Розділ 24. Коринт

(Підставою цього розділу є Дії 18:1-18)

У першому столітті християнської ери Коринт був одним з головних міст не тільки Греції, але й усього світу. На його вулицях можна було зустріти греків, євреїв, римлян, а також мандрівників з різних країн, зайнятих своїми справами або ж пошуками задоволень. Оскільки Коринт був великим торговим центром, до якого можна було легко дістатися з усіх куточків Римської імперії, він був вартий того, щоб у ньому було споруджено пам'ятник Богові та Його істині.

Серед євреїв, які проживали в Коринті, були Акила й Прискила, котрі пізніше здобули славу щирих служителів Христа. Познайомившись із цими людьми, Павло “залишився в них”.

Від самого початку своєї праці в цьому жвавому центрі на перехресті багатьох доріг Павло на кожному кроці зауважував серйозні перешкоди для просування Божої справи. Місто майже повністю загрузло в ідолопоклонстві. Венера була улюбленою богинею, і поклоніння їй супроводжувалося багатьма непристойними обрядами й церемонія ми. Своєю надзвичайною аморальністю коринтяни вирізнялися навіть з-посеред язичників. Вони, здавалося, не думали і не турбувалися ні про що, окрім розваг і задоволень.

Проповідуючи Євангеліє в Коринті, апостол дотримувався іншого методу, аніж у Афінах. Там він намагався узгодити стиль своєї проповіді з характером слухачів, відповідаючи логікою на логіку, філософією на філософію, ученістю на вченість. Думаючи про втрачений таким чином час та усвідомлюючи, що його проповідь у Афінах принесла мало плодів, апостол вирішив діяти в Коринті за іншим планом, щоби привернути увагу байдужих і безтурботних. Він постановив уникати складних дискусій та суперечок і “не знати нічого, крім Ісуса Христа, і то розп'ятого”. Його бажанням було проповідувати їм “не в переконливих словах мудрості, але в проявах Духа та сили” (1 Коринтянам 2:2, 4).

Ісус, Якого Павло мав намір представити грекам у Коринті як Месію, був євреєм простого походження, вихованим у місті, відомому своєю гріховністю. Він був відкинутий Своїм народом і врешті розп'ятий як розбійник. Греки вірили в необхідність облагородження людства, але єдиний засіб для досягнення справжніх шляхетності і слави вони вбачали у вивченні філософії й науки. Чи міг Павло переконати цих людей у тому, що віра в силу якогось невідомого єврея здатна звеличити й ушляхетнити їхнє єство?

Для багатьох наших сучасників Голгофський хрест є святинею. Роздуми про сцени розп'яття викликають у них святі, високі почуття. Але за днів Павла хрест викликав у людей почуття огиди й жаху. Проголосити Спасителем людства розп'ятого на хресті означало зустрітися з насмішками й опозицією.

Павлові було добре відомо, як сприймуть його вістку євреї та греки Коринта. “Ми ж проповідуємо розп'ятого Христа: для юдеїв — це спокуса, а для греків — безумство” (1 Коринтянам 1:23). Серед євреїв, що слухатимуть його, буде багато таких, яких розгніває вістка, котру він збирався проповідувати. Греки ж розцінять його слова як повну нісенітницю. Якщо він намагатиметься показати, що між хрестом та облагородженням і спасінням людства існує якийсь зв'язок, на нього будуть дивитися як на безумного.

Для Павла хрест мав надзвичайне значення. Відколи була призупинена його діяльність гонителя послідовників розп'ятого Назарянина, він не переставав прославляти хрест. Тоді йому була об'явлена безмежна любов Бога, явлена в смерті Христа, і в його житті відбулися надзвичайні зміни, котрі привели всі його плани й наміри до повної згоди з Небом. З тієї хвилини він став новою людиною у Христі. Із власного досвіду він знав: грішник, який бачить любов Отця, виявлену в жертві Його Сина, і підкоряється Божественній силі, зазнає зміни серця, Христос стає для нього всім у всьому.

Навернувшись, Павло сповнився палким бажанням до помогти своїм співвітчизникам побачити в Ісусі з Назарета Сина живого Бога, Котрий може змінити і спасти людину. З того часу його життя було посвячене тільки одній меті: показати любов і силу Розп'ятого. У його співчутливому серці вистачало місця для всіх. “Я боржник, — писав апостол, — перед греками і варварами, мудрими і немудрими” (Римлянам 1:14). Любов до Господа слави, Котрого він так немилосердно переслідував у особі Його святих, була рушійною силою його дій, його головним спонуканням. Якщо часом ревність Павла при виконанні обов'язку слабшала, одного погляду на хрест і ту дивовижну, явлену на ньому любов було достатньо, аби знову підперезати стегна свого розуму та прямувати дорогою самозречення.

Подивіться на апостола, який проповідує в коринтській синагозі, наводить докази із Писань Мойсея і пророків та спрямовує своїх слухачів до пришестя обітованого Месії. Послухайте, як він пояснює місію Викупителя — великого Первосвященика людства, Котрий, принісши в жертву Своє життя, аби раз і назавжди здійснити спокуту за гріх, розпочав служіння в небесній святині. Слухачі Павла мали зрозуміти, що Месія, приходу Котрого вони так прагнули, уже прийшов. Його смерть була виконанням того, на що вказували всі жертвоприношення, а служіння в небесній святині — це велика реальність, яка висвітлювала минуле і вияснювала служіння єврейського священства.

Павло “свідчив юдеям, що Ісус є Христос”. На основі старозавітних Писань він показав, що згідно з пророцтвами і сподіваннями євреїв, Месія мав походити з роду Авраама й Давида. Разом із царственним псалмоспівцем він простежував родовід Ісуса, починаючи від патріарха Авраама. Він читав свідчення пророків про характер обітованого Месії та Його роботи, про Його прийняття і ставлення до Нього на землі та доводив, що всі ці передречення виконалися в житті, служінні і смерті Ісуса з Назарета.

Павло проповідував, що Христос прийшов, аби спершу дарувати спасіння народові, котрий очікував пришестя Месії як досягнення кінцевої слави свого існування як нації. Але цей народ відкинув Того, Котрий бажав дати їм життя, та обрав іншого вождя, правління котрого призведе до смерті. Апостол прагнув донести до свідомості своїх слухачів той факт, що тільки покаяння може врятувати єврейський народ від прийдешньої загибелі. Він викривав їхню неосвіченість у трактуванні тих місць Писання, знанням і розумінням яких вони так вихвалялися й пишалися. Він докоряв їх за світськість, любов до титулів, звань і зовнішнього блиску, за егоїзм.

У силі Духа Павло розповідав про своє чудодійне навернення, свою довіру до Писань Старого Завіту, котрі повністю виконалися в особі Ісуса з Назарета. Його слова звучали урочисто й серйозно, і слухачі не могли не зауважити, що він усім серцем любить розп'ятого і воскреслого Спасителя. Вони бачили, що всі його думки зосереджені на Христі, все життя пов'язане з Господом. Його слова були настільки вражаючими, що тільки найлютіші вороги християнства могли залишатися байдужими до них.

Однак євреї з Коринта заплющили свої очі, щоб не бачити так ясно представлених апостолом доказів, і відмовилися прислухатися до його закликів. Той самий дух, який спонукав їх відкинути Христа, сповнив їх гнівом і люттю проти Його слуги. Якби Бог особливим чином не захистив Павла, щоб він продовжував благовістити язичникам, вони відібрали б у нього життя. “Та оскільки вони чинили опір і хулили, то він обтрусив свій одяг і промовив до них: Кров ваша — на вашу голову. Я чистий, відтепер піду до язичників! І пішовши звідти, прибув у дім одного мужа, на ім'я Тит Юст, який шанував Бога; його дім був поблизу синагоги”.

На допомогу Павлові з Македонії прибули Сила й Тимофій, і разом вони працювали для язичників. Як і євреям, Павло та його товариші проповідували язичникам Христа — Спасителя грішного людства. Уникаючи складної штучної аргументації, вісники хреста говорили про характер Творця, Верховного Правителя Всесвіту. їхні серця горіли любов'ю до Бога та Його Сина; вони закликали язичників замислитися над безмежною жертвою, принесеною за людство. Вони знали: якщо люди, котрі довго блукали в темряві язичества, побачать світло з Голгофського хреста, то прийдуть до Викупителя. “Якщо Я буду піднятий від землі, — говорив Спаситель, — то притягну всіх до Себе!” (Івана 12:32).

Євангельські працівники в Коринті усвідомлювали, яка страшна небезпека загрожує душам, задля котрих вони працювали; відчуваючи на собі тягар відповідальності, звіщали істину, явлену в Ісусі. їхня вістка була ясною, простою й рішучою, запахом життя — на життя, або ж запахом смерті — на смерть. Не тільки на словах, але й у своєму щоденному житті вони відкривали принципи Євангелія. Ангели співпрацювали з ними, і благодать та сила Бога були явлені у наверненні багатьох. “А Крисп, старший синагоги, повірив у Господа з усім своїм домом; і багато з коринтян, почувши, увірували й охрестилися”.

Ненависть, з якою євреї завжди ставились до апостолів, тепер посилилася. Навернення і хрещення Криспа не переконали цих упертих противників, натомість викликали в них ще більшу злість. Вони не могли знайти аргументів для спростування проповіді Павла, тому вдалися до обману й лютих нападок. Вони лихословили Євангеліє та ім'я Ісуса. У своїй сліпій люті вони не вибирали слів і були готові використати ганебні засоби. Вони не могли заперечити чудес Христа, проте заявляли, що Він чинив їх силою сатани, і зухвало стверджували, що Павло діяв тією ж силою.

Хоча Павло мав певний успіх у Коринті, повсюдне беззаконня цього зіпсутого міста мало не позбавило його мужності. Порочність, яку він бачив серед язичників, презирство й образи, котрих завдавали йому євреї, викликали в нього душевні муки. Він засумнівався в доцільності рішення створити церкву з тутешніх людей.