Розділ 13. Дні приготування

(Підставою цього розділу є Дії 9:19-30)

Після хрещення Павло завершив свій піст і залишився на декілька днів з учнями в Дамаску. “І в синагогах він одразу почав проповідувати Ісуса, що Він — Син Божий”. Він безстрашно називав Ісуса з Назарета довгожданим Месією, котрий, “згідно з Писанням, помер за наші гріхи, і був похований, і третього дня воскрес”, після чого Його бачили дванадцять апостолів та інші. “Нарешті, — додав Павло, — з'явився і мені, — наче якомусь недородкові” (1 Коринтянам 15:3-4, 8). Його аргументи ґрунтувалися на пророцтвах і були настільки переконливими, а проповідь настільки явно супроводжувалася силою Божою, що юдеї губилися і не знали, що йому відповісти.

Новина про навернення Павла вразила юдеїв. Той, хто йшов “до Дамаска в цих справах з уповноваженнями і наказом від первосвящеників” (Дії 26:12), аби переслідувати і заарештовувати віруючих, тепер проповідував Євангеліє розп'ятого й воскреслого Спасителя. Він зміцнював руки Його учнів, постійно навертаючи людей до віри, запеклим ворогом якої донедавна був.

Усі знали Павла як палкого захисника юдейської релігії та невтомного гонителя послідовників Ісуса. Мужність, незалежність, наполегливість, таланти й освіта дозволяли йому здійснювати служіння в будь-якій галузі. Він відзначався надзвичайно ясним мисленням, а своїм нищівним сарказмом був здатний засоромити будь-якого противника. Тепер юдеї бачили, що цей багатообіцяючий молодий чоловік, об'єднавшись із тими, кого раніше переслідував, безстрашно проповідує в Ім'я Ісуса.

Смерть полеглого в бою полководця — втрата для його війська, однак вона не робить ворога сильнішим. Але коли видатна особистість стає на бік противника, це не лише втрата його колишніх прибічників, а й явна перевага для тих, до кого він приєднався. Господь легко міг знешкодити Савла Тарсянина смертю, коли той прямував до Дамаска, позбавивши гонителів головної ударної сили. Проте Бог у Своєму Провидінні не тільки зберіг Савлові життя, але й навернув його, внаслідок чого цей войовник залишив ворожий табір і приєднався до послідовників Христа. Красномовний оратор, суворий викривач, Павло, зі своєю непохитною цілеспрямованістю і незламною мужністю, володів саме тими якостями, котрих потребувала Рання Церква.

Коли Павло проповідував Христа в Дамаску, усі його слухачі дивувалися і говорили: “Хіба це не той, що переслідував у Єрусалимі тих, які прикликають це Ім'я, а сюди прийшов, щоб в'язати їх і вести до первосвящеників?” Павло пояснив, що така зміна в його віруванні відбулася не в результаті фанатизму або миттєвого поривання, а внаслідок незаперечних доказів. Проповідуючи Євангеліє, він прагнув зробити зрозумілими пророцтва щодо Першого приходу Христа, переконливо доводячи, що ці пророцтва виконалися буквально в Особі Ісуса з Назарета. Основою його віри було непорушне пророче слово.

Продовжуючи закликати своїх здивованих слухачів “покаятися, навернутися до Бога і чинити діла, гідні покаяння”, Павло “більше міцнів і бентежив юдеїв, які жили в Дамаску, доводячи, що Той є Христос”. Але багато людей зробили запеклими свої серця, відмовляючись прийняти його вістку, і незабаром подив, з яким вони зустріли його навернення, поступився місцем такій лютій ненависті, яку вони мали і до Ісуса.

Опір став настільки запеклим, що Павлові стало неможливим продовжувати свою працю в Дамаску. Небесний вісник звелів йому залишити на деякий час місто, і він “пішов до Аравії” (Галатам 1:17), де знайшов безпечне сховище.

Тут, у відлюдді пустелі, Павло мав чудову можливість для дослідження і роздумів на самоті. У тиші переглядаючи своє минуле життя, він щиро каявся. Усім серцем він шукав Бога, і не заспокоївся доти, доки не упевнився, що його покаяння було прийняте, а гріх — прощений. Він палко бажав отримати запевнення в тому, що Ісус буде з ним у його майбутньому служінні. Він звільнився від упередженості і традицій, які досі визначали його життя, та прийняв наставлення від Джерела Істини. Ісус спілкувався з ним, утверджуючи його у вірі та щедро наділяючи мудрістю і благодаттю.

Коли розум людини спілкується з розумом Бога, обмежене — з Безмежним, це справляє на тіло, розум і душу такий вплив, який неможливо оцінити. В такому спілкуванні здобувається найвища освіта. Це — Божий метод формування особистості. “Заприязнися із Ним” (Йова 22:21) — це вістка Бога до людства.

Урочисте доручення, дане Павлові під час розмови з Ананієм, усе більше непокоїло його. Коли після слів: “Савле, брате, прозрій!” Павло вперше побачив лице цього побожного мужа, Ананій, натхненний Святим Духом, промовив до нього: “Бог наших батьків призначив тебе, щоб ти пізнав Його волю і побачив Праведного та почув голос з Його уст; бо ти будеш Йому свідком перед усіма людьми про те, що побачив і почув. А тепер чого очікуєш? Устань, охрестися та обмий свої гріхи, прикликавши Його Ім'я!” (Дії 22:13-16).

Ці слова були співзвучні словам Самого Ісуса, Котрий, зупинивши Савла на дорозі до Дамаска, сказав: “Бо на те Я і з'явився тобі, щоб зробити тебе служителем і свідком того, що ти бачив, і того, що Я покажу тобі, визволяючи тебе від твого народу та від язичників, до яких Я тебе посилаю, —відкрити їм очі, щоб вони навернулися від темряви до світла та від влади сатани до Бога, щоб одержали вони прощення гріхів і спадок між освяченими вірою в Мене” (Дії 26:16-18).

Роздумуючи над цими словами, Павло приходив до все більшого розуміння змісту свого призначення — “апостол Ісуса Христа, покликаний Божою волею” (1 Коринтянам 1:1). Він був покликаний “не від людей, не через людину, але через Ісуса Христа і Бога Отця” (Галатам 1:1). Велич справи, що чекала на нього, спонукувала його проводити багато часу в дослідженні Святого Письма, аби проповідувати Євангеліє “не в премудрості слова, щоб не був позбавлений сили хрест Христа”, “не в переконливих словах мудрості, але в проявах Духа та сили, щоб ваша віра була не через людську мудрість, а через Божу силу” (1 Коринтянам 1:17; 2:4-5).

Досліджуючи Писання, він зрозумів, що впродовж віків серед покликаних було “небагато мудрих тілом, небагато сильних, небагато шляхетних. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити премудрих, і Бог вибрав немічне світу, щоб засоромити сильних; Бог вибрав понижене у світі, і погорджене, і неіснуюче, щоб позбавити сили існуюче, щоб жодне тіло не хвалилося перед Богом” (1 Коринтянам 1:26-29). Оцінюючи мудрість світу у світлі хреста, Павло “вважав за правильне не знати... нічого, крім Ісуса Христа, і то розп'ятого” (1 Коринтянам 2:2).

У своєму подальшому служінні Павло ніколи не випускав з думки Джерела своєї мудрості й сили. Послухайте, що він говорив через багато років: “Адже для мене життя — це Христос” (Филип'янам 1:21). Далі він продовжує: “І взагалі, все визнаю за втрату в порівнянні з величчю пізнання мого Господа Ісуса Христа, заради Якого я все втратив і вважаю за сміття, аби здобути Христа, виявитися в Ньому не зі своєю праведністю, яка від Закону, але з тією, що через віру в Христа, з праведністю, яка від Бога, через віру; щоб пізнати Його, і силу Його воскресіння, і бути спільником у Його стражданнях, уподібнюючись Його смерті” (Филип'янам 3:8-10).

З Аравії Павло “повернувся в Дамаск” (Галатам 1:17) і сміливо проповідував в ім'я Ісуса. Юдеї, не спроможні спростувати Його мудрі доводи, “змовилися його вбити”. Брами міста вдень і вночі старанно охоронялися, щоб позбавити його можливості втекти. Це критичне становище спонукало учнів щиро шукали Бога, і, врешті-решт, вони, “узявши Павла, вночі спустили по стіні в кошику” (Дії 9:25).

Після втечі з Дамаска Павло вирушив до Єрусалима; від часу його навернення минуло майже три роки. Головною метою цих відвідин, як він сам згодом зазначав, було “побачити Петра” (Галатам 1:18). Прибувши до міста, де колись був відомий, як “Савло гонитель”, він “намагався приєднатися до учнів. Та всі боялися його, не вірячи, що він є учнем”. Їм було важко повірити в те, що фанатичний фарисей, який зробив так багато для знищення Церкви, став щирим послідовником Ісуса. “А Варнава, взявши його, привів до апостолів і розповів їм, як Павло в дорозі побачив Господа, що говорив до нього, та як у Дамаску промовляв відважно в Ім'я Ісуса”.

Почувши це, учні прийняли його, як свого. Незабаром вони отримали чимало доказів щодо правдивості його навернення у християнство. Майбутній апостол язичників був тепер у місті, де проживало багато його колишніх прибічників; він прагнув відкрити цим юдейським начальникам пророцтва про Месію, котрі сповнилися із Пришестям Спасителя. Павло був переконаний: ці добре знайомі йому ізраїльські вчителі такі ж щирі й чесні, як він. Проте він неправильно оцінив дух своїх юдейських братів, і його надії на їхнє скоре навернення перетворилися на гірке розчарування. Хоча він відважно проповідував в Ім'я Господа Ісуса, розмовляв і дискутував з елліністами, мужі, що стояли на чолі юдейської Церкви, відмовилися повірити, а “шукали його, щоб убити”. Серце Павла сповнилося сумом. Він охоче віддав би своє життя, аби ці люди могли пізнати Істину. Із соромом згадував він про свою активну роль у мученицькій смерті Стефана, і, бажаючи тепер виправдати несправедливо обвинуваченого мужа, узявся відстоювати Істину, за яку Стефан віддав життя.

Відчуваючи тривогу за тих, котрі відмовлялися повірити, Павло, молячись у храмі, як сам згодом свідчив, “у пориві захоплення” побачив небесного посланця, котрий сказав: “Поспіши, швидше виходь з Єрусалима, бо тут не приймуть твого свідчення про Мене!” (Дії 22:18).