Розділ 38. Павло — в'язень

(Підставою цього розділу є Дії 21:17-23:35)

“Коли ми прибули в Єрусалим, брати прийняли нас з любов'ю. А наступного дня пішов Павло з нами до Якова; посходилися і всі старші”.

З цієї нагоди Павло та його супутники офіційно передали керівникам Єрусалимської церкви пожертвування, зібрані церквами з язичників на підтримку їхніх бідних братів-євреїв. Збору цих пожертвувань апостол та його співпрацівники віддали багато часу, тривожних роздумів і виснажливої праці. Сума, котра набагато перевершувала сподівання єрусалимських пресвітерів, виявила, на які великі жертви і навіть нестатки були готові віруючі з язичників.

Ці добровільні пожертвування свідчили про відданість язичників Божій справі, організованій у світі, і мали б бути прийняті всіма з подякою. Однак Павлові та його супутникам було ясно, що навіть серед тих, перед ким вони зараз стояли, були люди, неспроможні оцінити духа братської любові, яка спонукала до збору цих дарів.

У перші роки проповіді Євангелія серед язичників декотрі брати-керівники в Єрусалимі трималися колишніх упереджень та старого способу мислення і не співпрацювали щиросердо з Павлом та його помічниками. Прагнучи зберегти кілька безглуздих форм і обрядів, вони випустили з уваги благословення, які могли б отримати вони й улюблена справа, якби вони доклали зусиль для об'єднання усіх ділянок роботи Господньої. Хоч вони й піклувалися про інтереси християнської Церкви, проте не йшли в ногу з Божим Провидінням, у своїй людській мудрості намагаючись накласти на працівників багато непотрібних обмежень. Таким чином там з'явилася група людей, не знайомих з мінливими обставинами та конкретними потребами віруючих у віддалених полях. Однак вони наполягали на своєму праві керувати братами, котрі працювали в цих полях, і вказувати їм ті чи інші методи роботи. Вони вважали, що справа проповіді Євангелія повинна здійснюватися відповідно до їхньої думки.

Минуло кілька років, відколи брати в Єрусалимі разом із представниками інших провідних церков уважно розглянули хвилюючі питання щодо методів євангельської роботи серед язичників. На цьому соборі брати однодушно розробили для громад чіткі рекомендації стосовно певних обрядів і звичаїв, зокрема обрізання. Саме тоді брати однодушно рекомендували християнським церквам Варнаву й Павла як працівників, гідних цілковитого довір'я віруючих.

Деякі присутні на соборі різко критикували методи роботи апостолів, на котрих лежав основний тягар проповіді Євангелія язичникам. Проте під час того зібрання їхні поняття про Божий намір стали ширшими, і вони об'єдналися зі своїми братами в прийнятті мудрих рішень, які уможливили об'єднання всіх віруючих.

Пізніше, коли кількість навернених із язичників стала швидко зростати, декілька керівних братів у Єрусалимі знову почали плекати колишні упередження стосовно роботи Павла та його помічників. З роками ці упередження міцніли, аж поки деякі керівники не дійшли висновку, що відтепер проповідь Євангелія повинна здійснюватися згідно з їхніми ідеями. Якби Павло погодився з їхніми методами роботи, ці брати визнали б і підтримали його служіння; а інакше вони відмовлялися ставитися з прихильністю до його діяльності та підтримувати її.

Ці люди випустили з уваги, що Вчителем Свого народу є Бог, що кожний Його служитель повинен набути особистого досвіду, прямуючи за Божественним Вождем, а не чекаючи безпосереднього керівництва від людини; що Божі працівники мають сформуватися не за людськими поняттями, а за Божественною подобою.

У своєму служінні апостол Павло навчав народ “не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні Духа і сили”. Проголошувані ним істини були відкриті йому Святим Духом, “бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній ? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, що від Бога, щоб знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими Святим Духом, порівнюючи духовне з Духовним” (1 Коринтянам 2:4, 10-13).

Здійснюючи своє служіння, Павло звертався за безпосереднім керівництвом до Бога. Водночас він старанно дотримувався рішень Єрусалимського собору, внаслідок чого церкви “зміцнювалися у вірі і зростали числом щодня” (Дії 16:5). І тепер, незважаючи на відсутність до нього симпатії і співчуття з боку деяких братів, він потішав себе думкою, що виконав обов'язок, виховуючи в навернених дух вірності, щедрості, братерської любові. Цей дух знайшов своє вираження у щедрих пожертвуваннях, які апостол мав змогу передати юдейським пресвітерам.

Передавши дари, Павло “докладно розповів про все, що зробив Бог між язичниками завдяки його служінню”. Ці факти переконали навіть тих, хто сумнівався, що служіння апостола супроводжувалося благословенням Неба. “Вони ж, почувши, славили Бога”. Вони бачили, що методи апостола носили на собі небесне схвалення. Перед ними лежали щедрі пожертвування, і це робило ще вагомішим свідчення Павла про вірність нових церков, утворених із язичників. Мужі, котрі вважалися керівниками Божої справи в Єрусалимі і котрі наполягали на суворих заходах контролю, побачили служіння Павла в новому світлі. Ці мужі переконалися, що їхні дії були невірними, вони перебували в рабстві юдейських звичаїв і традицій, і значною перешкодою для справи Євангелія була їхня неспроможність визнати, що стіна розділення між євреями та язичниками була зруйнована смертю Христа.

Усі керівні брати отримали чудову нагоду відверто визнати, що Бог діяв через Павла, а вони помилялися, дозволяючи чуткам, поширюваним його ворогами, пробуджувати в них ревність і упередженість. Проте вони не віддали належне обмовленому апостолові, натомість запропонували йому пораду, котра свідчила: вони продовжували вважати Павла великою мірою відповідальним за існуючу упередженість. Ці брати не стали шляхетно на його захист, ясно показавши незадоволеним їхні помилки, а намагалися досягти компромісу, порадивши йому діяти у такий спосіб, який, на їхню думку, усуне будь-який привід до непорозуміння.

“Чи бачиш, брате, — сказали вони у відповідь на його свідчення, — скільки тисяч юдеїв, які повірили? І всі вони ревні прихильники Закону! Але донеслося до них про тебе, що навчаєш усіх тих юдеїв, що між язичниками, відступати від Мойсея, говориш їм не обрізати дітей і не дотримуватися звичаїв. Тож як бути? Напевне, збереться натовп, бо почують, що ти прийшов. Тому зроби те, що тобі радимо. Є в нас четверо чоловіків, які пов'язані обітницею. Візьми їх і очисться з ними, заплати за них витрати, щоб вони обстригли голови. І всі дізнаються, що чутки про тебе неправдиві, але що й сам дотримуєшся Закону, живеш згідно з ним. А стосовно язичників, що повірили, ми, обміркувавши, написали, щоб вони не дотримувалися нічого з того, а тільки щоб оберігали себе від посвяченого ідолам, крові, задушеного і розпусти”.

Брати сподівалися: якщо Павло прислухається до їхньої поради, то цим рішуче спростує фальшиві чутки про себе. Вони запевняли його, що рішення собору стосовно навернених із язичників та обрядового закону все ще залишається у силі. Але їхня порада суперечила цим рішенням. Вона була дана не за вказівкою Божого Духа, а являла собою плід боягузтва. Керівники церкви в Єрусалимі розуміли, що недотримання обрядового закону християнами викличе ненависть юдеїв та гоніння. Синедріон робив усе можливе, аби перешкодити поширенню Євангелія. Вони призначили людей, які мали стежити за апостолами, особливо за Павлом, і всіляко перешкоджати їхній роботі. Якби синедріону вдалося звинуватити віруючих у Христа в порушенні закону, вони були б швидко і суворо покарані як відступники від юдейської віри.

Багато юдеїв, які прийняли Євангеліє, усе ще шанували обрядовий закон і готові були йти на необачні поступки, сподіваючись у такий спосіб завоювати довір'я співвітчизників, усунути їхню упередженість і допомогти їм повірити в Христа як Викупителя світу. Павло розумів, що доки керівники церкви в Єрусалимі будуть виношувати свою упередженість проти нього, вони постійно протидіятимуть його впливові. Він також усвідомлював: якщо шляхом розумних поступок він зможе придбати їх для істини, то усуне велику перепону на шляху проповіді Євангелія в інших місцях. Однак він не був уповноважений Богом іти на такі поступки, котрих вони вимагали.

Коли ми думаємо про велике бажання Павла бути в згоді зі своїми братами, його піклування про слабких у вірі, про його пошану до апостолів, які були з Христом, та Якова, брата Господнього, про його намір стати всім для всіх, не жертвуючи при цьому принципами, — коли ми думаємо про все це, то нам не здається таким дивним, що він був змушений відхилитися від того твердого, рішучого курсу, котрого завжди дотримувався. Однак його спроби примирення не досягли бажаної мети, натомість тільки прискорили кризу та його провіщені наперед страждання і призвели до розлуки з братами. Через це церква втратила одного з найміцніших стовпів, а серця християн у всіх краях сповнилися сумом.

Наступного дня Павло почав виконувати пораду пресвітерів. Чотирьох мужів, що дали обітницю назорейства (див. Числа 6), строк якої майже закінчився, Павло увів у храм “сповістити, коли закінчаться дні очищення і за кожного з них буде принесено жертву”. Необхідно було ще принести дорогі жертви за очищення.

Ті, що порадили Павлові піти на цей крок, не цілком усвідомлювали, на яку велику небезпеку він наражався. У той час Єрусалим був переповнений паломниками з різних країн. Виконуючи дане йому Богом доручення, Павло відвідав чимало найбільших міст світу, проповідуючи Євангеліє язичникам. Тому його добре знали тисячі людей, які прийшли на свято до Єрусалима з різних куточків імперії. Серед них були люди, які люто ненавиділи Павла, тому він ризикував життям, привселюдно зайшовши до храму. Упродовж кількох днів він входив і виходив разом з паломниками, залишаючись непоміченим, але перед закінченням визначеного терміну, під час бесіди зі священиком стосовно жертвопринесення, його упізнали деякі юдеї з Азії.