Розділ 38. Павло — в'язень

Із сатанинською люттю вони накинулися на нього, вигукуючи: “Мужі ізраїльські, допоможіть! Це людина, що всіх усюди навчає проти народу, Закону і цього місця!” А коли люди почали реагувати на крик про допомогу, ці юдеї додали ще й інше звинувачення: “Та ще й греків увів до храму і збезчестив це святе місце!”

Згідно з юдейським законом, поява необрізаного чоловіка на внутрішніх дворах священної споруди вважалася злочином, який карався смертю. Павла бачили в місті у товаристві Трохима-ефесянина, тому було висловлене припущення, що він увів його до храму. Апостол не робив цього і не порушив закону, увійшовши до храму, оскільки сам був євреєм. Хоча звинувачення було фальшивим, однак воно збудило в людях гнів. Крик було підхоплено, і він рознісся по всіх дворах храму. Натовп ошаленів. Новина швидко розійшлася Єрусалимом, і “заметушилося все місто, і було збіговисько народу”.

Те, що відступник від віри Ізраїлю насмілився опоганити храм саме тоді, коли тисячі людей з усіх частин світу прийшли на поклоніння, викликало шалену лють натовпу. “Схопивши Павла, потягли його геть із храму, а двері негайно зачинили”.

“Коли ж намагалися вони його вбити, вістка, що заворушився весь Єрусалим, дійшла до тисяцького когорти”. Клавдій Лисій добре знав, з якою бурхливою стихією має справу. “Узявши воїнів та сотників, він негайно подався до них; а вони, побачивши тисяцького й воїнів, перестали бити Павла”. Не знаючи причини заворушення, але зрозумівши, що лють натовпу звернена проти Павла, римський начальник вирішив, що це єгиптянин-заколотник, про якого він чув і який усе ще перебував на волі. Тому він “схопив його, наказав скувати двома залізними ланцюгами та випитував, хто він і що зробив”. Одразу ж багато голосів почали голосно й сердито звинувачувати його. “Кожний у натовпі кричав щось своє. Він же, не маючи змоги докладно зрозуміти через колотнечу, наказав відвести його до казарми. Коли ж ступив на сходи, воїни були змушені нести його через несамовитість юрби, бо слідом ішла безліч народу, що кричала: Геть його!”

Серед цього шаленого заворушення апостол залишався спокійним і не втрачав самовладання. Подумки він звертався до Бога, знаючи, що його оточували небесні ангели. Він не бажав залишити храм, не зробивши спроби представити істину своїм співвітчизникам. Коли його вже збиралися повести до казарми, він запитав тисяцького: “Чи можна мені щось тобі сказати?” Лисій відповів: “То ти знаєш по-грецькому? Чи ти часом не той єгиптянин, що перед цими днями вчинив заколот і вивів у пустиню чотири тисячі вбивць? А Павло відповів: Я чоловік, юдей із Тарса в Килікії, громадянин славного міста. Благаю тебе, дозволь мені промовити до народу!”

Прохання було вдоволене, і Павло, “стоячи на сходах, дав народові знак рукою”. Його жест привернув їхню увагу, а його манера триматися викликала повагу. “А як настала велика тиша, звернувся юдейською мовою, кажучи: Мужі-брати і батьки! Вислухайте тепер моє виправдання перед вами”. Почувши знайому єврейську мову, вони “ще більше притихли”. Коли запанувала загальна тиша, він продовжив: “Я чоловік — юдей, який народився в Тарсі в Килікії, вихований у цьому ж місті, біля ніг Гамалиїла, навчений докладно батьківського закону: я ревнитель Бога, як всі ви сьогодні”. Ніхто не міг заперечити цих слів апостола, оскільки згадані ним факти були добре відомі багатьом мешканцям Єрусалима. Далі він почав говорити про свою колишню ревність, з якою переслідував учнів Христа навіть до смерті. Він розповів про обставини свого навернення, про те, як його горде серце впокорилося перед розп'ятим Назарянином. Якби апостол спробував сперечатися зі своїми противниками, вони відмовилися б вислухати його. Але коли він став ділитися з ними своїми досвідами, це справило на них враження, і на деякий час їхні серця пом'якшали й упокорилися.

Павло постарався пояснити, що почав працювати серед язичників не з власного вибору. Він бажав служити своєму народові, але в цьому ж храмі Божий голос звернувся до нього у святому видінні, наказуючи іти “далеко до народів”.

Досі люди слухали з великою увагою, але коли Павло згадав, що Христос послав його до язичників, їхня лють спалахнула з новою силою. Вважаючи себе єдиною нацією, що користувалася прихильністю Бога, вони не бажали дозволити нікчемним язичникам користуватися перевагами, котрі, на їхню думку, належали винятково їм. Заглушуючи своїми вигуками промовця, вони закричали: “Геть такого з землі, бо не годиться йому жити!

Вони кричали, кидали одяг і жбурляли порох у повітря. Тож тисяцький звелів відвести його до казарми, наказавши бичуванням допитати його, щоб зрозуміти, з якої причини так кричали проти нього. А коли розтягли його ременями, то Павло сказав сотникові, що стояв: Хіба вам дозволено бичувати чоловіка — римлянина і не засудженого? Почувши, сотник підійшов до тисяцького й сповістив, кажучи: Вважай, що хочеш робити, бо цей чоловік — римлянин! Наблизившись, тисяцький запитав його: Скажи мені, ти римлянин? Він відказав: Так. Відповів тисяцький: Я набув це громадянство за великі гроші. А Павло сказав: А я в ньому й народився. Негайно відступили від нього ті, що мали його допитувати, а тисяцький налякався, дізнавшись, що він римлянин і що він його зв'язав.

А наступного дня, бажаючи краще довідатися, у чому юдеї його звинувачують, звільнив його з кайданів і наказав, щоб прийшли первосвященики й увесь синедріон. І привівши Павла, поставив його перед ними”.

Тепер апостола повинен був судити той самий суд, членом якого він був до свого навернення. Стоячи перед юдейськими начальниками, він поводився спокійно, а на його обличчі сяяв мир Христа. “Поглянувши на синедріон, Павло сказав: Мужі-брати, я до цього дня служив Богові з усієї доброї совісті!” Почувши ці слова, вони знову сповнилися люті. “Та первосвященик Ананій наказав своїм прислужникам бити його в уста”. Почувши цей жорстокий наказ, Павло вигукнув: “Бог тебе битиме, стіно побілена! Ти ж сидиш, щоб судити мене за Законом, а наказуєш, переступаючи Закон, бити мене!” “А прислужники сказали: Ти докоряєш первосвященикові Божому?” З властивою йому ввічливістю Павло відповів: “Не знав я, брати, що це первосвященик, адже написано, що начальника свого народу не лихословитимеш!”

“Зрозумівши, що одна частина тут — садукеї, а друга — фарисеї, Павло вигукнув у синедріоні: Мужі, брати, я ж фарисей, син фарисеїв! За надію на воскресіння мертвих мене судять!

Як тільки він це промовив, виникла незгода між фарисеями та садукеями, і збори поділилися. Адже садукеї твердять, що немає ні воскресіння, ні ангела, ні Духа, а фарисеї це визнають”.

Прихильники двох партій почали сперечатися між собою, і сила їхньої опозиції проти Павла послабшала. “Деякі книжники, що були з групи фарисеїв, уставши, чинили опір, кажучи: Ми не знаходимо нічого лихого в цій людині. Що ж, як Дух заговорив до нього чи ангел? Не будемо воювати з Богом!”

У цьому сум'ятті садукеї намагалися захопити апостола, щоб віддати його на смерть. Фарисеї ж старалися захистити його. “Тисяцький, боячись, щоб вони Павла не роздерли, наказав воїнам увійти та забрати його з-посеред них і відвести до казарми”.

Пізніше, роздумуючи над болісними досвідами того дня, Павло став побоюватися, що вибраний тоді ним спосіб дій був не до вподоби Богові. Чи не припустився він помилки, прийшовши до Єрусалима? Чи не стало його велике бажання зберегти єдність із братами причиною цієї катастрофи?

Апостол відчував сильні душевні муки через те, що євреї, бувши Божим народом, виставляли себе перед невіруючим світом у такому непривабливому світлі. Як могли ці язичеські начальники ставитися до людей, котрі вважали себе поклонниками Єгови, що звершують святе служіння, і водночас керувалися сліпим, безглуздим гнівом, намагаючись знищити навіть своїх братів, які відважилися притримуватися інших релігійних поглядів, та перетворюючи свій законний дорадчий орган на арену запеклої боротьби та сум'яття. Павло розумів: Ім'я його Бога ганьбиться перед язичниками.

Тепер він перебував у в'язниці і знав, що його вороги у своїй відчайдушній злобі вдаватимуться до будь-яких засобів, аби знищити його. Невже його праця для церков закінчилася і тепер до них увійдуть хижі вовки? Справа Христа була близькою серцю апостола; його дуже тривожило, що розсіяні церкви зазнають переслідувань саме від таких мужів, з якими він зустрівся в синедріоні. У переживанні та скорботі він ридав і молився.

У цю похмуру годину Господь не забув про Свого слугу. Він захищав його від кровожерливої юрби у дворах храму; Він був з ним, коли той стояв перед синедріоном. Він з'явився Своєму вірному свідкові у фортеці у відповідь на щирі молитви про керівництво. “А наступної ночі Господь, ставши перед ним, промовив: Кріпися, Павле. Бо як ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так тобі треба свідчити й у Римі!”

Павло давно хотів відвідати Рим; він палко бажав свідчити там про Христа, але розумів, що його плани руйнуються через вороже ставлення юдеїв. Навіть зараз він і не здогадувався, що піде туди як в'язень.