Розділ 43. У Римі

(Підставою цього розділу є Дії 28:11-31; Послання до Филимона)

З початком навігації сотник і його в'язні вирушили до Рима. Олександрійській корабель “Діоскури” перезимував на Мальті, прямуючи на захід, і мандрівники сіли на нього. Хоч і з деякою затримкою через супротивний вітер, подорож пройшла успішно, і корабель кинув якір у мальовничій гавані Путеол на узбережжі Італії.

У цьому місці мешкали кілька християн, і вони ублагали апостола пробути в них сім днів. Сотник люб'язно задовольнив це прохання. Отримавши Послання Павла до римлян, християни Італії з нетерпінням чекали на приїзд апостола. Вони не сподівалися побачити його в'язнем, та страждання Павла зробили його для них ще дорожчим. Від Путеол до Рима було 140 миль, і цей морський порт мав постійний зв'язок зі столицею, тому християни Рима знали про прибуття Павла і вийшли зустріти його та привітати.

На восьмий день після висадки на суходіл сотник і його в'язні вирушили до Рима. Юлій охоче допомагав апостолові, наскільки це було в його владі, однак не міг відпустити його на волю або зняти з нього ланцюг, яким той був прикутий до воїна-охоронця. З важким серцем Павло наближався до столиці світу, котру давно прагнув відвідати. Як же відрізнялися теперішні обставини від тих, на які він розраховував! Як він, закутий у кайдани, зганьблений, мав звіщати Євангеліє? Здавалося, що його надіям на придбання у Римі багатьох душ для істини не судилося збутися.

Нарешті подорожні дісталися до Апієвого Форуму, що за 40 миль від Рима. Коли вони проходять крізь натовп, що заповнив велику дорогу, багато хто кидає зневажливі погляди на сивоголового старця, закутого ланцюгами разом із закоренілими на вигляд злочинцями, відпускаючи на його адресу брутальні жарти й глузування.

Раптом чується радісний вигук; від натовпу відокремлюється якийсь чоловік і кидається в'язневі на шию, обіймаючи його зі сльозами радості, як син обіймає батька після довгої розлуки. Ця сцена повторюється знову й знову в міру того, як пильні люблячі очі багатьох упізнають у закутому в кайдани в'язневі того, хто говорив їм слова життя в Коринті, Филипах, Ефесі.

Співчутливі учні з радістю оточують свого духовного батька, і вся процесія зупиняється. Не задоволені зволіканням воїни не знаходять, проте, мужності перервати цю щасливу зустріч; бо й вони встигли пройнятися повагою до свого в'язня. На цьому змученому, страдницькому обличчі учні бачать відбиток образу Христа. Вони запевняють Павла в тому, що не забули і не перестали любити його; вони в боргу перед ним за радісну надію, котра дає їм натхнення і мир з Богом. У запалі любові вони готові були, якби тільки можна, нести його на своїх плечах аж до міста.

Мало хто усвідомлює глибоке значення слів Луки: “Побачивши їх, Павло подякував Богові й підбадьорився”. В оточенні ридаючих, співчутливих віруючих, які не соромилися його кайданів, апостол голосно прославляв Бога. Смуток, що пригнічував його дух, розсіявся. Його християнське життя було низкою випробувань, страждань, розчарувань, але в ту хвилину він почував себе щедро винагородженим. Рішучим кроком і з радісним серцем апостол продовжив свій шлях. Він не скаржився на минуле і не боявся майбутнього. Він знав, що на нього чекають кайдани і страждання, але також усвідомлював, що його справа — звільняти душі від незрівнянно страшнішого рабства, і він тішився, що страждає за Христа.

У Римі сотник Юлій передав своїх в'язнів начальникові імператорської варти. Його добрий відгук про Павла, а також лист від Феста допомогли апостолові здобути прихильність воєводи, котрий не вкинув його до в'язниці, натомість дозволив жити у винайманому помешканні. Хоч Павло усе ще був прикутий ланцюгом до воїна, однак міг вільно приймати друзів і працювати для поширення справи Христа.

Багатьом юдеям, кілька років тому вигнаним з Рима, було дозволено повернутися, і тепер їх налічувалося там багато. Павло вирішив їм найперше розповісти про себе та свою роботу, доки його вороги не підбурили їх проти нього. Тому через три дні після приходу до Рима він скликав їхніх керівників і просто й щиро розповів, чому прибув до Рима в кайданах.

“Мужі-брати, — сказав він, — хоч я нічого не зробив проти народу або батьківських звичаїв, мене передали з Єрусалима в'язнем у руки римлян, які, розсудивши мою справу, хотіли відпустити, бо жодної провини, вартої смерті, не було на мені. Та юдеї були проти, тому я змушений був покликатися на кесаря, — не для того, щоб народ мій у чомусь звинуватити. Саме з цієї причини попросив, щоб вас побачити й порозмовляти, бо заради надії Ізраїля закований я в ці кайдани”.

Він нічого не сказав про кривду, якої завдали йому юдеї, та їхні численні змови з метою погубити його. Слова апостола відзначалися обережністю і доброзичливістю. Він намагався не привернути увагу або викликати співчуття, а захистити істину і зберегти честь Євангелія.

Його слухачі відповіли, що не отримували звинувачень на нього ані в письмовій, ані в усній формі, і жодний з юдеїв, які прийшли до Рима, не звинувачував його у злочині. Вони також висловили велике бажання почути від нього самого про причини його віри в Христа. “Бо про цю секту відомо нам, що їй скрізь чинять опір”.

Оскільки юдеї хотіли цього самі, Павло попросив їх призначити день, коли міг би представити їм істини Євангелія. У призначений час посходилося багато слухачів, і він “від ранку аж до вечора говорив їм, засвідчуючи про Боже Царство, переконував їх про Ісуса із Закону Мойсея і пророків”. Він розповів про власний досвід, просто, щиро й переконливо викладаючи докази з Писань Старого Завіту.

Апостол показав, що релігія складається не з обрядів та церемоній, не з теорій і символів. Якби це було так, то тілесна людина могла б збагнути її шляхом дослідження, — як пізнається матеріальний світ. Павло навчав, що релігія — це спасенна сила, яку необхідно запроваджувати в життя; принцип, який походить від Бога; це особистий досвід дії Божої відроджуючої сили на душу.

Він пригадав їм, що Мойсей указав Ізраїлеві на Христа як на Пророка, Котрого вони мали слухати; що всі пророки свідчили про Нього як про великий, даний Богом засіб від гріха, як про Невинного, Хто мав понести гріхи винних. Він не засуджував їх за виконання обрядів і церемоній, а показав, що вони, ретельно дотримуючись обрядового служіння, відкидали Того, на Котрого вказували всі прообрази цієї системи.

Павло зазначив, що до свого навернення він знав Христа не з особистого досвіду, а на підставі уявлення, котре він, подібно до інших, сформував щодо характеру й діяльності грядущого Месії. Він відкидав Ісуса з Назарета як самозванця, бо Той не відповідав його поняттям. Але зараз, після навернення, уявлення Павла щодо Христа і Його місії були більш високими й духовними. Апостол стверджував, що не проповідує їм Христа за тілом. Ірод бачив Христа, коли Той жив на землі; первосвященик Анна також бачив Його, Пилат, священики й начальники зустрічалися з Ним; римські воїни споглядали Його. Проте вони не бачили в Ньому прославленого Викупителя. Прийняти Христа вірою, мати про Нього духовне знання — важливіше, ніж особисте знайомство з Ним під час Його перебування на землі. Теперішнє спілкування Павла з Христом було набагато ближчим і тривалішим, аніж звичайне земне спілкування між людьми.

Оскільки Павло свідчив про те, що знав і бачив, називаючи Ісуса з Назарета надією Ізраїлю, щирі шукачі істини були переконані. Принаймні на декотрих слова апостола справили незабутнє враження. Однак інші вперто відмовлялися прийняти ясне свідчення Писань, хоч воно було дане їм людиною, особливим чином просвіченою Святим Духом. Вони не могли спростувати його аргументів, але відмовилися прийняти його умовиводи.

Від часу прибуття Павла до Рима минуло багато місяців, перш ніж з'явилися юдеї з Єрусалима, щоб висунути свої звинувачення проти в'язня. Їхні плани вже не раз руйнувалися, і тепер, коли Павло мав стати перед найвищим трибуналом Римської імперії, вони не бажали ризикувати й наражати себе на чергову поразку. Лисій, Фелікс, Фест і Агрипа заявили, що вважають Павла невинним. Його вороги могли розраховувати на успіх тільки за умови, що їм вдасться з допомогою інтриги схилити імператора на свій бік. Зволікання допомогло б їм досягти мети, оскільки вони мали б час для вдосконалення і виконання своїх планів. Тому вони вичікували, перш ніж особисто висунути свої звинувачення проти апостола.