Розділ 51. Вірний співпастир

(Підставою цього розділу є Перше Послання Петра)

У книзі Дії Апостолів мало згадується про подальшу діяльність апостола Петра. У роки активного служіння після злиття Духа в день П'ятидесятниці він був серед тих, хто невтомно працював для навернення юдеїв, котрі приходили на поклоніння до Єрусалима під час річних свят.

У міру того як кількість віруючих у Єрусалимі та інших місцях, де побували вісники хреста, зростала, таланти Петра виявилися неоціненними для Ранньої християнської Церкви. Вплив його свідчення про Ісуса з Назарета поширився вшир і вглиб. На ньому лежала подвійна відповідальність. Він упевнено свідкував про Месію перед невіруючими, ревно працюючи для їхнього навернення, і водночас виконував особливу роботу для віруючих, зміцнюючи їх у вірі Христовій.

Заклик до пасторського служіння Петро отримав тільки після того, як зрікся свого “я” і цілковито поклався на божественну силу. Христос сказав Петрові перед його зреченням: “Ти, коли навернешся, зміцни своїх братів” (Луки 22:32). Ці слова вказували на велику плідну роботу, котру цей апостол мав виконати в майбутньому для віруючих. До такої роботи Петро був готовий завдяки власному досвідові падіння, страждання й покаяння. Лише збагнувши свою слабкість, він зрозумів, наскільки віруючому необхідно покладатися на Христа. Зазнавши бурі спокуси, він усвідомив: людина може перебувати в безпеці тільки тоді, коли не довіряє собі, а повністю покладається на Спасителя.

Під час останньої зустрічі Христа з учнями біля моря Петро, випробуваний триразовим питанням: “Чи ти любиш Мене?” (Івана 21:15-17), знов зайняв своє місце серед Дванадцятьох. Йому була призначена робота пасти отару Господню. Нині, навернений і прийнятий, він мав не тільки рятувати заблудлих, але й бути пастирем вівцям.

Христос назвав Петрові тільки одну умову покликання на служіння: “Чи ти любиш Мене?” Це суттєво необхідна риса. Хоча Петро міг володіти всіма іншими якостями, без Христової любові він не міг стати вірним пастирем Божої отари. Знання, доброта, красномовність, запал — усе це важливе для успішної роботи, але без Христової любові в серці праця християнського служителя зазнає невдачі.

Любов Христова — це не поривчасте почуття, а живий принцип, який має постійно перебувати в серці. Якщо характер і поведінка пастиря узгоджуються з істиною, котру він відстоює, Господь скріпить його працю печаткою Свого схвалення. Пастир і отара стануть одним цілим, їх об'єднуватиме спільна надія у Христі.

Те, як Спаситель повівся з Петром, було уроком і для нього, і для його братів. Хоча Петро зрікся свого Господа, Ісус не переставав любити його. І коли апостол почне служити Словом іншим, він також має ставитися до грішника з терпінням, співчуттям і всепрощаючою любов'ю. Пам'ятаючи власні слабкість і падіння, він мав поводитися з вівцями та ягнятами, довіреними його опіці, так само чуйно, як Христос повівся з ним.

Хоч люди самі підвладні злу, однак схильні немилосердно поводитися зі спокушуваними й заблудними. Вони не можуть читати серця; їм невідомі внутрішня боротьба та болі. Вони повинні навчитися докоряти з любов'ю, зціляти сердечні рани, застерігати, даючи надію.

Упродовж свого служіння Петро вірно пильнував довірену йому отару і таким чином виявився гідним цього до ручення й відповідальності, покладеної на нього Спасителем. Він завжди звеличував Ісуса з Назарета як Надію Ізраїлю, Спасителя людства. Усе своє життя він підкорив Господу жнив. Усіма доступними йому засобами він намагався приготувати віруючих до активного служіння. Його благочестивий приклад і невтомна діяльність надихали багатьох обдарованих молодих людей цілковито присвятити себе на служіння. З бігом часу вплив апостола як вихователя й керівника зростав, і хоч основні зусилля він віддав праці для юдеїв, однак ніс свідчення й іншим краям і зміцнював віру в Євангеліє багатьох людей.

У подальші роки свого служіння Петро, натхнений Святим Духом, писав до віруючих “у розсіянні на чужині: в Понті, Галатії, Кападокії, Азії і Вітинії”. Його листи сприяли відновленню мужності та зміцненню віри людей, які зазнавали випробувань і страждань. Вони також спонукали знову чинити добро тим, кому загрожувала небезпека втратити своє уповання на Бога через різноманітні спокуси. Складається враження, що ці листи були написані людиною, котра багато постраждала за Христа й отримала щедре потішення від Бога: людиною, усе єство котрої зазнало перетворення під дією благодаті і котра мала тверду незмінну надію на вічне життя.

На початку свого Першого Послання перестарілий слуга Божий віддав своєму Господеві належну хвалу й подяку. “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, — вигукнув він, — Який зі Свого великого милосердя через воскресіння з мертвих Ісуса Христа відродив нас до живої надії, до нетлінної, непорочної і нев'янучої спадщини, що збережена на небі для вас, — що силою Божою зберігається через віру для спасіння, яке готове з'явитися в останній час”.

Перші християни тішилися цією надією на нетлінну спадщину на новій землі навіть під час найсуворішого випробування та скорбот. “З того радійте, — писав Петро, — навіть якщо тепер ви маєте бути трохи засмучені всілякими випробовуваннями, щоб випробування вашої віри, — набагато ціннішої за золото, яке гине, хоч і випробовується у вогні, — виявилося для похвали, слави і честі при з'явленні Ісуса Христа. Ви Його любите, не бачивши... хоча не бачите нині, радієте невимовною і преславною радістю, бо досягаєте мети вашої віри — спасіння душ!”

Апостол написав ці слова для повчання віруючих усіх віків. Вони мають особливе значення для людей останнього часу, коли “наблизився всьому кінець”. Його напучування й застереження, а також слова віри та мужності необхідні всім, хто бажає зберегти свою віру “твердо аж до кінця” (Євреям 3:4).

Апостол намагався навчити віруючих, наскільки важливо не дозволяти своїм думкам зосереджуватися на заборонених темах і не витрачати сил на дріб'язкові речі. Хто не бажає стати жертвою сатанинських вивертів, той має пильно охороняти підступи до своєї душі: не читати, не слухати і не дивитися те, що здатне викликати нечисті думки. Думки не повинні безладно блукати, зупиняючись на кожній запропонованій ворогом душ темі. Серце необхідно старанно охороняти, бо зовнішнє зло пробудить зло внутрішнє, і душа блукатиме в темряві. “Підперезавши стегна вашого розуму, — писав Петро, — будучи тверезими, цілком покладіть надію на благодать, що приноситься вам у з'явленні Ісуса Христа. Як діти послуху, не потураючи в незнанні вашим попереднім пожадливостям, але як Той, Хто покликав вас, є святий, будьте й ви святі в усьому вашому житті, бо написано: Будьте святі, як Я Святий!”

“У страсі проводьте час вашого життя, знаючи, що ви були викуплені від марного вашого життя, переданого батьками, не тлінним сріблом або золотом, а дорогоцінною кров'ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, Який був передбачений ще перед заснуванням світу; але з'явився задля вас у кінці часів. Через Нього ви повірили в Бога, Який підняв Його з мертвих і дав Йому славу, щоб ваша віра й надія були на Бога”.

Якби спасіння можна було купити за срібло чи золото, то як легко було б це зробити Тому, Хто говорить: “Мені належить срібло, Мені — золото” (Огія 2:8). Але беззаконник може бути викуплений тільки дорогоцінною кров'ю Сина Божого. План спасіння був заснований на жертві. Апостол Павло писав: “Адже ви знаєте благодать нашого Господа Ісуса Христа, що, будучи багатим, заради вас став убогим, аби ви збагатилися Його убогістю” (2 Коринтянам 8:9). Христос віддав Себе за нас, щоб викупити нас від усякого беззаконня. І, як завершальне благословення спасіння, дарував “вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім” (Римлянам 6:23).

“Очистивши [Духом] ваші душі на нелицемірне братолюбство через послух істині, — продовжував Петро, — ревно й щиросердечно любіть один одного”. Слово Боже — Істина, канал, яким Господь зливає Свій Дух і силу. Послух Слову породжує чудовий плід — “щиросердечне братолюбство”. Ця любов небесного походження, юна породжує благородні спонукання та безкорисливі вчинки.

Коли істина стає незмінним принципом життя, тоді душа “відроджена не з тлінного насіння, а з нетлінного — живим Божим Словом, що пробуває вічно”. Таке нове народження — результат прийняття Христа як Слова Божого. Коли Божественні істини закарбовуються в серці Святим Духом, тоді з'являються нові поняття, а досі дрімаючі сили пробуджуються до співпраці з Богом.