Після потрапляння отрути в організм відбувається розподіл
останньої в кров'яному руслі та інших рідинних середовищах. Розподіл отрути в організмі визначається за трьома чинниками: просторовим, часовим та концентраційним. Часовий фактор відображає швидкість надходження отрути в організм та її виведення; просторовий – залежить від умов та особливостей кровопостачання органів і тканин. Найбільша кількість отрути за одиницю часу надходить до легень, нирок, печінки, серця, мозку. У випадку інгаляційного отруєння більша частина отрути потрапляє до нирок, а перорального – до печінки.
Розрізняють 4 шляхи потрапляння отрути в організм:
• через шлунково-кишковий тракт: при вживанні їжі або при контакті отруйних речовин зі слизовою ротової порожнини (ліки, припікаючі речовини, мийні засоби, пестициди, гриби, рослини та ін., різні хімічні речовини);
• через дихальні шляхи: вдихання отруйних газів, парів та аерозолів (чадний газ, окис азоту, пари хлору, аміаку, клею, барвників, органічних розчинників та ін.);
• через шкіру та слизові оболонки: при потраплянні на шкіру та в очі отруйних речовин у вигляді рідини, аерозолю (розчинники, пестициди та ін.);
• парентеральний: укуси комах, тварин або змій, під час ін'єкційного введення ліків або наркотичних речовин.
Токсичні речовини найчастіше надходять до організму через ШКТ. Час перебування останніх у травному каналі залежить від фізико-хімічних властивостей отрути та функціонального стану шлунка й кишечника. Градієнт pH між відділами травного каналу визначає швидкість абсорбції отруйних сполук. Здебільшого процес всмоктування відбувається в тонкому кишечнику, де pH становить 7,5-8, а деякі жиророзчинні сполуки (феноли, ціаніди) абсорбуються вже в порожнині рота. У шлунку харчові маси можуть розводити і абсорбувати токсичні речовини, що перешкоджає їх контакту з слизовою оболонкою. Важкі метали безпосередньо ушкоджують кишковий епітелій і порушують процеси всмоктування. Утворення комплексів токсичних речовин із білками сповільнює всмоктування отрути в тонкій кишці. У хворих із екзотоксичним шоком сповільнення кровообігу і депонування крові в ділянці кишечника підвищує токсичний ефект через вирівнювання концентрації отрути у крові та вмісті кишечника. Найшвидше надходить отрута до організму при інгаляційному отруєнні. Цьому сприяють: а) велика площа всмоктування (100-150 м2); б) мала товщина альвеолярно-капілярної мембрани; в) інтенсивний кровообіг у легеневих капілярах; г) відсутність умов для затримки отрути. Всмоктування летких сполук здійснюється шляхом дифузії; чим вищий коефіцієнт вода/повітря, тим більше отруйних речовин надходить у кров до моменту вирівнювання концентрації. Деякі пари й гази руйнують альвеолярну мембрану, що призводить до токсичного набряку легень. Через епідерміс можуть дифундувати жиророзчинні гази і деякі органічні сполуки (ароматичні, металоорганічні, хлоровані вуглеводні тощо), їх кількість пропорційна коефіцієнту ліпіди/вода. Солі багатьох металів, особливо ртуті та літію, з'єднуючись з ліпідами шкіри, перетворюються на жиророзчинні сполуки. Механічні ушкодження шкіри, термічні й хімічні опіки сприяють проникненню отруйних сполук до організму.
Після абсорбції у кров токсичні речовини розподіляються в організмі – одні отрути в кров'яному руслі утворюють сполуки з білками, ІНШІ – клітини крові переносять чи розчиняють у плазмі крові. Отрута розподіляється у трьох ділянках: жировій тканині, позаклітинній і внутрішньоклітинній рідині, що залежить від таких характеристик отрути, як водо- і жиророзчинність, здатність її до дисоціації. Для прояву специфічної дії токсична речовина повинна мати певну тропність до рецепторів (ділянки клітинної мембрани, інші компоненти клітини). Пряме ушкодження мембранних і клітинних структур призводить до порушення їх життєдіяльності та загибелі клітини. Це проявляється глибокими змінами специфічних функцій різних тканин і перешкоджає запуску компенсаторних механізмів. Дія токсичних речовин може бути місцевою, резорбтивною або рефлекторною; отруйним сполукам характерні мутагенні, алергічні та ембріотоксичні властивості.
Виведення отрути з організму відбувається через метаболічний, нирковий та позанирковий шляхи. Метаболічний шлях представлений біотрансформаційними реакціями, які зумовлюють перетворення та знешкодження отруйної речовини. Біотрансформація включає реакції розпаду (окиснення, відновлення, гідроліз) і синтезу (сполучення з білками, глюкуроновою кислотою, амінокислотами), що відбувається головним чином у гепатоцитах (окиснення в системі цитохром Р450). Внаслідок цих реакцій з'являються нетоксичні гідрофільні сполуки. Нирковий шлях виведення отрути забезпечують процеси фільтрації та активного транспорту, які відбуваються безпосередньо в нирках. Позанирковий шлях елімінації отруйної речовини забезпечує її виділення з організму через кишечник (частина, що не всмокталась й екскретувалась з жовчю), легені (більшість летких неелектролітів) та шкіру.
Прояви отруєння та ступінь їх виразності залежать не тільки від дози отрути, яка потрапила в організм, але й чинників, що на них впливають. Це насамперед вік хворого, наявність супутніх захворювань і шкідливих звичок, проведення лікування, зміни чутливості до отрути внаслідок звикання, кліматичні умови.
У розвитку гострого отруєння виділяють 2 патогенетичні стадії:
• 1. Токсигенна – період, протягом якого отрута зберігається в організмі в кількості, яка справляє специфічну дію (екзотоксичний шок, кома, асфіксія). Зміна концентрації екзотоксину за певний період часу відображає його токсикозо-динамічні характеристики – період резорбції та елімінації отрути.
• 2. Соматогенна – термін після видалення або руйнування отрути, у вигляді залишкових уражень різних органів і систем організму аж до повного відновлення їх функцій або летального кінця (пневмонія, гостра ниркова недостатність, сепсис).
Клінічна симптоматика і діагностика. Діагностика гострих отруєнь грунтується на: анамнестичних даних; результатах огляду місця події; клінічній картині; даних лабораторної токсикологічної діагностики; результатах патоморфологічної діагностики (виявлення специфічних посмертних ознак отруєння).
Під час збору анамнезу варто з'ясувати в постраждалого час і місце отруєння, вид і кількість отрути. Важливим є визначення шляху потрапляння отрути в організм, причини приймання токсикантів і виключити групове отруєння.
Оглядаючи місце події, звертають увагу на запах, розкидані речі (упаковки від ліків, посуд з-під алкогольних напоїв і засобів побутової хімії, блювотні маси). Запах гіркого мигдалю характерний для отруєння синильною кислотою, гнилого часнику – фосфорорганічним сполуками (ФОС); специфічний запах алкоголю у випадку отруєння алкоголем, ефіром чи формаліном. Ліки, хімічні засоби тощо можуть бути направлені як речові докази разом з хворим за місцем його госпіталізації.
Клінічну картину гострого отруєння визначає як вибіркова дія токсичної речовини на окремі органи і системи, так і порушення функцій усього організму (рис. 4.21).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екстрена медична допомога» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Патогенез“ на сторінці 1. Приємного читання.
