Розділ 4. П'ятидесятниця

(Підставою цього розділу є Дії 2:1-39)

Оливної гори до Єрусалима, люди сподівалися побачити на їхніх обличчях сум, збентеженість або розгубленість, натомість зауважили радість і торжество. Тепер учні не журилися з приводу несправджених надій. Вони бачили воскреслого Спасителя, а слова Його прощальної обітниці усе ще звучали у їхніх вухах.

Слухняні наказові Христа, вони чекали в Єрусалимі на обіцяне від Отця злиття Духа. їхнє чекання не було бездіяльним. У Святому Письмі записано: “І були постійно в храмі, [хвалячи і] прославляючи Бога” (Луки 24:53). Вони також зустрічалися, аби заносити свої прохання до Отця в Ім'я Ісуса, знаючи, що в них є Представник на Небі, Заступник біля престолу Бога. В урочистій шанобливості схилялися вони в молитві, повторюючи обітницю: “Чого тільки попросите від Отця в Моє ім'я, — дасть вам. Дотепер ви не просили нічого в Моє ім'я. Просіть — і отримаєте, щоб ваша радість була повна” (Івана 16:23-24). Усе вище й вище простягали вони руки віри, маючи могутню підставу: “Христос, Який помер і воскрес; Який по правиці Бога, — Він і заступається за нас!” (Римлянам 8:34).

Чекаючи на виконання обітниці, учні впокорювали свої серця в щирому розкаянні та визнавали своє невір'я. Пригадуючи слова, сказані Христом перед Його смертю, вони краще розуміли їхнє значення.

У їхній пам'яті оживали забуті істини, вони переказували їх один одному. Вони докоряли собі за те, що мали неправильне уявлення про Спасителя. Одна за одною перед ними проходили сцени з Його дивовижного життя. Роздумуючи про це чисте й святе життя, вони усвідомлювали, що жодна праця не видаватиметься їм надто важкою, жодна жертва не буде надто великою, аби тільки своїм життям вони могли б засвідчити про красу Христового характеру. О, якби можна було наново прожити ці три роки, наскільки іншою була б їхня поведінка! О, якби можна було знову побачити Вчителя, як віддано намагалися б вони довести Йому Свою любов, як щиро жалкували б із приводу того, що засмучували Його своїми словами та вчинками невір'я. Але їх потішала думка, що вони прощені. Вони вирішили наскільки можливо спокутувати своє невір'я, безстрашно свідкуючи світові про Спасителя.

Учні щиро й серйозно молилися, прохаючи Господа приготувати їх до роботи з людьми, щоб у своєму щоденному спілкуванні з ними вони могли знаходити слова, котрі приводили б грішників до Христа. Усунувши усі розбіжності, усяке прагнення до першості, вони згуртувалися в християнське братство. Чим ближче вони ставали до Бога, тим більше усвідомлювали, яким великим привілеєм було для них тісне спілкування із Христом. Печаль наповнювала їхні серця, коли вони думали про те, як часто засмучували Його своєю нетямущістю, своєю нездатністю засвоїти науку, котру Він намагався викласти їм задля їхнього добра.

Ці дні приготування були для них днями глибокого дослідження серця. Усвідомлюючи свою духовну потребу, учні благали Господа про святе помазання, яке зробило б їх здатними трудитися задля спасіння людських душ. Вони просили благословення не лише для себе. Вони розуміли, що на них лежить відповідальність за спасіння душ і що Євангеліє має бути проповідуване світові, тому просили в Христа обіцяної їм сили.

У часи патріархів сила Святого Духа часто виявлялася помітним чином, але ніколи вона не була виявлена в усій своїй повноті. Тепер же слухняні слову Спасителя учні звершували молитви про цей дар, а Христос на Небі додавав до неї Своє клопотання перед Отцем. Він просив обіцяного дару Духа, щоб злити Його на Свій народ.

“Коли настав день П'ятидесятниці, всі вони були однодушно разом. Раптом з неба долинув шум, наче подув бурхливий вітер, і наповнив увесь дім, де вони сиділи”.

Дух зійшов на учнів, котрі чекали й молилися, в усій повноті, досягнувши кожного серця. Безмежний відкрився Церкві у Своїй силі. Здавалося, що ця сила протягом віків стримувалася, і тепер Небо раділо можливості злити на Церкву багатства благодаті Духа. Під впливом Духа слова покаяння і сповідання змішувалися з похвальними піснями за прощені гріхи. Лунали слова подяки й пророцтва. Усе Небо низько схилилося над землею, щоб споглядати мудрість цієї незрівнянної, незбагненної любові та захоплюватися нею. Глибоко вражені апостоли вигукнули: “У цьому Божа любов!” Вони прийняли посланий дар. Якими ж були результати? Меч Духа, наново відточений і загартований сяйвом небесних блискавок, торував шлях крізь невір'я. Тисячі наверталися за один день.

“Краще для вас, щоб Я пішов. Бо якщо Я не піду, то Утішитель не прийде до вас. Якщо ж піду, — пошлю Його до вас. Коли ж прийде Він, Дух Істини, то поведе вас до повної істини, бо не від Себе буде говорити, але що почує, те й говоритиме, і сповістить вам, що має настати” (Івана 16:7, 13).

Вознесіння Христа на Небо було знаком того, що Його послідовники отримають обіцяне благословення. На нього вони мали чекати, перш ніж узятися за виконання своєї справи. Христос, увійшовши небесними ворітьми, був посаджений на престол при загальному поклонінні ангелів. Як тільки ця церемонія була завершена, Святий Дух щедрими потоками зійшов на учнів і Христос був воістину прославлений тією славою, котру мав у Отця від віковічних часів. Злиття Духа в день П'ятидесятниці було ознакою Неба, що коронація завершилася. Згідно зі Своєю обітницею Він послав Своїм послідовникам Святого Духа з Неба на знак того, що прийняв усяку владу на Небі й на Землі як Цар і Священик та є Помазаником над Своїм народом.

“І з'явилися їм поділені язики, наче вогняні, й осіли на кожного з них. І всі вони сповнилися Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як Дух велів їм промовляти”. Святий Дух, прийнявши форму вогненних язиків, спочив на зібраних. Це був символ даного учням дару, який виявився в тому, що вони вільно заговорили досі незнайомими для них мовами. Вогонь символізував той гарячий запал, з яким апостоли повинні були працювати, і ту силу, котра мала супроводжувати їхню працю.

“А в Єрусалимі перебували юдеї та побожні люди з кожного народу, що під небом”. Внаслідок розпорошення юдеї опинилися майже в усіх куточках населеного світу; перебуваючи на чужині, вони навчилися розмовляти різними мовами. Чимало цих юдеїв прибули в той час до Єрусалима з нагоди релігійного свята. Зібрані розмовляли усіма відомими на той час мовами. Така різномовність могла б стати великою перешкодою для проповіді Євангелія, тому Бог чудовим чином задовольнив потребу апостолів. Святий Дух учинив для них те, чого вони не змогли б самі досягти протягом усього свого життя. Тепер вони могли звіщати істини Євангелія в інших краях, вільно розмовляючи мовами тих народів, для яких працювали. Цей чудодійний дар переконливо свідчив світові про те, що дане їм доручення несло на собі печатку Неба. Відтепер мова учнів була чистою, простою й точною, незалежно від того, розмовляли вони рідною чи чужою мовою.

“Коли ж стався цей шум, зібрався натовп, і були збентежені, коли почули, що кожний говорить до них їхньою власною мовою. Вони в нестямі дивувалися і говорили [одне до одного]: Хіба всі ці, що говорять, не галилейці? Як же це, що ми чуємо кожний своєю рідною мовою, в якій народилися ?”

Це чудо викликало лють священиків і начальників, проте вони не наважилися дати волю своїй злості, боячись гніву народу. Вони віддали Назарянина на смерть, а тепер Його слуги, неосвічені галилейці, розповідали на всіх відомих у той час мовах історію Його життя й служіння. Священики намагалися пояснити чудодійну силу, що діяла в учнях, природним походженням, запевняючи, що вони сп'яніли, випивши надто багато нового вина, приготовленого для свята. Деякі з найбільш неосвічених серед присутніх повірили в це, але мудріші розуміли, що це була неправда. Люди, котрі розуміли інші мови, свідчили, що учні досконало володіли ними.

У відповідь на звинувачення священиків апостол Петро проголосив, що це чудо є прямим виконанням пророцтва Йоіла про те, що така сила зійде на людей, аби приготувати їх до особливої роботи. “Мужі юдейські й усі мешканці Єрусалима!— сказав він. — Нехай це буде вам відоме, — прислухайтеся-до моїх слів! Вони не п'яні, як ви гадаєте, бо щойно третя година дня. Але це те, що провістив пророк Йоіл: І буде останніми днями, — каже Бог, — Я виллю від Духа Мого на всяке тіло, і будуть пророкувати ваші сини і ваші дочки, а ваші юнаки видіння побачать, і вашим старцям будуть снитися сни. І в ті дні виллю від Духа Мого на Моїх рабів і на Моїх рабинь, і будуть пророкувати”.

Свідчення Петра про смерть і воскресіння Христа відзначалося силою й виразністю: “Мужі ізраїльські, послухайте оці слова: Ісуса Назарянина, мужа, про Котрого вам засвідчив Бог могутніми проявами, чудесами й ознаками, які Бог вчинив через Нього серед вас, як самі знаєте; Його, виданого згідно з Божим задумом і передбаченням, ви вбили, прибивши до хреста руками беззаконників; та Бог Його воскресив, звільнивши від пут смерті, бо не під силу було їй втримати Його”.

Для обґрунтування своєї позиції Петро не посилався на вчення Христа, оскільки знав: упередженість його слухачів була настільки великою, що всі його слова з цього приводу будуть марними. Натомість він згадав Давида, котрого юдеї вважали за одного з патріархів свого народу. “Давид говорить про Нього: ‘Бачив я Господа переді мною завжди, бо Він є по моїй правиці, щоб я не захитався. Тому звеселилося серце моє і зрадів мій язик, ще й тіло моє сповниться надією, бо Ти не залишиш душі моєї в аду, і не даси Своєму Святому побачити тління...’