Розділ 32. Щедра церква 

У своєму першому Посланні до коринтської церкви Павло виклав перед віруючими загальні принципи підтримки Божої справи на землі. Змальовуючи свою апостольську працю задля них, він запитує: “Хто з воїнів служить за свої кошти? Хто садить виноград і не їсть його плоду? Або хто пасе отару і не споживає молока з отари? Чи я лише по-людському це кажу? Хіба й Закон не говорить про це? Адже в Законі Мойсея написано: Не зав'язуй рота волові, що молотить! Хіба Бог турбується про волів? Чи це Він говорить особливо для нас? Так, це написано для нас; бо хто оре, повинен орати з надією; і хто молотить, повинен молотити з надією, що отримає те, на що сподівається. Якщо ми вам посіяли духовне, то чи велика то справа, коли ми пожнемо ваше тілесне? Якщо інші на вас мають право, то хіба не більше ми? Але ми не скористалися цим правом, а все терпимо, щоб у чомусь не перешкодити Євангелії Христа. Хіба ви не знаєте, що ті, які працюють у святому, харчуються зі святилища? А ті, які служать при жертовнику, отримують частку з жертовника? Так само й Господь наказав тим, які проповідують Євангелію, жити з Євангелії” (1 Коринтянам 9:7-14).

Апостол посилається тут на Господній план підтримки священиків, які служили в храмі. Відокремлених на це святе служіння людей утримували їхні брати, котрим ті передавали духовні благословення. “Ті із синів Левія, що одержують священство, мають заповідь за Законом: брати десятину від людей” (Євреям 7:5). Покоління Левія було вибране Господом для святенницького служіння у храмі. Про священика було сказано: “Бо його вибрав Господь, Бог твій... щоб він стояв на службі в ім'я Господа” (Повторення Закону 18:5). Господь претендував на десяту частину від прибутку як на Свою власність, а відмова сплачувати десятину розцінювалася Ним як грабіжництво.

Павло мав на увазі саме цей план підтримки служіння, коли сказав: “Так само й Господь наказав тим, які проповідують Євангелію, жити з Євангелії”. Пізніше в Посланні до Тимофія апостол писав: “Працівник гідний своєї нагороди” (1 Тимофію 5:18).

Повернення десятини було частиною Божого плану стосовно підтримки Його служіння. Постанова про принесення численних дарів і пожертвувань також має божественне походження. В юдейському суспільстві народ був навчений виявляти щедрість щодо Божої справи та задоволення потреб убогих. З нагоди особливих подій приносилися добровільні пожертвування. Під час жнив і збирання винограду первоплоди поля — збіжжя, вино й олива посвячувалися Господу як пожертвування. Залишки врожаю у виноградниках і біля межі нив призначалися для бідних. Перша вовна, отримана від стриження овець, перші вимолоти пшениці відділялися для Бога. Ця постанова поширювалася і на первоплід усіх тварин, а за сина-первістка виплачувалася ціна викуплення. Первоплоди слід було приносити Господу в святині, після чого ними користувалися священики.

З допомогою цієї системи добровільних приношень Господь бажав навчити Ізраїля, що Він має бути першим у всьому; а також нагадати, що їхні поля, череди й отари належать Йому; що саме Він посилав їм сонячне світло і дощ для дозрівання врожаю. Усе, чим вони володіли, належало Йому, а вони були тільки управителями Його майна.

У наміри Божі не входить, щоб християни, котрі мають значно більші переваги, аніж представники єврейської нації, жертвували менш щедро. “Кому багато довірено, — сказав Спаситель, — ще більше будуть вимагати від нього” (Луки 12:48). Щедрість, яка вимагалася від євреїв, здебільшого мала приносити користь їхній нації. Сьогодні Божа справа завершується по всій землі. Христос довірив Своїм послідовникам скарби Євангелія і поклав на них відповідальність звіщати світові радісну Вістку спасіння. Тож на нас, без сумніву, покладено значно більші обов'язки, ніж на стародавній Ізраїль.

У міру поширення Божої справи намножуватимуться і прохання про допомогу. Щоб задовольнити їх, християни повинні прислухатися до повеління: “Приносьте всі десятини до комори, щоб була пожива в Моїм домі” (Малахії 3:10). Якби християни виявляли вірність у принесенні Богові своїх десятин і пожертвувань, Його скарбниця була б повною. Тоді не потрібно було б вдаватися до таких заходів, як ярмарки, лотерея або доброчинні вечори, з метою збору коштів на справу Євангелія.

Люди спокушувані витрачати свої гроші на догоджання собі, своєму апетитові, на зовнішні прикраси чи оздоблення своїх домівок. Багато членів Церкви, не вагаючись, марно витрачають на це великі суми. А коли їх просять пожертвувати до Господньої скарбниці, аби Божа справа на землі могла просуватися вперед, вони стримуються. Відчуваючи, що можливо через це не матимуть успіху, вони скупо виділяють суму, значно меншу за ту, котру часто витрачають на непотрібні речі, потураючи своїм забаганкам. Вони не люблять по-справжньому християнського служіння і не виявляють щирої зацікавленості до спасіння душ. Тож чи варто дивуватися, що такі люди не живуть християнським життям, а ледь животіють!

Той, чиє серце палає любов'ю Христа, вважатиме не тільки своїм обов'язком, але й задоволенням сприяти просуванню найбільш благородної, святої справи, дорученої людині, — справи проповіді багатств доброти, милості й істини у світі.

Саме дух зажерливості спонукує людей задля задоволення власних егоїстичних потреб утримувати засоби, котрі по праву належать Богові. Цей дух так само огидний Йому сьогодні, як і тоді, коли через пророка Він суворо докорив Свій народ, говорячи: “Хіба годиться людині обкрадати Бога? Ви ж Мене обкрадаєте й питаєте: В чім ми Тебе обікрали? — Десятинами й приносами! Ви тяжко прокляті, а все ж таки ви, увесь народ, Мене обкрадаєте” (Малахії 3:8, 9).

Дух щедрості — це дух Неба. Цей дух знайшов свій найвищий прояв у хресній жертві Христа. Задля нас Отець віддав Свого Єдинородного Сина; і Христос, відмовившись від усього, що мав, віддав Себе, аби спасти людину. Голгофський хрест спонукує кожного послідовника Спасителя до доброчинності. Тут знайшов своє втілення принцип віддачі: “Хто каже, що в Ньому перебуває, той має жити так само, як жив Він” (1 Івана 2:6).

Дух егоїзму — це дух сатани. Принцип, який втілюють у своєму житті люди світу, полягає в тому, аби брати. Так вони сподіваються забезпечити собі щасливе легке життя, однак їм доведеться пожинати страждання і смерть.

Доки Бог не перестане благословляти Своїх дітей, доти вони зобов'язані повертати належну Йому частину. Вони не тільки мають віддавати Господу належну Йому частину, але й приносити до Його скарбниці щедрі дари — жертви подяки. З радісними серцями вони мають посвячувати Творцеві перші плоди від отриманих ними щедрих дарів — своє найкраще майно, найбільш ревне святе служіння. Так Божі діти отримають багаті благословення. Саме Бог зробить їхні серця подібними до зрошуваного саду, в якому не забракне води. І коли буде зібране останнє велике жниво, вони зможуть принести Господеві снопи, котрі будуть їм винагородою за безкорисливе використання довірених їм Богом талантів.

Вибрані Божі вісники, які енергійно трудяться, ніколи не повинні перебувати на своєму утриманні, залишаючись без співчуття і щирої підтримки братів. Обов'язок членів Церкви — виявляти щедрість до тих, які задля служіння відмовилися від звичайної роботи. Коли Божих служителів підтримують, Його справа швидко просувається вперед. Але коли через людський егоїзм вони позбавлені цієї законної підтримки, їхні руки слабнуть і вони вже не приносять тієї користі, на яку здатні.

Боже незадоволення запалюється проти тих, хто, називаючи себе Його послідовниками, дозволяють, аби посвячені працівники, зайняті активним служінням, страждали через недостатнє забезпечення потреб життя. Цим егоїстам доведеться дати звіт не тільки за неправильну витрату Господніх грошей, але й за те, що своєю поведінкою вони завдавали душевного болю й смутку Його вірним слугам. Люди, покликані на служіння, котрі з почуття обов'язку і задля Божої справи залишають усе, за свою самовіддану працю мають отримувати достатню платню для утримання себе та своїх сімей.

У різноманітних сферах нецерковної діяльності, як розумової, так і фізичної, старанні працівники можуть отримувати добру платню. А хіба справа поширення Істини й навернення душ до Христа є менш важливою за будь-яку світську роботу? Хіба люди, котрі сумлінно виконують цю роботу, не мають права на відповідну винагороду? По тому, як ми оцінюємо працю задля морального процвітання та працю задля матеріального добробуту, можна судити, що ставимо вище: небесне чи земне.

Божий народ має жертвувати щедро й охоче, щоб у скарбниці були засоби для підтримки служіння і місійних заходів. На служителях лежить серйозна відповідальність — повідомляти членів Церкви про потреби Божої справи та виховувати народ у дусі щедрості. Коли цим нехтується і церкви не жертвують для задоволення потреб ближніх, тоді не лише страждає справа Господня, але й віруючі не отримують належних їм благословень.

Навіть найбідніші люди повинні принести Богові свої пожертвування. Зрікаючись себе задля допомоги тим, чиї потреби ще більш відчутні, вони стають спільниками благодаті Христа. Дар убогого, плід самозречення, Бог сприймає як запашний фіміам. Кожний учинок самопожертви зміцнює дух доброчинності в серці жертводавця, ще тісніше з'єднуючи його з Тим, Хто, бувши багатим, задля нас став убогим, щоб ми збагатилися Його убогістю.

Учинок вдови, котра віддала до скарбниці дві лепти — усе, що мала, — записаний для підбадьорення тих, хто, борючись із бідністю, водночас бажає своїми дарами допомогти справі Божій. Христос звернув увагу учнів на цю жінку, котра віддала увесь свій прожиток (Марка 12:44). Він наголосив: її дар має більшу вартість за багаті пожертвування тих, для кого принесення милості не було пов'язане зі самозреченням. Від свого достатку вони давали лише трохи. Натомість удова, аби принести своє пожертвування, відмовилася від найнеобхіднішого, маючи надію, що Бог подбає про її потреби на завтрашній день. Про неї Спаситель сказав: “Запевняю вас, що ця бідна вдова вкинула більше за всіх тих, що кидали тут до скарбниці” (Марка 12:43). Так Він навчав, що цінність дару визначається не розміром, а його часткою в загальному достатку людини і мотивами, котрими вона керується.