Розділ 30. Покликані досягати високих моральних стандартів

(На підставі Першого послання до коринтян)

Бажаючи закарбувати у свідомості коринтських віруючих важливе значення самовладання, суворої стриманості і неослабної горливості в служінні Христу, Павло у своєму листі використовує чудову аналогію, порівнюючи боротьбу християнина із славнозвісними змаганнями з бігу, які періодично проводилися поблизу Коринту. З усіх видів змагань у Греції та Римі найбільш стародавніми й улюбленими були змагання з бігу. Їх відвідували царі, вельможі, державні діячі. У них брали участь юнаки з аристократичних заможних родин, які не цуралися праці та дисципліни, без яких неможливо отримати нагороду.

Змагання відбувалися відповідно до правил, які не передбачали винятку ні для кого. Атлети, котрі бажали, щоб їхні імена були включені до списку претендентів на нагороди, мусили спершу пройти сувору підготовку. Шкідливе потурання апетитові та інші задоволення, які послаблюють людину розумово й фізично, були суворо заборонені. Щоб мати надію на успіх у цих випробуваннях на силу і швидкість, необхідно було володіти міцними гнучкими м'язами та здоровою нервовою системою. Кожний рух мав бути розрахований, кожний крок — швидкий і певний; потрібно було зберігати найкращу фізичну форму.

Коли учасники забігу з'являлися перед глядачами, оголошувалися їхні імена та зачитувалися правила змагань. Потім спортсмени стартували, а напружене чекання глядачів надихало їх рішучістю отримати перемогу. Судді знаходилися поблизу фінішної лінії, щоб мати змогу спостерігати забіг від початку до кінця і правильно визначити переможця. Якщо хтось фінішував першим, але при цьому порушував правила забігу, він не отримував нагороди.

Учасники таких змагань ішли на великий ризик. Декотрі вже ніколи не могли оправитися після величезного фізичного напруження. Нерідко під час забігу атлети падали на землю: у них відкривалася носова чи горлова кровотеча; а часом і помирали в ту мить, коли ось-ось мали перемогти. Але небезпека отримати травму на все життя, а то й померти, не розцінювалася бігунами як надто великий ризик у порівнянні з великою честю отримати перший приз.

Переможець досягав фінішу під гучні аплодисменти безлічі глядачів; тріумфальні вітання луною відбивалися серед навколишніх пагорбів і гір. На очах у всіх глядачів суддя вручав йому символи перемоги — лавровий вінок і пальмову гілку, котру він мав нести у правій руці. Слава про нього ширилася по цілому краю, його батьки також були вшановані, і навіть місто, у котрому він жив, користувалося великою повагою за те, що було батьківщиною такого видатного атлета.

Указуючи на цей забіг як на символ боротьби християнина, Павло наголошував на необхідності підготовки для досягнення успіху в таких змаганнях: дотриманні дисципліни, помірності в їжі та стриманості в усьому. “Кожний, хто змагається, стримується від усього”, — писав він. Бігуни відмовлялися від потурання своїм бажанням, бо це могло послабити їхні фізичні сили. З допомогою суворої постійної дисципліни вони тренували свої м'язи, щоб зробити їх міцними й витривалими на день змагань, коли вони зазнають найбільшого навантаження. Наскільки ж важливіше християнинові, для котрого вирішується його вічна доля, підкорити свої бажання й пристрасті розумові та волі Бога! Він ніколи не повинен дозволяти розвагам, розкоші або бездіяльності відволікати свою увагу. Усі його звички та пристрасті повинні перебувати під найсуворішим контролем розуму, просвіченого вченням Божого Слова та керованого Його Духом.

Виконавши ці умови, християнин повинен докласти максимум зусиль, аби здобути перемогу. Коринтські бігуни докладали відчайдушних зусиль, щоб, не зменшуючи швидкості, подолати останні метри дистанції. Так і християнин, у міру наближення до мети, повинен прямувати вперед ще з більшим завзяттям і рішучістю, аніж на початку свого шляху.

Павло порівнює в'янучий лавровий вінок переможця змагань із вінцем безсмертної слави, котрий буде вручений християнам-переможцям. “Ті... біжать, — писав він, — ...щоб одержати тлінний вінець, ми — щоб нетлінний”. Грецькі бігуни отримували тлінну нагороду ціною наполегливої праці та самодисципліни. Ми ж боремося за нагороду незрівнянно ціннішу — за вінець вічного життя. Тож наскільки більш старанними повинні бути наші зусилля, наскільки більш охоче ми повинні йти на жертву та самозречення!

У Посланні до євреїв апостол указує на ту цілеспрямованість, якою має вирізнятися змагання християнина за вічне життя. “Відкиньмо всяку гордість та гріх, що нас легко обплутує, з терпінням прямуймо до тієї боротьби, що перед нами, дивлячись на Проводиря і Вершителя віри, на Ісуса” (Євреям 12:1-2). Заздрість, лють, злі думки, лихослів'я, зажерливість — це тягар, котрий християнин повинен відкинути, якщо бажає мати успіх у перегонах, нагородою яких є безсмертя, Він повинен будь що звільнитися від кожної звички та дії, які призводять до гріха і безчестять Христа. Небесне благословення не може бути дане людині, котра порушує вічні принципи правди. Достатньо одного виплеканого гріха, аби зіпсувати характер людини, зробити її поганим прикладом для інших.

“І якщо тебе спокушає твоя рука, відрубай її; краще тобі калікою увійти до життя, ніж, маючи обидві руки, потрапити до геєни, в невгасимий вогонь, де черв'як не гине і вогонь не гасне, І якщо твоя нога спокушає тебе, відрубай її; краще тобі ввійти до життя кульгавим, ніж з обома ногами бути вкиненим до геєни” (Марка 9:43-45). Якщо задля спасіння життя потрібно відтяти руку або ногу, або навіть вибрати око, наскільки ж серйозніше християнин має намагатися зректися гріха, який може погубити душу!

Учасники стародавніх змагань не були впевнені, що отримають перемогу, навіть якщо вдавалися до самозречення та суворої дисципліни. “Хіба не знаєте, — запитував Павло, — що ті, які біжать на змаганнях, вони всі біжать, але нагороду одержує один?” З якою б завзятістю та серйозністю не змагалися бігуни, нагороду отримував тільки один із них. Тільки одні руки могли торкнутися заповітного вінка. Декотрі докладали відчайдушних зусиль, щоб отримати нагороду, але саме в ту хвилину, коли їхня рука вже була готова взяти її, омріяний скарб ставав власністю іншого учасника перегонів, котрий лише на мить випереджував їх.

Однак правила боротьби християнина інші. Жоден із тих, хто виконає зазначені умови, не буде розчарований наприкінці змагань. Усі щирі й наполегливі матимуть успіх. Не на прудких розраховані духовні перегони і не на сильних — духовна боротьба. Кожний святий, як найслабший, так і найсильніший, зможуть носити вінець безсмертної слави. Перемогти можуть усі, хто силою Божественної благодаті узгоджує своє життя з волею Христа. Ретельне запровадження в життя принципів, викладених у Божому Слові, надто часто розцінюється як неважлива, незначна, не варта уваги справа. Але з огляду на всю серйозність поставленого на карту питання, ніщо не повинно вважатися дріб'язковим. Кожний учинок покладений на терези, що визначають життєву перемогу або поразку. Нагорода переможців буде відповідати затраченим зусиллям і виявленій у боротьбі старанності.

Апостол порівнював себе з учасником перегонів, який напружує всі сили задля отримання нагороди. “Тому я не біжу в непевності, — говорить він, — і веду кулачний бій не так, аби тільки бити повітря. Але я виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло, щоб, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним”. Павло вдавався до суворої дисципліни. Вислів “виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло” буквально означає приборкання бажань, поривів і пристрастей з допомогою суворої дисципліни.

Павло побоювався, аби, проповідуючи іншим, самому не виявитися відкинутим. Він розумів: якщо не запроваджуватиме у своє життя принципів, у які вірить і які проповідує, його праця для інших не принесе йому жодної користі. Мова, вплив, самозречення апостола мали свідчити, що його релігія — це не пусті слова, а щоденний живий зв'язок із Богом. Він ставив перед собою тільки одну мету, до якої палко прагнув: “Праведність, яка від Бога, через віру” (Филип'янам 3:9).

Павло знав, що його боротьба зі злом триватиме до кінця життя. Він постійно усвідомлював необхідність виявляти пильність, щоб земні бажання не згасили духовного запалу, і всіма силами боровся з природними нахилами. Перед ним завжди був ідеал, до якого він прагнув; шлях для досягнення цього ідеалу він вбачав у добровільному послусі Божому Законові. Його слова, учинки, прагнення — усе було підпорядковане Божому Духові.

Павло палко бажав побачити в житті коринтських віруючих здійснення своєї заповітної мети — одержати перемогу в змаганні за вічне життя. Він знав, що шлях до Христового ідеалу неодмінно пролягатиме через життєву боротьбу. Він просив їх провадити цю боротьбу чесно, щодня досягаючи благочестя й моральної досконалості. Він благав їх скинути всякий тягар і наполегливо прямувати до мети — досягнення досконалості в Христі.

Павло вказав коринтянам на досвіди стародавнього Ізраїлю, на благословення як нагороду за послух та суди за беззаконня. Він нагадав їм про те, як чудодійним чином євреї були виведені з Єгипту під захистом стовпа хмарного вдень і вогняного — уночі. Тому вони щасливо перейшли через Червоне море, тоді як єгиптяни при спробі зробити те ж саме всі потонули. Таким чином, Бог визнав Ізраїль Своєю Церквою. “Всі їли ту саму духовну їжу; всі пили той самий духовний напій, бо пили з духовної скелі, що йшла слідом за ними, а та скеля був Христос”. Христос провадив євреїв у всіх їхніх мандрах. Скеля, якій було завдано удару, символізувала Христа, Котрий мав бути поранений за людські беззаконня, щоб усі могли отримати воду спасіння.

Незважаючи на милість, виявлену Богом до євреїв, їх спіткали Божі суди за пожадання залишених у Єгипті насолод, за їхні гріхи і повстання. Апостол радив віруючим у Коринті звернути увагу на повчання, котре містилося в історії Ізраїлю. “Вони стали прикладом для нас, — писав він, — щоб ми не були пожадливі на зло, як були пожадливі вони”. Він показав, як потурання безтурботності та любов до задоволень приготували шлях для гріхів, котрі накликали справедливу Божу відплату. Коли сини Ізраїлю сіли їсти й пити, а потім встали бавитися, вони відкинули Божий страх, який охопив їх під час проголошення Закону, і, зробивши золотого тельця замість Бога, поклонялися йому. А після багатої трапези, влаштованої з приводу поклоніння Ваал-Пеорові, багато євреїв загинули через розпусту. Запалився гнів Бога, і за Його наказом за один день загинули від порази двадцять три тисячі.