Розділ 10. Перший християнський мученик

(Підставою цього розділу є Дії 6:5-15; 7)

Стефан, старший із семи дияконів, був мужем великої побожності і сильної віри. Юдей за походженням, він розмовляв грецькою мовою та був ознайомлений із звичаями й культурою греків. Тому він мав можливість проповідувати Євангеліє в синагогах грецьких євреїв. Стефан був дуже активним у справі Христа, сміливо говорив про свою віру. Учені рабини й законники вступили з ним у публічний диспут, сподіваючись на легку перемогу. “Але не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив”. Стефан не тільки промовляв силою Святого Духа, але, як випливало з його слів, досліджував пророцтва і був обізнаний зі всіма тонкощами закону. Уміло відстоюючи проповідувані ним істини, він отримав цілковиту перемогу над своїми супротивниками. На ньому виконалася обітниця: “Отже, покладіть у серцях ваших не турбуватися наперед, що відповідати, бо Я вам дам слова та мудрість, яким не зможуть протистояти чи відповісти всі противники ваші” (Луки 21:14-15).

Коли священики та правителі побачили, якою силою супроводжується проповідь Стефана, то сповнилися злобою й ненавистю. Замість того щоби прийняти наведені докази, вони твердо вирішили примусити його голос замовкнути назавжди, заподіявши йому смерть. Бували випадки, коли їм вдавалося підкуплювати представників римської влади, і ті дозволяли їм провадити судочинство окремих справ, виносити вироки і страчувати в'язнів за своїм звичаєм. Вороги Стефана не сумнівались у тому, що зможуть знову вдатися до цього методу, не наражаючи себе на небезпеку. Відважившись на такий крок, вони схопили Стефана і привели його в синедріон на суд.

Щоб заперечити аргументи в'язня, із сусідніх країн були запрошені вчені євреї. Серед них був присутній Савло Тарсянин, якому належала роль головного обвинувача Стефана. Аби переконати людей у тому, що Стефан проповідує фальшиве небезпечне вчення, він використав всю свою красномовність і логіку рабинів, однак в особі Стефана зустрівся з людиною, котра прекрасно розуміла Божий план щодо проповіді Євангелія всім народам.

Оскільки священики й правителі так і не могли протистати ясним, спокійним і мудрим доказам Стефана, вони вирішили влаштувати показове судилище, аби воно стало наукою для інших. Маючи намір зігнати на ньому свою злість та залякати інших, аби ті не приймали його вчення, вони підкупили фальшивих свідків, які стверджували, що чули, як він ганьбив храм і закон. “Ми чули, як він казав, — сказали ці свідки, — що Ісус Назарянин зруйнує це місце і змінить звичаї, які передав нам Мойсей”.

Коли Стефан стояв віч-на-віч зі своїми суддями, щоб відповідати на звинувачення у богозневазі, його обличчя випромінювало святе сяйво, “і всі, що сиділи в синедріоні, дивлячись на нього, бачили лице його, як лице ангела”. Багато з тих, які бачили це світло, тремтіли й закривали свої обличчя, проте начальники не захиталися у своєму впертому невір'ї й упередженості.

Коли Стефана запитали, чи справедливими є висунуті проти нього звинувачення, він почав говорити на свій захист чистим схвильованим голосом, який було добре чути в усій залі синедріону. Немов зачаровані, присутні слухали його розповідь про історію вибраного Божого народу. Він виявив глибоке знання єврейської системи богослужіння та її духовного тлумачення у світлі того, що звершив Христос. Він повторив передречення Мойсея про появу Месії. “Пророка поставить вам Бог з ваших братів, як мене, [Його слухайте]”. Далі Стефан заявив про свою вірність Богові та юдейській вірі, однак наголосив, що закон, яким юдеї сподівалися спастися, не зміг уберегти Ізраїлю від ідолопоклонства. Він поєднав усю єврейську історію з Ісусом Христом. Стефан згадав про спорудження храму Соломоном, посилаючись на слова Соломона та Ісаї: “Але Всевишній проживає не в рукотворному храмі, як каже пророк: ‘Небо Мені — престол, а земля — підніжок Моїх ніг. Який дім збудуєте Мені, — каже Господь, — або яке місце для Мого спочинку? Хіба не Моя рука все це створила?’”

Коли Стефан у своїй промові дійшов до цього місця, присутніх охопило хвилювання. Почувши, що він пов'язав пророцтва з Христом та процитував слова пророка про храм, священик удав, що охоплений жахом, і роздер свої шати. Для Стефана це було знаком, що його голос незабаром замовкне назавжди. Усвідомлюючи той опір, з яким слухачі сприймали його слова, і розуміючи, що це його останнє свідчення, він буквально обірвав проповідь на півслові. Так несподівано закінчивши історичний огляд, він вигукнув, звертаючись до своїх розлючених суддів: “Ви, твердошиї, з необрізаними серцями й вухами! Ви завжди противитеся Святому Духові, — як батьки ваші, так і ви! Кого з пророків не переслідували ваші батьки? І повбивали тих, що наперед провіщали про прихід Праведника, Якого ви тепер зрадили й убили. Ви, що одержали Закон через веління ангелів, але не зберегли його”.

Почувши це, священики й начальники оскаженіли. Поводячись скоріше як хижі звірі, аніж як людські істоти, вони, скрегочучи зубами, накинулися на Стефана. На жорстоких обличчях оточуючих в'язень прочитав свою долю, проте не захитався. Він не мав страху перед смертю. Його не жахали ані розлючені священики, ані збуджена юрба. Сцена, що відбувалася перед ним, зникла з його поля зору. Небесні брами відчинилися перед Стефаном, і він побачив славу Божих осель і Христа, Який, здавалося, щойно підвівся зі Свого престолу, аби підтримати Свого слугу. І тут Стефан урочисто вигукнув: “Ось я бачу відкриті небеса й Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога!”

Коли він почав змальовувати побачену славну картину, його гонителям було вже не під силу це знести. Затуляючи вуха, щоб не чути його слів, та голосно викрикуючи, вони всі як один люто накинулися на нього. “Вивівши за місто, вони почали побивати його камінням... І побивали камінням Стефана, а він молився і казав: Господи Ісусе, прийми дух мій! Ставши на коліна, він скрикнув голосно: Господи, не зарахуй їм це за гріх! І промовивши це, він упокоївся”. Проти Стефана не було винесено жодного законного вироку; Римські власті отримали великого хабара, щоб не розслідувати цієї справи.

Мученицька смерть Стефана справила глибоке враження на всіх очевидців. У пам'яті присутніх назавжди залишилися його слова, що зворушили їхні серця, та печать Божа на його обличчі. Усе це свідчило про істинність вістки, котру він сповіщав. Його смерть була тяжким випробуванням для Церкви, та вона сприяла наверненню Савла, котрий не зміг забути непохитної віри мученика і тієї слави, що спочивала на його обличчі.

Під час суду і страти Стефана Савло, здавалося, був сповнений несамовитого запалу. Згодом його власне внутрішнє переконання в тому, що Стефан був ушанований Богом саме тієї миті, коли прийняв ганьбу від людей, почало викликати в нього роздратування. Савло продовжував гнати Божу Церкву, переслідуючи віруючих, хапаючи їх у їхніх домівках, віддаючи священикам і начальникам на ув'язнення та смерть. Запал, з яким він здійснював гоніння, викликав жах у християн Єрусалима. Римська влада не докладала особливих зусиль, щоб зупинити таку жорстокість і навіть потай допомагала юдеям, щоб завоювати їхню прихильність.

Після смерті Стефана Савла було обрано членом синедріону з огляду на ту роль, яку він відіграв у даній справі. Деякий час він залишався могутнім знаряддям у руках сатани, який продовжував своє протиборство Синові Божому. Проте невдовзі цей невтомний гонитель візьметься за справу збудування Церкви, котру нині шматував. Той, Хто Могутніший за сатану, обрав Савла, щоб він, зайнявши місце мученика Стефана, проповідував і страждав за Його Ім'я, поширюючи всюди вістку про спасіння через пролиту Ним кров.