Розділ 11. Євангеліє в Самарії

(Підставою цього розділу є Дії 8)

Після смерті Стефана віруючих у Єрусалимі почали так безжалісно переслідувати, що вони “розсіялися по околицях Юдеї та Самарії”.

“Савло ж нищив Церкву, входячи до домів і виволікаючи чоловіків та жінок, укидав їх до в'язниці”. Про запал, з яким виконував цю жорстоку справу, він пізніше свідчив: “Правда, я вважав, що мені належить багато зробити проти Імені Ісуса Назарянина. Це я і робив у Єрусалимі: багатьох із святих я замкнув у в'язниці, одержавши владу від первосвящеників... І дуже часто, караючи їх по всіх синагогах, примушував їх хулити. А сильно лютуючи на них, переслідував їх — навіть по далеких містах”. Те, що Стефан був не єдиним мучеником, видно зі слів Савла: “Коли ж їх убивали, я давав згоду” (Дії 26:9-11).

У цей небезпечний час Никодим безстрашно засвідчив про те, що вірить у розп'ятого Спасителя. Никодим був членом синедріону; його, як і інших, схвилювало вчення Ісуса. Чудові діла Христа, свідком яких він був, переконали в тому, що Ісус — Посланець від Бога. Оскільки ж гордість не дозволяла йому привселюдно засвідчити про свої симпатії до Вчителя з Галилеї, він вирішив зустрітися з Ним таємно. Під час тієї зустрічі Ісус розкрив перед ним План Спасіння та Свою любов до цього світу, проте Никодим продовжував вагатися. Він приховав істину у своєму серці і впродовж трьох років не було помітно якихось плодів. Хоча Никодим і не визнав Христа привселюдно, однак неодноразово руйнував у синедріоні задуми священиків знищити Його. Коли усе ж таки Христос був піднесений на хрест, Никодим пригадав Його слова, виголошені під час нічної розмови на Оливній горі: “Як Мойсей підняв змія в пустині, так має бути піднятий Син Людський” (Івана 3:14). Тоді він побачив у Христі Спасителя світу.

Разом з Йосифом з Ариматеї Никодим узяв на себе витрати по похованню Ісуса. Учні ще боялися відверто визнати себе послідовниками Христа, і тоді Никодим та Йосиф безстрашно прийшли їм на допомогу. Підтримка цих заможних шанованих мужів була вкрай необхідною в цей похмурий час. Вони змогли зробити для свого померлого Вчителя те, чого не здатні були зробити бідні учні; їхнє багатство та вплив значною мірою захистили учнів від злоби священиків і начальників.

Тепер, коли юдеї намагалися знищити новонароджену Церкву, Никодим став на її захист, остаточно звільнившись від усякого страху й сумніву. Він підбадьорював учнів у вірі; використовував своє багатство для підтримки єрусалимської церкви та розвитку євангельської роботи. Люди, котрі в минулому ставилися до нього шанобливо, тепер зневажали та переслідували його; він матеріально збіднів, однак непохитно відстоював свою віру.

Гоніння на єрусалимську церкву стали сильним поштовхом для звершення євангельської роботи. Служіння словом мало тут великий успіх, і виникла небезпека, що учні надто довго залишатимуться на цьому місці, занедбуючи повеління Спасителя йти по всьому світу. Забуваючи про те, що силу протидіяти злу можна найкращим чином здобути в активному служінні, вони почали думати, що найголовніша справа — це захист Церкви від нападів ворога в Єрусалимі. Замість того щоб готувати новонавернених нести Євангеліє тим, котрі ще не чули про нього, вони були схильні задовольнитися досягнутим. Аби розпорошити Своїх представників по землі, де вони могли служити іншим, Бог допустив на них переслідування. Вигнані з Єрусалима, віруючі “ходили й благовістили Слово”.

Серед тих, кому Спаситель дав доручення: “Ідіть, і навчіть всі народи” (Матвія 28:19), було багато вихідців із простого народу, які полюбили свого Господа і вирішили наслідувати Його приклад самовідданого служіння. Цим скромним людям, як і учням, котрі були зі Спасителем під час Його земного служіння, було виявлене високе довір'я. Вони мали нести світові радісну Новину про спасіння через Христа.

Розпорошившись внаслідок гоніння, вони йшли вперед, сповнені місіонерського запалу. Вони розуміли, наскільки відповідальна їхня місія, знали, що в їхніх руках — хліб життя для голодного світу. Любов Христа надихала їх на те, щоб ламати цей хліб і роздавати всім потребуючим. Господь діяв через них. Де б вони не перебували, хворі отримували зцілення, а бідним проповідувалося Євангеліє.

Филип, один із семи дияконів, також був вигнаний з Єрусалима. Він, “прибувши до міста Самарії, проповідував їм про Христа. А натовпи людей прислухалися до того, що говорив Филип, і однодушно приймали почуте, бо бачили чудеса, які він чинив. З багатьох, одержимих нечистими духами, вони виходили й гучно кричали, а багато паралізованих і кривих оздоровлялися. І настала велика радість у тому місті”.

Розмова Христа з жінкою-самарянкою біля криниці Якова принесла свої плоди. Вислухавши Ісуса, жінка пішла до мешканців міста із закликом: “Ходіть і подивіться на Чоловіка, Який мені сказав усе, що я зробила! Чи часом Він не Христос?” Вони пішли з нею, послухали Ісуса й повірили в Нього. Бажаючи слухати Його ще, вони просили Його залишитися, і Він перебував з ними два дні. “Значно більше повірило через Його слово” (Івана 4:29, 41).

Коли Його учні були вигнані з Єрусалима, декотрі з них знайшли для себе притулок у Самарії. Самаряни радо прийняли цих вісників Євангелія, і навернені юдеї зібрали дорогоцінний врожай з-поміж тих, які були колись їхніми найлютішими ворогами.

Праця Филипа в Самарії супроводжувалася великим успіхом, і, підбадьорений цим, він послав до Єрусалима по допомогу. Тепер апостоли глибше усвідомлювали значення Христових слів: “І ви будете Моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Дії 1:8).

Усе ще перебуваючи в Самарії, Филип отримав повеління від небесного вісника: “Встань і йди на південь, — на шлях, що йде з Єрусалима до Гази... Він устав і пішов”. Филип не висловив жодного сумніву і без вагань підкорився, бо навчився у всьому покладатися на Божу волю.

“І ось муж, — скопець з Ефіопії, — вельможа ефіопської цариці Кандаки, який був над усіма її скарбами. Він їздив на поклоніння в Єрусалим і, повертаючись, сидів у своїй колісниці й читав пророка Ісаю”. Цей ефіоп мав добру репутацію та великий вплив. Бог бачив: якщо він навернеться, то передасть іншим світло, котре отримав сам, і справить великий вплив на користь справи Євангелія. Божі ангели супроводжували цього шукача світла, викликаючи у нього потяг до Спасителя. Святий Дух Господній послав цьому вельможі людину, котра могла привести його до світла.

Филип отримав повеління підійти до ефіопа й пояснити йому пророцтво, котре той читав. “Підійди — сказав Дух,— й пристань до цієї колісниці!” Наблизившись, Филип запитав скопця: “Чи ти розумієш те, що читаєш?” А він відповів: “Як же можу я розуміти, коли ніхто не наставить мене? І попросив Филипа, щоб увійшов і сів біля нього. А місце із Писання, що його він читав, було: Неначе вівцю на заріз, повели Його; неначе ягня безголосе перед тим, хто стриже його, — Він не відкриває уст Своїх. У Його приниженні відмовлено Йому в суді. [Але] хто розповість про рід Його? Бо життя Його забирається із землі!

Обізвався скопець і сказав Филипові: Благаю тебе, про кого це пророк каже? Про себе самого чи про когось іншого? Відкривши уста й почавши з цього Писання, Филип благовістив йому про Ісуса”.

Серце євнуха сповнилося трепетом, коли Филип почав пояснювати йому Писання; і як тільки учень закінчив, той був готовий прийняти дароване йому світло. Він не відкинув Євангелія, виправдовуючи себе тим, що займає високе становище у світі. “Тим часом вони, мандруючи дорогою, під'їхали до якоїсь води. Скопець каже: Ось вода. Що ж забороняє мені охреститися? [Филип йому сказав: Якщо віриш усім своїм серцем, — то можна. Він у відповідь промовив: Вірю, що Ісус Христос є Син Божий!]. І наказав зупинити колісницю. Вони обидва ввійшли у воду — Филип і скопець; і він охрестив його. Коли вони вийшли з води, Господній Дух забрав Филипа, і скопець більше не бачив його. І їхав він своєю дорогою та радів. Филип же опинився в Азоті. Проходячи, він благовістив усім містам, аж поки не прийшов до Кесарії”.

Цей ефіоп уособлював велику групу людей, яких повинні навчати такі місіонери, як Филип, — мужі, котрі чують Божий голос і йдуть туди, куди Він їх посилає. Чимало є таких, які читають Писання, але не можуть зрозуміти їхнього справжнього змісту. Багато чоловіків і жінок зводять свої, сповнені туги, погляди до Неба. Душі, що прагнуть світла, благодаті й Святого Духа, зі сльозами заносять до Бога молитви й прохання. Чимало людей перебувають на порозі Царства і лише чекають, коли хтось запросить їх туди увійти.