Розділ 37. Остання подорож Павла до Єрусалима

(Підставою цього розділу є Дії 20:4-21:16)

Павло дуже бажав відвідати Єрусалим напередодні Пасхи, щоб мати можливість зустрітися з людьми, котрі зберуться на свято з усіх частин світу. Він завжди плекав надію, що зможе якимось чином подолати упередженість своїх невіруючих співвітчизників і привести їх до прийняття дорогоцінного світла Євангелія. Він також мав бажання зустрітися з віруючими єрусалимської церкви та передати їм дари, зібрані язичеськими церквами для бідних братів Юдеї. Він сподівався, що цей візит дасть змогу встановити більш тісний зв'язок між наверненими юдеями та язичниками.

Закінчивши свою працю в Коринті, він твердо вирішив відплисти до одного з портів на узбережжі Палестини. Усі приготування було закінчено, і Павло вже збирався ступити на палубу корабля, коли його повідомили про змову юдеїв, які задумали вбити його. Усі попередні спроби цих противників віри покласти край роботі апостола закінчилися невдачею.

Успішна проповідь Євангелія викликала гнів юдеїв. Звідусіль надходили відомості про поширення нового вчення, яке звільняло євреїв від дотримання обрядів церемоніального закону і надавало язичникам рівні переваги з євреями як з дітьми Авраама. Проповідуючи в Коринті, Павло наводив ті ж самі аргументи, які так переконливо відстоював у своїх посланнях. Його виразна заява: “Нема ні грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання” (Колосянам 3:11) розцінювалася ворогами як зухвала богозневага, і вони твердо вирішили примусили його замовкнути.

Отримавши попередження про змову, Павло вирішив піти обхідною дорогою через Македонію. Йому довелося відмовитися від свого плану відвідати Єрусалим до Пасхи, але він розраховував бути там на П'ятидесятницю.

Павла й Луку супроводжували “Сопатер з Верії, солуняни Аристарх і Секунд, дервієць Гай, Тимофій та азійці Тихик і Трохим”. У Павла була із собою велика сума грошей від язичницьких церков, яку він мав намір віддати відповідальним за роботу в Юдеї братам. Тому він розпорядився, щоб до Єрусалима його супроводжували представники громад, які пожертвували гроші.

Павло затримався у Филипах, аби відсвяткувати Пасху. Із ним залишився один Лука, інші супутники пішли до Троади і там чекали на нього. Филип'яни були найбільш прихильними і щирими з усіх навернених апостолом, і впродовж восьми днів свята він тішився мирним радісним спілкуванням з ними.

Відпливши з Филип, Павло і Лука через п'ять днів приєдналися до своїх супутників у Троаді і цілий тиждень спілкувалися з віруючими того міста.

В останній день його перебування брати “зібралися ламати хліб”, бо їхній улюблений учитель мав відійти. Цього разу народу зібралося більше, ніж звичайно. Зібрання відбувалося у горниці на третьому поверсі. Там апостол, переживаючи за братів і палаючи до них любов'ю, проповідував до півночі.

На підвіконні одного з відчинених вікон сидів юнак на ім'я Євтих. Перебуваючи в такому небезпечному положенні, він заснув і впав на подвір'я. Це викликало в усіх страх і замішання. Юнака підняли мертвим, і багато людей зібралося навколо нього з плачем та риданням. Але Павло, пройшовши крізь переляканий натовп, обняв мертвого і палко благав Бога про його воскресіння. Його прохання було почуте. Серед плачу й ридання почувся голос апостола: “Не тривожтеся, бо його душа в ньому!” З радістю віруючі знову зібралися у верхній горниці. Вони взяли участь у Вечері, після чого Павло “довго промовляв, аж до світанку”.

Корабель, на якому Павло і його супутники планували продовжити свою подорож, мав незабаром відплисти, і брати поспішили зійти на палубу. Однак сам апостол вирішив скористатися коротшим сухопутним шляхом від Троади до Асона і там зустрітися зі своїми супутниками. Це давало йому трохи часу для роздумів і молитов. Труднощі і небезпеки, пов'язані з його майбутнім візитом до Єрусалима, ставлення тамтешньої церкви до нього та його праці, а також стан громад і євангельська справа в інших полях були предметом його серйозних тривожних роздумів. Тепер він скористався особливою можливістю шукати в Бога сили й керівництва.

Відпливши на південь від Асона, подорожуючі обминули місто Ефес, де довгий час працював апостол. Павло дуже бажав відвідати тамтешню церкву, бо мав для них важливі настанови й поради. Але, поміркувавши, вирішив поспішити, оскільки хотів “при можливості бути в Єрусалимі на день П'ятдесятниці”. Прибувши, проте, до Мілета, віддаленого від Ефеса приблизно на тридцять миль, він дізнався, що є можливість до відплиття корабля поспілкуватися з церквою. Тому негайно повідомив пресвітерів, закликаючи їх поспішити до Мілета на зустріч із ним перед тим, як апостол продовжить свою подорож.

Пресвітери відгукнулися на його заклик та прийшли, і Павло звернувся до них із сильними зворушливими словами напучування та прощання. “Ви знаєте, — сказав він, — що з першого дня, відколи прийшов до Азії, я перебував з вами весь час, служачи Господеві з усією покірливістю, зі слізьми та випробуваннями, що їх зазнав через змови юдеїв; я не ухилявся ні від чого, що вам корисне, щоб говорити вам і навчати вас прилюдно і по домах, засвідчуючи юдеям і грекам покаяння перед Богом і віру в Господа нашого Ісуса”.

Павло завжди звеличував Божественний Закон. Він доводив, що Закон не здатний спасти людей від покарання за непослух. Грішники мають покаятися у своїх гріхах і впокоритися перед Богом, праведний гнів Якого вони стягнули на себе через порушення Його Закону. Вони також повинні вірити в кров Христа як єдиний засіб для отримання прощення. Син Божий помер як жертва за їхні гріхи і вознісся на Небо, щоб стати перед Отцем як їхній Заступник. Через покаяння й віру вони можуть звільнитися від прокляття гріха і завдяки благодаті Христа підкорятися Божому Законові.

“І ось тепер, — продовжував Павло, — я, зв'язаний Духом, іду в Єрусалим, не знаючи, що там мене спіткає; проте Святий Духу кожному місці свідчить мені, кажучи, що мене очікують кайдани та муки. Але Я ні про що не турбуюся і не дорожу своєю душею, лише б з радістю закінчити свою дорогу та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса: засвідчити Радісну вістку Божої благодаті! І ось тепер я знаю, що більше не побачите мого обличчя всі ви, між якими я ходив, проповідуючи Боже Царство”.

Павло не збирався говорити про це, але під час бесіди на нього зійшов Божий Дух, підтверджуючи його побоювання, що це остання зустріч з ефеськими братами. “Тому свідчу вам сьогодні, що я чистий від крові всіх! Бо я не ухилявся від того, щоб об'явити вам усю Божу волю”. Ані страх образити людей, ані бажання зберегти дружбу чи заслужити похвалу не могли примусити Павла замовчувати слова, дані йому Богом для навчання, застереження і виправлення братів. І сьогодні Бог вимагає від Своїх слуг безстрашно проповідувати Слово та виконувати його настанови. Божий служитель має говорити людям не тільки приємні істини, замовчуючи те, що може завдати їм болю. Він повинен з великою турботою спостерігати за розвитком характеру. Зауваживши, що хтось із його отари плекає гріх, він, як вірний пастир, має викласти відповідне повчання зі Слова Божого. Якщо служитель дозволить заблудлим самовпевнено прямувати цим шляхом, не застерігши їх, то понесе відповідальність за їхні душі. Пастор, який відповідає своєму високому покликанню, повинен сумлінно навчати людей усіх пунктів християнської віри, пояснюючи, що вони мають робити, аби залишитись непорочними в день Божий. Лише той, хто вірно викладає істину, зможе наприкінці своєї роботи сказати разом із Павлом: “Я чистий від крові всіх!”

“Пильнуйте себе, — напучував апостол братів, — та всю отару, у якій вас Дух Святий поставив єпископами, щоб пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Своєю кров'ю”. Якби служителі Євангелія постійно пам'ятали, що мають справу з людьми, придбаними кров'ю Христа, вони глибше усвідомлювали б важливість своєї роботи. Вони повинні пильнувати себе і свою отару, власним прикладом підсилюючи свої повчання. Навчаючи людей, як правильно жити, вони не по винні давати приводу лихословити істину. Як представники Христа, вони мають підтримувати честь Його Імені. Своїм посвяченням, чистотою життя, благочестивою мовою служителі повинні довести, що гідні свого високого покликання.

Апостолові були відкриті небезпеки, які підстерігали Ефеську церкву. “Я знаю, — говорить він, — що після мого відходу прийдуть до вас хижі вовки, які не будуть щадити отари. І з-поміж вас самих постануть мужі, що будуть говорити перекручене, аби потягти учнів слідом за собою”. Павло побоювався за церкву, коли, дивлячись у майбутнє, бачив, яких нападок юна зазнає від зовнішніх і внутрішніх ворогів. З урочистою серйозністю він просив своїх братів пильно охороняти довірену їм священну власність. Він поставив їм за приклад власну невтомну працю серед них: “Тому пильнуйте, пам'ятаючи, що я зі слізьми три роки, день і ніч, не переставав навчати кожного з вас”.

“І тепер, — продовжував він, — доручаю вас Богові та Слову Його благодаті, що може збудувати й дати спадщину між усіма освяченими. Срібла, чи золота, чи одягу я не жадав ні від кого”. Деякі ефеські брати були багатими, але Павло ніколи не шукав особистої вигоди. Його вістка полягала не в тому, аби привертати увагу до власних потреб. “Самі знаєте, що моїм потребам і тим, що були зі мною, послужили ось ці руки”.