Розділ 25. Послання до солунян

(Підставою цього розділу є Послання до Солунян)

Прихід з Македонії Сили й Тимофія під час перебування Павла в Коринті був для апостола великим підбадьоренням. Вони принесли йому радісну звістку про віру й любов тих, які прийняли істину під час перших відвідин Солуні вісниками Євангелія. Павло ніжно, усім серцем любив цих віруючих, які серед випробувань і утиску залишалися вірними Богові. Він бажав відвідати їх особисто, але зробити це на той час було неможливо, тому написав їм Послання.

У своєму Посланні до церкви в Солуні апостол висловлює свою вдячність Богові за радісну звістку про зростання їхньої віри. “Брати, — писав він, — ми втішилися вами серед усієї нашої біди й горя, заради вашої віри. Адже ми тепер ожили, якщо ви стоїте в Господі! Яку-бо подяку можемо віддати Богові за вас, за всю радість, якою через вас тішимося перед нашим Богом? Ніч і день ревно молимося, щоб побачити ваші обличчя і доповнити те, чого бракує вашій вірі”.

“Ми завжди дякуємо Богові за всіх вас, згадуючи в наших молитвах; постійно пам'ятаємо перед Богом, нашим Отцем, про ваше діло віри, про відчайдушну працю любові і терпіння в надії на нашого Господа Ісуса Христа”.

Багато віруючих у Солуні “навернулись від ідолів, щоб служити живому й правдивому Богові”. Вони “прийняли слово у великому утискові”, і їхні серця були наповнені “радістю Духа Святого”. Апостол писав, що через свою вірність Господеві вони “стали взірцем для всіх вірних у Македонії і Ахаї”. Вони заслуговували на такі слова похвали: “Адже від вас рознеслося Господнє Слово не тільки по Македонії та Ахаї, а ваша віра в Бога долинула до кожної місцевості, так що нам не потрібно щось говорити”.

Віруючі в Солуні були справжніми місіонерами. Їхні серця палали любов'ю до Спасителя, котрий визволив їх від “майбутнього гніву”. Через благодать Христа в їхньому житті сталася дивовижна зміна, і слово Господнє, котре вони звіщали, супроводжувалося силою. Проповідувані істини завойовували серця, і кількість віруючих зростала.

У Першому Посланні Павло згадує про свою працю в Солуні. Він наголошує, що не намагався придбати навернених, вдаючись до обману чи лукавства.

“Але, як Бог знайшов нас гідними, щоб довірити Євангелію, ми так і говоримо, не догоджаючи людям, але Богові, що випробовує наші серця. Бо ніколи, як вам відомо, в нас не було ані підлесливих слів, ані корисливих мотивів, — Бог свідок. Ми не шукали слави в людей, ні у вас, ні в інших, хоч ми, як Христові апостоли, могли бути вимогливими. Але ми були тихими серед вас, мов та годувальниця, що доглядає своїх дітей. Ми так прив'язалися до вас, що хотіли передати вам не тільки Божу Добру вістку, але й свої душі, бо ви стали для нас любими”.

“Ви та Бог свідки, — продовжує апостол, — які святі, праведні та непорочні були ми для вас, що повірили. Ви знаєте, як кожного з вас, неначе батько своїх дітей, ми просили, умовляли і свідчили вам, щоб ви гідно ходили перед Богом, Який покликав вас у Своє Царство і славу”.

“Тому ми постійно дякуємо Богові за те, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, ви сприйняли його не як людське слово, а як істинно Боже Слово, яке й діє у вас, віруючих... Бо хто є нашою надією, чи радістю, чи вінцем похвали, якщо не ви перед нашим Господом Ісусом під час Його приходу? Адже ви наша слава і радість!”

У своєму Першому Посланні до віруючих Солуня Павло прагнув викласти вчення щодо справжнього стану померлих. Він називав померлих поснулими, які перебувають у несвідомому стані. “Не хочемо, щоб ви, брати, не знали про померлих, аби не сумували, як і інші, що не мають надії. Бо коли віримо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним... Адже Сам Господь з наказом, при голосі Архангела і при Божій сурмі, зійде з неба, — і першими воскреснуть померлі в Христі. Потім ми, що живемо, які залишимося, разом з ними будемо підхоплені на хмари, на зустріч з Господом у повітрі, — і так завжди будемо з Господом”.

Солуняни із запалом сприйняли думку про те, що Христос скоро прийде, аби перетворити живих віруючих і взяти їх до Себе. Вони старанно оберігали життя своїх друзів, щоб ті не померли і не втратили благословення, котре сподівалися отримати під час Приходу свого Господа. Однак, один по одному, їхні улюблені відходили від них, і з болем у серці солуняни востаннє дивилися на своїх померлих, не насмілюючись сподіватися на зустріч з ними в майбутньому житті.

Коли Послання Павла було розпечатане й прочитане, церква зазнала великої радості й утіхи від вістки про справжній стан померлих. Павло писав, що живі праведники під час Приходу Христа не вийдуть зустрічати свого Господа раніше за поснулих в Ісусі. Від голосу Архангела та сурми Божої сплячі прокинуться, і мертві у Христі воскреснуть, перш ніж живі будуть зодягнуті в безсмертя. “Потім ми, що живемо, які залишимося, разом з ними будемо підхоплені на хмари, на зустріч з Господом у повітрі, — і так завжди будемо з Господом. Тому потішайте одне одного цими словами”.

Неможливо уявити радість і надію, котрі принесло це запевнення молодій солунській церкві. Вони повірили і з ніжністю зберігали в пам'яті слова, написані їхнім духовним батьком, котрого так палко любили. Він говорив їм усе це раніше, але тоді вони намагалися збагнути вчення, яке здавалося новим і дивним. Тож не дивно, що деякі істини не закарбувалися в їхній свідомості. Однак вони прагнули істини, а Послання Павла давало їм нові надію й силу, зміцнюючи віру та поглиблюючи любов до Того, Який Своєю смертю дарував їм життя й безсмертя.

Тепер вони тішилися, що їхні віруючі друзі підіймуться з могил, щоб жити вічно в Божому Царстві. Темрява, яка огортала місце спочинку померлих, розсіялася. Християнська віра засяяла новою красою, а життя, смерть і воскресіння Христа постали перед ними в новій славі.

“Померлих в Ісусі Бог приведе з Ним”, — писав Павло. Багато хто тлумачать цей уривок, запевняючи, що покійні прийдуть з Небес разом із Христом. Але Павло мав на думці інше: як Христос воскрес із мертвих, так Бог викличе з могил померлих святих і візьме їх зі Собою на небо. Яка дорогоцінна втіха! Яка славна надія не тільки для церкви в Солуні, але й для всіх християн на землі!

Здійснюючи служіння в Солуні, Павло настільки повно висвітлив питання про ознаки часу, вказуючи на останні події перед з'явленням Сина Людського на хмарах небесних, що не бачив необхідності докладно зупинятися на цій темі. Однак вважав за потрібне нагадати Їм вчення, котре колись виклав. “А про часи та про пори, — писав він, — вам не потрібно писати, адже самі з певністю знаєте, що день Господній приходить, як злодій уночі. [Бо] коли говоритимуть: Мир і безпека, — тоді раптово прийде на них погибель”.

Сьогодні у світі є багато людей, які заплющують очі на ознаки, дані Христом для попередження людей щодо Свого Приходу. Вони намагаються розвіяти тривогу, у той час як ознаки наближення кінця швидко збуваються і світ неухильно прямує до дня Приходу Сина Людського на хмарах небесних. Павло навчає, що байдужість до ознак скорого Другого приходу Христа є гріхом. Винних у подібній недбалості він називає дітьми ночі й темряви. Але тих, що пильнують, він підбадьорює такими словами: “А ви, брати, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі — сини світла й сини дня. Ми не належимо ні ночі, ні темряві. Тож не спімо, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!”

Для Церкви нашого часу вчення апостола з цього питання є особливо важливим. Для тих, хто живе напередодні великого кінця, слова Павла повинні звучати з особливою силою. “Ми ж належимо дневі, тож будьмо тверезі, зодягнувшись у панцир віри й любові та в шолом надії спасіння. Бо нас Бог призначив не на гнів, а на те, щоб ми одержали спасіння через Господа нашого Ісуса Христа, Який помер за нас, щоб ми, — чи пильнуємо, чи спимо, — разом з Ним жили”.