Розділ 2. Приготування дванадцятьох

Для здійснення Своєї роботи Христос не обрав учених красномовних мужів з єврейського синедріону або представників римської влади. Пройшовши повз упевнених у власній праведності єврейських учителів, Великий Трудівник обрав простих неосвічених людей, щоб вони проголошували істини, які повинні були сколихнути світ. Він мав намір навчити і підготувати їх, щоб вони могли очолити Його Церкву. Вони ж, у свою чергу, повинні були навчати інших і послати їх на проповідь Євангелія. Для успіху у виконанні дорученої справи їм необхідно було прийняти силу Святого Духа. Євангеліє мало звіщатися не людською силою чи мудрістю, а силою Божою.

Три з половиною роки учні навчалися в найбільшого з учителів, яких будь-коли знав світ. Христос особисто готував їх до Свого служіння. Щодня вони ходили і розмовляли з Ним, слухали Його слова підбадьорення, звернені до втомлених та обтяжених, бачили прояви Його сили, коли Він допомагав хворим і страждальцям. Деколи Він навчав їх, сидячи з ними на схилі гори; інколи — біля моря, або під час мандрівок. Він відкривав їм таємниці Царства Божого. Усюди, де серця були відкриті для прийняття Божественної вістки, Він викладав істини про шлях спасіння. Він не наказував учням робити ту чи іншу справу, натомість закликав їх: “Ідіть за Мною”. Він брав їх із Собою в подорожі по містах і селах, аби вони могли бачити, як Він навчає народ. Вони мандрували з Ним від одного місця до іншого. Вони ділили з Ним Його скромну трапезу; як і Він, іноді бували голодними і часто втомленими. Учні були з Ним усюди: на багатолюдних вулицях, біля озера, у безлюдній пустелі. Перед ними проходило все Його життя.

Посвячення Дванадцятьох через покладання рук було першим кроком на шляху організації Церкви, яка після вознесіння Христа мала продовжувати Його справу на землі. Про це посвячення Святе Письмо говорить: “Ісус вийшов на гору і закликав тих, кого Сам хотів, і вони прийшли до Нього. Він призначив дванадцятьох, яких назвав апостолами, аби були з Ним, і щоб посилати їх проповідувати” (Марка 3:13-14).

Яка зворушлива картина! Погляньте на Велич Неба в оточенні Дванадцятьох Його обранців! Він має намір відокремити їх на служіння. Через ці слабкі посудини, силою Свого Слова і Духа, Він бажає зробити спасіння доступним для всіх.

З великою радістю Бог і ангели спостерігали за цією сценою. Отцеві було відомо, що через цих мужів небесне світло осяватиме всіх; що слово їхнього свідчення про Його Сина буде передаватися з покоління в покоління аж до кінця часу.

Учні мали стати свідками Христа, сповіщаючи світові, що вони бачили й чули. їхнє служіння було найважливішим з усіх, до яких будь-коли були покликані люди. Воно поступалося лише служінню Самого Христа. Вони повинні були стати співпрацівниками Божими в справі спасіння людей. Подібно до дванадцятьох патріархів, котрі були представниками Ізраїлю в старозавітні часи, дванадцять апостолів є представниками євангельської Церкви.

Під час Свого земного служіння Христос почав руйнувати стіну розділення між юдеями та язичниками, проповідуючи спасіння усьому людству. Бувши юдеєм, Він вільно спілкувався з самарянами, нехтуючи звичаями, котрі встановили фарисеї щодо цього зневажуваного ними народу. Він ночував у їхніх оселях, їв разом з ними, навчав на вулицях їхніх міст.

Спаситель прагнув відкрити Своїм учням істину про зруйнування “серединної перегородки” поміж Ізраїлем та іншими народами — істину про те, що язичники є співспадкоємцями з юдеями і “співучасниками обітниці в Ісусі Христі через Євангеліє” (Ефесянам 2:14; 3:6). Ця істина частково була відкрита, коли Він винагородив віру римського сотника в Капернаумі, а також коли проповідував Євангеліє мешканцям Сихара. Вона була ще повніше розкрита під час відвідин Фінікії, де Він оздоровив доньку хананеянки. Ці досвіди допомогли учням зрозуміти, що серед тих, кого вони вважали не гідними спасіння, були душі, які прагнули світла правди.

Таким чином Христос намагався донести до свідомості учнів правду про те, що в Божому Царстві не існує територіальних меж, немає ані каст, ані аристократії; і вони повинні йти до всіх народів з вісткою про любов Спасителя. Лише згодом учні цілковито усвідомили: “Створив Він з одного весь людський рід, щоб жив по всій поверхні землі, визначивши заздалегідь окреслені пори та межі їхнього проживання, щоб шукали Бога: може, відчують Його і знайдуть, бо ж недалеко Він від кожного з нас” (Дії 17:26-27).

Ці перші учні, котрі помітно відрізнялися один від одного своїми характерами, повинні були стати вчителями для світу. Для успішного виконання роботи, до якої їх було покликано, ці мужі, котрим були властиві різні життєві нахили та звички, повинні були досягти єдності почуттів, думок і дій. Метою Христа було об'єднати їх, але щоб це могло стати реальністю, вони мали досягти єдності з Ним. Про характер роботи, здійснюваної Христом для Його учнів, свідчить Його молитва до Отця: “...щоб усі були одне, — так, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, — щоб і вони в Нас були... аби світ пізнав, що Ти Мене послав і полюбив їх, так як і Мене полюбив” (Івана 17:21, 23). Він постійно молився про те, щоб вони були освячені істиною. Він молився впевнено, знаючи, що таким було рішення Всемогутнього ще до створення світу. Йому було відомо, що Євангеліє Царства буде проповідуване всім народам на свідчення, що істина, озброєна Всемогутнім Святим Духом, переможе в боротьбі зі злом, і закривавлений прапор переможно майорітиме над Його послідовниками.

У міру того як земне служіння Христа наближалося до завершення, Він, розуміючи, що скоро повинен буде залишити Своїх учнів продовжувати Його справу без Його особистої присутності, намагався підбадьорити їх і приготувати до майбутнього. Ісус не тішив їх марними надіями. Ніби читаючи з розгорнутої книги, Він говорив їм про те, що має статися. Він знав, що скоро розлучиться з ними і залишить їх як овець серед вовків. Він усвідомлював, що вони зазнають переслідувань, що їх виганятимуть із синагог і кидатимуть у в'язниці. Знав Він і те, що за свідчення про Нього як Месію декого з них спіткає смерть. Він попередив їх про це. Ясно й виразно говорив Він, що чекає на них, аби під час прийдешніх випробувань вони могли згадати Його слова і зміцнитися у вірі в Нього як Викупителя.

Він говорив їм також слова надії й мужності. “Хай не тривожиться ваше серце, — сказав Він, — вірте в Бога і в Мене вірте. В домі Мого Отця багато осель. А якби не так, то Я сказав би вам, оскільки йду приготувати вам місце. І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоб де Я, там і ви були. А куди Я йду, ви дорогу знаєте” (Івана 14:1-4). Задля вас Я прийшов у світ, для вас Я трудився. Коли ж Я відійду, то й далі ревно працюватиму для вас. Я прийшов у світ, аби відкритися вам, щоб ви могли повірити. Я йду до Отця Мого і вашого, щоб разом з Ним працювати для вас.

“Знову й знову запевняю вас, що хто вірить у Мене, той робитиме діла, які Я роблю, — навіть більші від них зробить, бо Я йду до Отця” (Івана 14:12). Говорячи це, Христос не мав на увазі, що учні чинитимуть щось більш величне, ніж чинив Він, але що їхня праця матиме більші масштаби. Це стосувалося не тільки звершення чудес, але й усього того, що здійснюватиметься силою Святого Духа. “Коли ж прийде Утішитель, — сказав Він, — Якого Я вам пошлю від Отця, Дух Істини, Який походить від Отця, то Він засвідчить про Мене. Та й ви свідчіть, бо ви від початку зі Мною” (Івана 15:26-27).

Ці слова виконалися чудовим чином. Після злиття Святого Духа учні сповнилися такою любов'ю до Нього і тих, за кого Він помер, що серця слухачів були розчулені їхніми словами і молитвами. Вони говорили із силою Святого Духа, і під впливом цієї сили тисячі людей наверталися до Бога.

Апостоли, як представники Христа, мали справити на світ глибоке враження. Той факт, що вони були вихідцями з простого народу, мав не послаблювати, а посилювати їхній вплив, оскільки увага слухачів зосереджуватиметься не на них самих, а на Спасителеві, Котрий невидимо працював разом з ними. Чудове вчення апостолів, виголошені з мужністю й вірою слова мали переконати всіх у тому, що вони діяли не своєю силою, а силою Христа. Упокорюючись, вони проголошували, що Розп'ятий юдеями є Князем життя, Сином Живого Бога, і в Його Ім'я вони чинять діла, які раніше чинив Він.

У прощальній розмові зі Своїми учнями в ніч перед розп'яттям Спаситель промовчав про Свої минулі й майбутні страждання. Він не говорив про приниження, якого мав зазнати, а намагався привернути їхню увагу до того, що зміцнило б їхню віру і дало можливість жити надією на радість, що чекає переможців. Він тішився думкою, що може зробити для Своїх послідовників більше, ніж обіцяв; що від Нього виходитимуть любов і співчуття, які очищують храм душі, уподібнюючи людей до Нього; що Його істина, проголошувана силою Святого Духа, перемагатиме, покоряючи людські серця.

“Це Я сказав вам, щоб у Мені ви мали мир. У світі зазнаєте страждання, але будьте відважні: Я переміг світ!” (Івана 16:33). Христос не відступив і не розчарувався; і учні також мали виявляти таку ж непохитну і незламну віру. Вони повинні були працювати так, як працював Він, відчуваючи залежність від Його сили. І хоч на їхньому шляху з'являтимуться, здавалося б, нездоланні труднощі, силою Його благодаті вони мали йти вперед, не зневіряючись і завжди зберігаючи надію.

Христос виконав доручену Йому справу. І Він залишав на Землі тих, котрі мали продовжувати її. Він сказав: “І все Моє — Твоє, а Твоє — Моє, і Я прославився в них. Я більше не є у світі, а вони у світі; Я ж іду до Тебе! Отче Святий, збережи їх у Твоє Ім'я — тих, яких Ти Мені дав, — щоб були одне, як і Ми! Та благаю не лише за них, а й за тих, що повірять у Мене через їхнє слово, щоб усі були одне... Я в них, а Ти — в Мені, хай будуть досконалі в єдності, аби світ пізнав, що Ти Мене послав і полюбив їх, так як і Мене полюбив” (Івана 17:10-11, 20-23)