Розділ 35. Спасіння для юдеїв

(Підставою розділу є Послання до римлян)

Після багатьох вимушених затримок Павло нарешті прибув до Коринта, міста, де в минулому працював з багатьма скорботами і котре вже довгий час викликало в нього глибоку стурбованість. Він побачив, що чимало віруючих продовжують виявляти до нього любов як до того, хто першим приніс їм світло Євангелія. Привітавши цих учнів і побачивши докази їхньої вірності й запалу, він сповнився радістю, що його праця в Коринті не була даремною.

Коринтські віруючі, котрі колись були схильні забувати про своє високе покликання у Христі, розвинули міцний християнський характер. Їхні слова і вчинки свідчили про перетворювальну силу Божої благодаті; вони стали силою на добро в цьому центрі язичества і забобонів. У товаристві своїх улюблених друзів і цих вірних учнів змучений і стурбований дух апостола знайшов заспокоєння.

Під час перебування в Коринті Павло знаходив час і для того, аби поміркувати над пошуком ширших полів для служіння. Особливо його думки займала очікувана подорож до Рима. Побачити утвердження християнської віри в цьому великому центрі цивілізації було одним із його найзаповітніших сподівань і виплеканих задумів. У Римі вже була заснована церква, і апостол бажав заручитися підтримкою тамтешніх віруючих у виконанні роботи в Італії та інших країнах. Аби приготувати шлях для своєї праці серед цих братів, багато з яких були йому ще незнайомі, він надіслав їм листа, повідомляючи про свій намір відвідати Рим та про надію встановити прапор Хреста в Іспанії.

У своєму Посланні до римлян Павло виклав великі принципи Євангелія. Він пояснив свою позицію щодо питань, які хвилювали єврейські та язичеські церкви, і показав, що надії й обітниці, котрі належали колись євреям, тепер є надбанням і язичників.

З великою ясністю і силою апостол відкрив доктрину про виправдання через віру в Христа. Він сподівався, що й інші церкви отримають користь від цих настанов, та навряд чи міг передбачити далекосяжний вплив своїх слів! Упродовж усіх віків велика істина про виправдання через віру була могутнім маяком, який вказував розкаяним грішникам шлях життя. Саме це світло розсіяло морок, яким був оповитий розум Лютера, і відкрило йому істину про те, що кров Христа очищає від гріха. Це ж світло провадило тисячі обтяжених гріхом душ до істинного Джерела прощення й миру. Кожний християнин має всі підстави бути вдячним Богові за Послання до церкви в Римі.

У листі Павло відкрито висловлює свою тривогу за євреїв. Від часу свого навернення він прагнув допомогти братам-євреям зрозуміти євангельську вістку. “Бажання мого серця і молитва до Бога, — писав він, — за Ізраїль на спасіння”.

Але апостол не тільки бажав цього. Він постійно благав Бога зробити щось для ізраїльтян, які не визнали Ісуса з Назарета обіцяним Месією. “Істину кажу в Христі, — запевнив він віруючих у Римі, — не обманюю, як свідчить мені моя совість у Дусі Святому: я маю великий смуток і безупинний біль у своєму серці! Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа задля моїх братів, моїх рідних за тілом, тобто ізраїльтян, яким належить синівство, слава, завіти, законодавство, служіння й обітниці. Їхніми є батьки, від них же тілом і Христос, Який є Бог над усіма, благословенний навіки”.

Євреї були вибраним Богом народом, через який Він мав намір благословити все людство. З-поміж них Бог поставив багатьох пророків. Вони провіщали прихід Викупи теля, Котрого відкинуть і вб'ють ті, кому належало першими визнати Його Обіцяним Месією.

Пророк Ісая бачив крізь віки, як Ізраїль відкидатиме пророка за пророком, а потім і Самого Сина Божого. Натхнений Святим Духом, він писав про прийняття Викупителя тими, котрі ніколи раніше не належали до дітей Ізраїлю. Посилаючись на це пророцтво, Павло говорить: “А Ісая сміливо говорить: ‘Мене знайшли ті, що не шукали Мене. Я відкрився тим, що не питали про Мене’. А відносно Ізраїлю говорить: ‘Цілий день Я простягав руки Мої до народу непокірливого і впертого’”.

Та хоч Ізраїль відкинув Його Сина, Бог не відкинув їх. “Отож, я запитую: Чи відкинув Бог Свій народ? Зовсім ні! Адже і я ізраїльтянин — з нащадків Авраама, з Веніаминового племені. Не відкинув Бог Свого народу, що його Він наперед знав. Хіба не знаєте, що Писання каже про Іллю, як він скаржиться Богові на Ізраїль: Господи, повбивали Твоїх пророків, порозбивали Твої жертовники, а я залишився сам; шукають і моєї душі! І що ж каже йому Бог у відповідь? — Залишив Я Собі сім тисяч чоловіків, які не схилили коліна перед Ваалом. Так само і тепер, за вибором благодаті, залишився останок”.

Ізраїль спіткнувся й упав, але це не означало, що він не зможе піднятися. У відповідь на запитання: “Чи спіткнулися вони, щоб упасти?” апостол відповідає: “Зовсім ні! Але через їхнє падіння прийде спасіння язичникам, щоб їх самих спонукати до ревнощів. Якщо ж їхнє падіння є багатством для світу, а їхня втрата є багатством для язичників, то наскільки більшою була б їхня повнота! Кажу вам, язичникам: оскільки я є апостол для язичників, то прославляю моє служіння; може, цим я викличу ревність своїх рідних за тілом і спасу декого з них. Бо коли їхнє відкинення є примиренням світу, то чим же є їхнє прийняття, як не життям із мертвих?”

Згідно з Божим наміром, Його благодать мала бути явлена як серед язичників, так і серед ізраїльтян. Про це ясно свідчать пророцтва Старого Завіту. Деякі з них апостол використовує як свої аргументи. “І чи немає влади гончар над глиною, щоб з тієї самої глини зробити одну посудину на честь, а іншу на нечесть? Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити Свою могутність, щадив з великим терпінням посудини гніву, приготовані для знищення, щоб показати багатство Своєї слави на посудинах милосердя, які заздалегідь приготував для слави, — нас, яких покликав не тільки з юдеїв, але і з язичників. Як і в Осії, каже: Назву не Мій народ — Моїм народом, і нелюбиму — улюбленою. І буде: на місці, де сказано їм: Ви не Мій народ, — там їх назвуть синами Живого Бога!” (див. Осії 1:10).

Незважаючи на падіння Ізраїлю як нації, серед них залишався благочестивий останок, котрий мав бути спасенний. За часів Спасителя багато вірних мужів та жінок із радістю прийняли вістку Йоана Хрестителя і почали заново досліджувати пророцтва про Месію. Перша християнська Церква складалася саме з цих вірних євреїв, котрі визнали в Ісусі з Назарета довгоочікуваного Месію. Саме про цей останок Павло писав: “Коли перший сніп святий, то й тісто святе; і коли корінь святий, то й гілля святе”.

Павло порівнює останок Ізраїлю з благородною маслиною, віття якої подекуди було обламане. Він порівнює язичників із гілками дикої маслини, прищепленими до головного стовбура. “Коли ж деякі з гілок відломилися, — пише він до віруючих із язичників, — а ти, будучи дикою оливкою, прищепився до них і живишся з кореня та соку оливкового дерева, то не хвалися перед гілками. Якщо ж хвалишся, то пам'ятай, що не ти корінь носиш, а корінь носить тебе. Скажеш: Галузки відломлено, щоб я прищепився. Гаразд. Вони відломилися через невірство, а ти тримаєшся вірою. Не величайся, але бійся. Бо коли Бог не пощадив природних галузок, то Він і тебе не пощадить. Отож, поглянь на Божу милість і суворість: на тих, що відпали, — суворість, а на тебе — Божу милість, якщо будеш залишатися в милості; якщо ж ні, то будеш відрубаний”.

Через невірство та відкинення Небесного Плану Ізраїль як народ втратив свій зв'язок із Богом. Але відломлені від маслини гілки Бог міг приєднати до істинного стовбура Ізраїлю — останку, який залишився вірним Богові своїх батьків. “Та й вони, — говорить апостол про ці відломлені гілки, — якщо не залишаться в невірстві, будуть прищеплені, бо Бог має силу їх знову прищепити. Бо коли ти, — звертається він до язичників, — відтятий від дикої за своєю природою оливки, був проти природи прищеплений до доброї оливки, — то наскільки легше будуть прищеплені до своєї ж оливки вони, природні? Бо не хочу, брати, щоб ви не знали цієї таємниці, аби не були високої думки про себе: Ізраїль залишатиметься частково запеклим, доки не ввійде повнота язичників.

Таким чином, весь Ізраїль спасеться, як написано: Визволитель прийде з Сіону, Він відверне безбожність від Якова. Ось їм від Мене Завіт, коли усуну їхні гріхи! Тож згідно з Євангелією, вони вороги задля вас, а згідно з обранням, — улюблені задля батьків. Адже Боже покликання та дари — непохитні. Бо як ви колись не корилися Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і вони нині не покорилися задля милосердя над вами, щоб тепер і вони самі були помилувані. Тож Бог замкнув усіх у непокорі, щоб усіх помилувати.

О глибино багатства, премудрості й знання Божого! Які незбагненні Його суди і недослідимі Його дороги! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Чи хтось дав Йому щось наперед, щоб воно було повернуто йому назад? Адже все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки”.

Так Павло показує, що Бог здатний змінити серце як євреїв, так і язичників, дарувавши кожному віруючому в Христа благословення, обіцяні Ізраїлеві. Він повторює слова Ісаї щодо Божого народу: “Ісая виголошує про Ізраїль: Хоч буде число синів Ізраїлю, як піску в морі, але спасеться останок! Бо Господь, завершуючи і остаточно вирішуючи, здійснить по справедливості справу на землі, — бо справа вирішена остаточно. Так, як про це провіщав Ісая: Якщо б Господь Саваот не залишив нам потомства, ми стали б як Содом і уподібнилися б до Гоморри!”