Розділ 26. Аполлос у Коринті

(Підставою цього розділу є Дії 18:18-28)

Після Коринта наступною ареною діяльності Павла став Ефес. Оскільки він прямував до Єрусалима для участі у святі, його перебування в Ефесі було вимушено коротким. Його бесіди з євреями в синагозі справили на них настільки добре враження, що вони просили його залишитися і продовжувати свою працю серед них. Намір відвідати Єрусалим перешкодив апостолові затриматися в Ефесі, але він пообіцяв, що повернеться до них, “як на те буде воля Божа”. До Ефеса його супроводжували Акила та Прискила, і він залишив їх там продовжувати розпочату ним справу.

Саме в цей час “один юдей, на ім'я Аполлос, родом з Олександрії, чоловік красномовний, що був сильний у Писанні, прибув до Ефеса”. Він чув проповідь Йоана Хрестителя, прийняв хрещення покаяння і був живим свідком того, що праця пророка не була даремною. Слово Боже говорить, що Аполлос “був наставлений на Господню дорогу і, палаючи духом, упевнено говорив і навчав про Ісуса, знаючи тільки хрещення Йоана”.

Перебуваючи в Ефесі, Аполлос “почав сміливо промовляти в синагозі”. Серед його слухачів були Акила та Прискила, котрі, побачивши, що він ще не прийняв повного світла Євангелія, “прийняли його та докладніше йому виклали про Божу дорогу”. Через них він отримав більш ясне розуміння Писань і став одним з найуспішніших захисників християнської віри.

Аполлос вирішив піти до Ахаї, тому ефеські брати “написали учням, щоб прийняли його” як учителя, котрий перебував у повній згоді із Церквою Христа. Він прийшов до Коринта, де, навчаючи публічно і по домах, “завзято доказував юдеям їхню неправоту, прилюдно доводячи Писанням, що Ісус є Христос”. Павло насадив насіння істини, котре тепер поливав Аполлос. Успіх Аполлоса в проповіді Євангелія став причиною того, що деякі віруючі почали підносити його працю вище за працю Павла. Таке порівняння однієї людини з іншою внесло в Церкву дух розділення, який загрожував стати значною перешкодою на шляху поширення Євангелія.

Упродовж півтора року, проведених Павлом у Коринті, він свідомо проповідував Євангеліє у простоті. Не з “вишуканими словами й мудрістю” прийшов він до коринтян, але зі страхом і тремтінням, у “проявах Духа та сили, щоб ваша віра була не через людську мудрість, а через Божу силу” (1 Коринтянам 2:1, 4-5).

Павло по необхідності пристосовував метод свого повчання до стану Церкви. “Та я, брати, не міг говорити до вас як до духовних, — згодом пояснював він, — але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я годував вас молоком, а не твердою їжею, тому що ви не могли їсти, та й тепер ще не можете” (1 Коринтянам 3:1-2). Багато віруючих у Коринті повільно засвоювали уроки, які він прагнув викласти їм. Зростання коринтян у духовному пізнанні не відбувалося відповідно до їхніх привілеїв та можливостей. У той час як вони могли вже бути зрілими християнами, здатними розуміти і запроваджувати в життя найглибші істини Слова, вони залишалися на тій стадії розвитку, що й учні Христа, коли Він говорив їм: “Ще багато чого Я маю сказати вам, але тепер ви не можете знести” (Івана 16:12). Заздрощі, лихі підозри та звинувачення зачинили серця багатьох віруючих у Коринті перед повнотою дії Святого Духа, Котрий “досліджує все, навіть глибини Божі” (1 Коринтянам 2:10). Якими б мудрими вони не були у світських речах, однак у пізнанні Христа залишалися немовлятами.

Робота Павла полягала в тому, щоб навчити навернених у Коринті початкам, абетці християнської віри. Він був змушений навчати їх як таких, котрі нічого не знають про дію Божественної сили на серце. У той час вони ще не могли збагнути таємниць спасіння, бо “душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо для неї це безумство й вона не може цього зрозуміти, тому що це досліджується духовно”(в. 14). Павло намагався сіяти насіння, котре мали поливати інші. Його наступники повинні були продовжувати розпочату ним роботу, несучи духовне світло та знання своєчасно, коли Церква була здатна прийняти їх.

Коли апостол розпочинав свою працю в Коринті, він розумів, що повинен якомога обережніше познайомити людей з великими істинами, котрі бажав викласти. Він знав, що серед його слухачів знайдуться горді поборники людських теорій і представники фальшивих релігій. Ці люди немов сліпі блукають у темряві, сподіваючись знайти в книзі природи аргументи проти існування духовного безсмертного життя, про яке говориться у Святому Письмі. Павлові було відомо й те, що критики намагатимуться спростувати християнське тлумачення божественного одкровення, а скептики будуть зневажати і висміювати Христове Євангеліє.

Намагаючись привести людей до підніжжя хреста, Павло не наважувався прямо докоряти розпусних і показувати їм, наскільки огидним був їхній гріх в очах святого Бога. Натомість він відкривав їм справжній сенс життя, старався закарбувати в їхній свідомості науку божественного Вчителя, котра могла піднести їх від світськості і гріха до чистоти й праведності. Особливо часто він звертає їхню увагу на практичне благочестя і святість, до яких повинні прагнути ті, котрі будуть визнані достойними Божого Царства. Він прагнув побачити, як світло Євангелія Христа проб'ється крізь навколишню темряву, щоб вони могли зрозуміти, якою образливою є для Бога їхня аморальність. Тому все його вчення зосереджувалося на Христі, і притому розп'ятому. Він бажав показати коринтянам, що вони повинні з великою ревністю й радістю досліджувати чудову істину про спасіння через покаяння перед Богом і віру в Господа Ісуса Христа.

Філософ відвертається від світла спасіння, бо воно знеславлює його горді теорії. Людина, захоплена земними інтересами, відмовляється прийняти це світло, бо воно розлучає її із земними ідолами. Павло бачив, що люди тільки тоді зможуть полюбити Христа і споглядати Хрест очима віри, коли зрозуміють Його характер. Саме тут має початися навчання, котре буде продовжуватися й оспівуватися викупленими протягом вічності. Тільки у світлі хреста можна зрозуміти справжню цінність людської душі.

Очищуючий вплив Божої благодаті змінює природну вдачу людини. Небеса не будуть бажаним місцем для людей із тілесними думками. Для неосвячених сердець чисте святе місце позбавлене усякої привабливості, і, якби їм удалося туди ввійти, там усе було б для них чужим. Перш ніж грішна людина буде визнана гідною увійти на Небо і перебувати в товаристві чистих святих ангелів, нахили і бажання, які керують невідродженим серцем, повинні підкоритися благодаті Христа. Коли людина помирає для гріха і воскресає до нового життя в Христі, Божественна любов наповнює серце, розум просвітлюється, вона п'є з невичерпного джерела радості і знання, її дорогу осяває світло вічного дня, бо з такою людиною постійно перебуває Світло життя.

Павло прагнув закарбувати у свідомості своїх коринтських братів, що як він, так і інші служителі — це лише люди, котрим Бог доручив звіщати істину; що всі вони виконують одну роботу, а успіх кожного з них однаковою мірою залежить від Бога. Дискусія, що виникла в Церкві через порівняння чеснот і якостей різних служителів, походила не від Бога, а була породжена тілесним серцем. “Бо коли хтось каже: Я — Павлів, а інший: Я — Аполлосів, то чи ж ви не [тілесні]люди? Хто такий Аполлос? Або хто Павло? [Вони тільки] служителі, через яких ви повірили, — кому скільки вділив Господь. Я посадив, Аполлос поливав, та зростив Бог. Тому ні той, хто садить, ні той, хто поливає, не є чимось, — але Бог, Який вирощує!” (1 Коринтянам 3:4-7).

Павло перший проповідував Євангеліє в Коринті та заснував там церкву. Цю справу йому доручив Господь. Пізніше, за Божою вказівкою, туди прибули й інші служителі, зайнявши своє місце і працюючи на своїй ділянці. Посіяне насіння необхідно поливати, і це мав робити Аполлос. Він продовжив працю Павла, навчаючи віруючих та сприяючи проростанню і розвиткові посіяного насіння. Він знайшов шлях до людських сердець, але насіння зростив Бог. Перетворення характеру здійснює не людська, а Божественна сила. Не той, хто садить, і не той, хто поливає, дають ріст насінню; вони трудяться під керівництвом Бога як Його вибрані знаряддя, співпрацюючи з Ним у Його справі. Честь і слава від успіху належить Господеві.

Слуги Божі володіють різними дарами, проте всі вони — Його представники. Кожний, навчившись від великого Вчителя, має передати цю науку іншим. Бог доручає кожному Своєму вісникові індивідуальну роботу. Існують різноманітні дари, але всі працівники, освячені впливом Святого Духа, повинні зберігати єдність. У той час як вони звіщають Євангеліє спасіння, сила Божа переконує й навертає багато душ. Людське ховається із Христом у Бозі, і Христос постає як визначніший за десять тисяч інших, увесь Він — розкіш.

“Хто садить і хто поливає, є одне; кожний одержить особисту нагороду згідно зі своєю працею. Бо ми є Божими співпрацівниками; ви є Божою нивою, Божою будівлею” (в.8-9). Тут апостол порівнює Церкву з обробленим полем, на якому трудяться землероби, доглядаючи за Божими саджанцями, а також за будівлею, що зростає у святий храм Господній. Бог — великий Майстер, і Він призначив кожному роботу. Усі повинні працювати під Його наглядом, даючи Йому можливість діяти через і для Своїх робітників. Він наділяє їх тактовністю й умінням, і якщо вони прислухаються до Його настанов, Він увінчає їхні зусилля успіхом.

Божі слуги повинні працювати разом, виявляючи один до одного доброзичливість і люб'язність; “в пошані одне одного випереджайте” (Римлянам 12:10). Не має бути місця злісній критиці, доганам на адресу інших служителів, розділенню на окремі угруповання. Кожна людина, котрій Господь довірив вістку, має свою конкретну роботу. Кожний володіє притаманною лише йому одному індивідуальністю, котра не повинна розчинятися в індивідуальності інших. Проте всі повинні працювати в злагоді з братами. У своєму служінні Божі працівники повинні становити одне ціле. Ніхто не повинен виставляти себе за зразок, зневажливо відгукуючись про роботу братів або зверхню ставлячись до них. Під керівництвом Бога кожний повинен виконувати призначену йому роботу, користуючись повагою, любов'ю та підтримкою інших працівників. Разом вони повинні сприяти прогресові Божої справи до її завершення.

У своєму Першому посланні до коринтської церкви Павло докладно зупиняється на цих принципах. Апостол називає “слуг Христових” “управителями Божих таємниць”. Про їхню роботу він говорить: “Від управителів вимагається, щоб кожний був вірний. Мені найменше залежить, як про мене судите ви або взагалі людський суд, бо я і сам себе не суджу. Хоч я ні в чому не відчуваю себе винним, але цим я не є виправданий. Адже Той, Хто мене судить, то Господь. Тому передчасно нічого не судіть, доки не прийде Господь, Який і освітить таємниці темряви і виявить задуми сердець, а тоді кожному буде похвала від Бога” (1 Коринтянам 4:1-5).

Жодній людині не дозволено судити Божих слуг. Лише Господь — Суддя людських учинків; Він кожному віддасть справедливу нагороду.