Розділ 31. Прийнята вістка

(Підставою цього розділу є Друге Послання до коринтян)

З Ефесу Павло вирушив у наступну місійну подорож, під час якої сподівався ще раз відвідати місця своєї колишньої праці в Європі. Затримавшись на деякий час у Троаді, щоб “звіщати Добру вістку Христа”, він зустрів там людей, готових вислухати його вістку. “Мені були відчинені двері в Господі”, — писав він пізніше про свою працю в цьому місці. Проте, незважаючи на свій успіх у Троаді, він не міг залишатися там довго. “Щоденні турботи за всі церкви”, а особливо за коринтську, важким тягарем лежали на його серці. Павло сподівався зустріти в Троаді Тита і довідатися від нього , як були прийняті в Коринті його поради й докори. Але його сподівання не справдилися. “Не мав я спокою для мого духа, бо не знайшов там мого брата Тита”, — писав він про свої переживання. Тому апостол залишив Троаду і пішов до Македонії, де зустрівся з Тимофієм у місті Филипах.

Відчуваючи тривогу за коринтську церкву, Павло сподівався на краще; проте часом його огортав глибокий смуток через побоювання, що його поради й напучування будуть неправильно зрозумілі. “Наше тіло не мало жодного спочинку, — згодом писав він, — ми в усьому бідували: зовні — боротьба, всередині — страх. Але Бог — Той, Хто втішає покірних, — потішив нас приходом Тита”.

Цей вірний вісник приніс радісну звістку про чудову переміну в коринтській церкві. Багато душ прийняли повчання з Послання Павла і розкаялися у своїх гріхах. Їхнє життя вже не було ганьбою для християнства, натомість справляло могутній вплив на користь практичного благочестя.

Сповнений радості, апостол надіслав ще одного листа до коринтських віруючих, у якому висловив своє задоволення з приводу доброї зміни серед них. “Бо хоч і засмутив я вас посланням, та не каюся, хоч і каявся”. Коли його терзав страх, що його словами знехтують, він інколи жалкував, що написав так рішуче й суворо. “Тепер я радію, — продовжує апостол, — не тому, що ви були засмучені, а тому, що засмутилися на покаяння. Бо ви по-Божому засмутилися, щоб ні в чому не зазнати шкоди від нас. Бо смуток, що по-Божому, приносить покаяння на спасіння”. Таке покаяння відбувається внаслідок дії Божественної благодаті на серце і приводить до визнання та залишення гріхів. Ці плоди, за словами апостола, були помітні в житті коринтських віруючих. “Яку старанність у вас викликало, яке виправдання, яке обурення, який страх, яке бажання, яку ревність, яку відплату”.

Деякий час на душі Павла лежав тягар турботи за церкви — тягар настільки важкий, що він ледве міг його нести. Фальшиві вчителі намагалися послабити його вплив на віруючих і нав'язати свої вчення замість євангельської істини. Про труднощі і розчарування, з якими зустрічався Павло, свідчать його слова: “Нам було надзвичайно важко, понад силу, так що й не надіялися вже жити”.

Тепер одна з причин для тривоги була усунута. Отримавши вістку про те, що його Послання до коринтської церкви прийняте, Павло висловив свою радість у таких словах: “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець співчуття і Бог усякої втіхи, що розраджує нас у всіх наших скорботах, аби й ми могли потішати тих, що перебувають у різних скорботах, утіхою, якою Бог потішає нас самих. Наскільки в нас множаться страждання Христа, настільки через Христа множиться і наша втіха. Якщо терпимо, то це для вашої втіхи та спасіння; коли втішаємося, то це для вашої втіхи та спасіння, що дає вам силу терпеливо переносити ті страждання, що й ми переносимо. І наша надія щодо вас певна, бо знаємо, що ви наші співучасники як у стражданнях, так і в радощах”.

Висловлюючи радість з приводу їхнього повторного навернення та зростання у благодаті, Павло віддавав Богові всю славу за перетворення в їхньому серці й житті. “Богові подяка, — вигукує він, — Який завжди робить нас переможцями у Христі й виявляє через нас приємні пахощі Свого знання на кожному місці. Бо для Бога ми є приємними пахощами Христа між тими, що спасаються, і між тими, що гинуть”. За звичаєм тих часів, полководець, який отримав перемогу у війні, приводив із собою бранців. З такої нагоди призначалися спеціальні люди для куріння фіміаму, і коли переможне військо поверталося додому, для засуджених на смерть полонених ці пахощі були запахом на смерть, нагадуючи про наближення страти. Але для тих бранців, які знайшли милість в очах поневолювачів і життя котрих мало бути збережене, цей фіміам був запашністю на життя, звіщаючи про скоре звільнення.

Тепер Павло сповнився віри й надії. Він відчував, що сатані не отримати перемоги над Божою справою в Коринті, тому в похвальних словах виливав сердечну подяку. Він та його співпрацівники переможуть ворогів Христа й істини, ще з більшим завзяттям поширюючи знання про Спасителя. Подібно до фіміаму, запашність Євангелія мала розійтися по цілому світі. Для тих, хто прийме Христа, ця вістка буде животворною запашністю на життя, а для тих, які вперто залишатимуться в невір'ї, — смертоносним запахом на смерть.

Усвідомлюючи велич і грандіозність роботи, Павло вигукнув: “І хто на це здатний?” Хто спроможний проповідувати Христа так, щоб у Його ворогів не знайшлося вагомих підстав для презирства до вісника чи проголошуваної ним вістки? Павло бажав, щоб віруючі усвідомили всю серйозність і відповідальність євангельського служіння. Тільки вірність у проповіді слова разом з чистим, послідовним життям можуть зробити працю служителів прийнятною для Бога і корисною для людей. Усвідомлюючи велич своєї праці, служителі наших днів можуть вигукнути разом з апостолом: “І хто на це здатний?”

Знайшлися люди, котрі звинувачували Павла в тому, ніби він вихваляється у своєму першому листі. Посилаючись на це, апостол запитує членів церкви, чи так вони розуміють його мотиви. “Чи ми починаємо знову самих себе представляти? — питає він. — Чи потребуємо, як деякі, рекомендаційних листів до вас або від вас?” При переїздах на нові місця віруючі часто брали зі собою рекомендаційні листи від церкви, до якої раніше належали. Але керівники і засновники цих церков не мали потреби в рекомендаціях. Самі коринтські віруючі, котрі навернулися від ідолослужіння до віри в Євангеліє, були тим рекомендаційним листом для Павла. Прийняття ними істини та перетворення в їхньому житті красномовно свідчили про те, що праця апостола не була даремною і він мав право радити, викривати й навчати як служитель Христа.

Павло вважав коринтських братів своїм рекомендаційним листом. “Наш лист — це ви; він написаний у наших серцях, його знають та читають усі люди. Ви показуєте собою, що ви — лист Христа завдяки нашому служінню, написаний не чорнилом, а Духом Живого Бога, не на кам'яних скрижалях, а на тілесних скрижалях сердець”.

Навернення грішників, їхнє освячення через істину — найпереконливіший доказ того, що служитель покликаний на служіння Самим Богом. Доказ його апостольства написаний на серцях навернених; про це свідчить і їхнє оновлене життя. У них народжується Христос, надія слави. Бачити таку печать свого служіння — велике підкріплення для служителя.

Сьогодні служителі Христа повинні володіти таким же свідченням, яке несла коринтська церква про працю Павла. Хоч у наш час працює багато проповідників, однак здібні, святі, сповнені любов'ю Христа служителі — велика рідкість. Гордість, самовпевненість, любов до світу, прискіпливість, злість, заздрість — такі плоди приносять багато визнавців релігії Христа. Їхнє життя — разючий контраст із життям Спасителя — часто є сумним свідченням про характер служіння тих, які привели їх до Бога.

Бути прийнятим Богом як здібний служитель Євангелія — це найвища честь, яка може бути виявлена людині. Але ті, кого Господь благословляє силою й успіхом у Його роботі, не вихваляються. Вони визнають свою повну залежність від Нього, розуміючи, що самі — безсилі. Разом з Павлом вони говорять: “Не тому, що ми спроможні самі собою над чимось роздумувати, наче самі від себе, але наша спроможність — від Бога, Який і дозволив нам стати служителями Нового Завіту”.

Правдивий служитель виконує справу Господа. Він розуміє важливість своєї роботи, усвідомлює, що має ставитися до Церкви і світу так, як і Христос. Він невтомно провадить грішників до більш високого, благородного життя, щоб вони отримали нагороду переможця. Уст такого служителя торкнулася жаріюча вуглина із жертовника, і він звеличує Ісуса як єдину надію грішника. Його слухачі знають, що він наблизився до Бога в палкій дійовій молитві. На ньому спочиває Дух Святий, його душі торкнувся живий небесний вогонь, і він може порівнювати духовне з духовним. Йому дана сила руйнувати оплоти сатани. Коли він розповідає про Божу любов, серця грішників скрушуються і багато хто запитує: “Що мені робити, щоб спастися?”

“Ось тому, маючи, як помилувані, таке служіння, не втрачаємо відваги. Адже ми, відрікшись таємних ганебних діл, не живемо в лукавстві й не перекручуємо Божого Слова, а через виявлення істини доручаємо себе перед Богом кожному людському сумлінню. Якщо наша Євангелія закрита, то вона закрита для тих, що гинуть, — для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він — образ Бога. Ми не проповідуємо себе, але Господа Ісуса Христа; ми ж — ваші раби через Ісуса. Бог, — Який сказав: Нехай із темряви засяє світло! — освітив наші серця, щоб просвітити пізнання Божої слави в особі Ісуса Христа”.

Так апостол звеличував Божі благодать і милість, виявлені у священному довір'ї до нього як служителя Христа. Завдяки рясній милості Бога він та його брати отримували підтримку в труднощах, утисках і небезпеках. Вони не пристосовували свою віру і вчення до бажання слухачів, не приховували необхідних для спасіння істин з метою зробити своє вчення привабливішим. Вони викладали істину просто і зрозуміло, молячись, аби душі прийняли її та навернулися. Вони намагалися жити згідно зі своїм ученням, щоби проповідувана істина могла зворушити сумління кожної людини.

“Цей скарб ми носимо в глиняних посудинах, — продовжував звіщати апостол, — щоб велич сили була Божа, а не наша”. Бог міг би сповістити Свою Істину через безгрішних ангелів, але Його план полягає не в цьому. Він обирає немічних людей як знаряддя для виконання Своїх задумів. Дорогоцінний скарб міститься в глиняних посудинах. Через людей Божі благословення повинні передаватися світові. Через них Його слава має сяяти в гріховній темряві. З любов'ю служачи грішникам та нужденним, вони повинні приводити їх до хреста. У всій своїй праці славу, шану і хвалу вони повинні віддавати Тому, Хто над усіма і через усіх.