Розділ 54. Вірний свідок

(Підставою цього розділу є Послання Йоана)

Після вознесіння Христа Йоан виступив як вірний, ревний працівник Господа. Разом з іншими учнями він пережив злиття Духа в день П'ятидесятниці та з новим запалом і силою проповідував людям слова життя, намагаючись спрямувати їхні думки до Невидимого. Він був палким, щирим, сильним проповідником. Прекрасною мовою, милозвучним голосом розповідав він про слова й діла Христа, справляючи велике враження на серця слухачів. Простота його слів, велична сила істин і запал, з яким він викладав їх, відкривали йому доступ до всіх верств суспільства.

Життя апостола узгоджувалося з його вченнями. Любов до Христа, що палала в його серці, спонукувала його серйозно і невтомно працювати для ближніх, особливо для братів-християн.

Христос звелів Своїм учням любити один одного як Він полюбив їх. Таким чином вони мали засвідчити світові, що в них живе Христос — надія слави. “Нову заповідь даю вам: Любіть один одного! Як Я полюбив вас, щоб і ви любили так один одного” (Івана 13:34). Тоді учні не могли зрозуміти цих слів. Але згодом, ставши очевидцями Його страждань, розп'яття, воскресіння й вознесіння на Небо та одержавши Святого Духа в день П'ятидесятниці, вони мали більш чітке уявлення про любов Бога та про любов один до одного. Тоді Йоан міг написати своїм братам: “Ми пізнали любов з того, що Він поклав Свою душу за нас; і ми маємо класти душі за братів” (1 Івана 3:16).

Після злиття Святого Духа, коли учні вийшли проповідувати про живого Спасителя, їхнім єдиним бажанням було спасіння душ. Вони раділи спілкуванням зі святими і були ніжними, вдумливими, самовідданими, готовими пожертвувати усім задля істини. У щоденному спілкуванні один з одним вони виявляли заповідану Христом любов. Своїми безкорисливими словами і вчинками вони намагалися запалити цю любов у серцях інших людей.

Віруючі повинні були завжди плекати таку любов. Вони мали йти вперед, охоче підкоряючись новій заповіді, і настільки з'єднатися із Христом, аби бути здатними виконувати всі Його вимоги. Своїм життям вони мали звеличувати силу Спасителя, Котрий міг виправдати їх Своєю праведністю.

Але поступово ситуація змінювалася. Віруючі почали вишукувати вади в інших. Зосереджуючись на помилках, даючи місце недобрій критиці, вони втратили з очей Спасителя та Його любов. Вони почали суворо дотримуватися зовнішніх форм, звертаючи більше уваги на теорію, а не на практичне життя віри. Ревно засуджуючи інших, не помічали власних помилок. Християни втратили братерську любов, яку заповідав Христос, і, що найсумніше, не усвідомлювали цієї втрати. Вони не розуміли, що втрачають радість і щастя; що, закривши серця для Божої любові, вони незабаром опиняться в пітьмі.

Йоан, розуміючи, що братерська любов у Церкві згасає, нагадував віруючим про постійну потребу в ній. Ця думка простежується в його посланнях до Церкви. “Улюблені, любімо одне одного, — пише він, — бо любов є від Бога, і кожний, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог є любов. Божа любов до нас виявилася в тому, що Бог послав Свого Єдинородного Сина у світ, щоб ми через Нього жили. Любов не в тому, що ми полюбили Бога, а в тому, що Він полюбив нас і послав Свого Сина як примирення за наші гріхи. Улюблені, коли Бог нас так полюбив, то й ми повинні любити одне одного!” (1 Івана 4:7-11).

Апостол пише про те, як саме ця любов має виявлятися в житті віруючих: “Знову я вам пишу нову заповідь, яка справді є в Ньому і в вас, що темрява минає, і вже сяє істинне світло. Хто каже, що він перебуває у світлі, а ненавидить свого брата, той ще досі в темряві. Хто любить свого брата, той перебуває у світлі й у ньому немає спокуси. А хто ненавидить свого брата, той — у темряві, він ходить у пітьмі і не знає, куди йде, бо темрява зробила його очі незрячими” (1 Івана 2:8-11). “Бо це та звістка, яку ви чули від початку: щоб ми любили одне одного... А хто не любить брата, той перебуває в смерті. Кожний, хто ненавидить свого брата, той убивця. А ви знаєте, що жодний убивця не має в собі вічного життя, яке б у ньому перебувало. Ми пізнали любов з того, що Він поклав Свою душу за нас; і ми маємо класти душі за братів” (1 Івана 3:11, 14-16).

Не опір з боку світу є найбільшого небезпекою для Христової Церкви. Зло, виплекане в серцях віруючих, — ось найбільше для них нещастя і головна перешкода на шляху Божої справи. Ніщо так не послаблює духовність, як заздрість, підозри, прискіпливість, лихі думки. З іншого боку, згода та єдність людей з різними характерами, котрі складають Його Церкву, є найпереконливішим свідченням того, що Бог послав Свого Сина у світ. Перевага послідовників Христа — нести це свідчення. Але для цього їм необхідно підкоритися повелінню Христа. Вони повинні узгодити свій характер з Його характером, свою волю — з Його волею.

“Нову заповідь даю вам, — сказав Христос, — любіть один одного! Як Я полюбив вас, щоб і ви любили так один одного” (Івана 13:34). Яке чудове повеління, але як погано воно виконується! На жаль, сьогодні в Божій Церкві бракує братерської любові. Багато з тих, хто заявляє про свою любов до Спасителя, не люблять одне одного. Невіруючі спостерігають за тим, чи справляє віра християн освячуючий вплив на їхнє життя; вони швидко помічають вади характеру, непослідовність поведінки. Християни не повинні давати ворогові нагоду говорити про них: “Дивіться, як ці люди, що стоять під прапором Христа, ненавидять одне одного!” Усі християни є членами однієї сім'ї, усі вони діти одного Небесного Отця; усі володіють однією блаженною надією на безсмертя. Їх мають з'єднувати дуже тісні ніжні узи.

Божественна любов найзворушливішим чином звертається до серця, закликаючи нас виявляти таке ж ніжне співчуття, що й Христос. Тільки людина, яка безкорисливо любить свого брата, має правдиву любов до Бога. Справжній християнин не допустить, щоб душа, котра перебуває в небезпеці і терпить нужду, залишилася без застереження й уваги. Він не цуратиметься грішників, дозволяючи їм ще глибше занурюватися в безодню нещастя й смутку або загинути в битві із сатаною.

Хто ніколи не відчував ніжної, чарівної любові Христа, той не зможе привести інших до джерела життя. Така любов у серці — це дійова сила, що спонукує людей виявляти Христа в розмові, в ніжному, співчутливому дусі, ушляхетненні життя тих, з ким вони спілкуються. Щоб мати успіх у служінні, християни повинні знати Христа, а для цього необхідно пізнати Його любов. Їхню придатність до служіння Небо визначає їхньою здатністю любити і працювати так, як любив і працював Христос.

“Любімо не словом та язиком, — пише апостол, — але ділом та правдою!” (1 Івана 3:18). Досконалість християнського характеру досягається тільки при постійному внутрішньому спонуканні допомагати іншим і благословляти їх. Саме атмосфера цієї любові, що оточує віруючого, робить його запахом життя на життя і викликає бажання Бога благословити його працю.

Любити Бога понад усе і безкорисливо любити одне одного — це найкращий дар, який може послати Небесний Отець. Така любов — не миттєвий порив, а Божественний принцип, постійно діюча сила. Вона не може зародитися в неосвяченому серці, але живе тільки там, де царює Ісус. “Ми любимо Його, бо Він перший полюбив нас” (1 Івана 4:19). Любов — рушійна сила оновленого Божественною благодаттю серця. Вона змінює характер, керує спонуканнями, стримує пристрасті, ушляхетнює почуття. Така виплекана в серці любов робить життя запашним, облагороджуючи навколишній світ.

Йоан прагнув показати віруючим високі переваги, які вони матимуть, виявляючи дух любові. Ця спасенна сила, наповнюючи серце людини, керуватиме всіма спонуканнями, підносячи її над розтліваючим впливом світу. Якщо любові дати цілковиту владу, зробивши її рушійною силою в жилі, тоді серця людей наповняться довірою до Бога та Його Провидіння. Тоді вони зможуть приходити до Нього з твердою вірою, знаючи, що отримають від Нього все необхідне для теперішнюю й вічного добра. “Таким чином, любов стала в нас досконалою, — писав апостол, — щоб ми мали сміливість у день суду, бо як Він, так і ми є в цьому світі. У любові немає страху, але досконала любов проганяє страх” (1 Івана 4:17-19). “І це та відвага, яку маємо до Нього, що коли чогось попросимо згідно з Його волею, Він вислуховує нас! А коли знаємо, що слухає нас, — чого б тільки ми не попросили, — то знаємо, що одержуємо те, чого просили в Нього” (1 Івана 5:14-15).

“А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа — Праведника. Він — примирення за наші гріхи, і не тільки за наші, а й за гріхи всього світу” (1 Івана 2:12). “Якщо ж визнаємо свої гріхи, то Він, вірний і праведний, щоб простити нам гріхи й очистити нас від усякої неправедності” (1 Івана 1:9). Умови для отримання милості від Бога прості й прийнятні, Господь не вимагає від нас вчинити щось важке й нестерпне, щоб одержати прощення. Нам не потрібно здійснювати довгі утомливі паломництва чи виконувати болісну покуту, щоб завоювати прихильність Небесного Бога або загладжувати свої переступи. Хто “признається та кидає” свій гріх, той “буде помилуваний” (Приповісті 28:13).

У небесних дворах Христос заступається за Свою Церкву — за тих, кого викупив власного кров'ю. Тисячоліття, віки не можуть послабити силу Його жертви примирення. Ні життя, ні смерть, ні висота, ні глибина не можуть відлучити нас від Божої любові, яка в Христі Ісусі, і не тому, що ми так міцно тримаємося за Нього, а тому, що Він так міцно тримає нас. Якби наше спасіння залежало від наших зусиль, ми не змогли б спастися, але воно залежить від Того, Хто стоїть за всіма обітницями. Може здаватися, що ми слабо тримаємося за Нього, але Він любить нас як старший Брат; і доки ми зберігаємо нашу єдність з Ним, ніхто не вирве нас із Його руки.

З бігом часу, у міру зростання кількості віруючих, Йоан трудився ще з більшою відданістю й наполегливістю для своїх братів. Це був небезпечний для Церкви час. Усюди поширювалася сатанинська омана. Вдаючись до обману та спотворення, слуги сатани намагалися викликати опір вченню Христа, і зрештою Церкві стали загрожувати розділення та єресь. Деякі християни стверджували, що Божа любов звільнила їх від послуху його Законові. Інші наполягали на необхідності дотримуватися юдейських звичаїв і церемоній, навчаючи, що самого дотримання Закону без віри у кров Христа достатньо для спасіння. Декотрі вважали, що Христос був доброю Людиною, і заперечували Його Божественність. А ще інші, запевняючи про свою вірність Божій справі, були обманщиками, котрі власним життям зреклися Христа і Його Євангелія. Живучи в гріхах і переступах, вони вносили єресі в Церкву. Через це багато душ опинилися в лабіринтах скептицизму й омани.