного читання.
