Розділ 9. Сім дияконів

(Підставою цього розділу є Дії 6:1-7)

“Тими днями, коли зростало число учнів, почалися нарікання елліністів на юдеїв, що про їхніх вдів не дбають при щоденному служінні”.

Рання Церква складалася із представників різних класів та національностей. Під час злиття Святого Духа в день П'ятидесятниці “в Єрусалимі перебували юдеї та побожні люди з кожного народу, що під небом” (Дії 2:5). Серед представників юдейської віри, зібраних у Єрусалимі, були люди, котрих зазвичай називали еллінами. Між ними та євреями Палестини давно вже існувало недовір'я і навіть антагонізм.

Серця усіх навернених через служіння апостолів були пом'якшені й об'єднані християнською любов'ю. Незважаючи на колишню упередженість, вони перебували в згоді один з одним. Сатана знав: доки існуватиме така єдність, він не зможе зупинити поширення Євангельської Істини. Тому вирішив зіграти на колишньому способі мислення, сподіваючись посіяти в Церкві розбрат.

Тому, коли кількість учнів зросла, ворогові вдалося збудити підозру серед тих, котрі раніше були схильні заздрити своїм братам по вірі та прискіпуватися до духовних керівників. Таким чином, “почалися нарікання елліністів на юдеїв”. Причиною скарг було нібито занедбання еллінських удовиць під час щоденного розподілу матеріальної допомоги. Усяка нерівність суперечить духові Євангелія, проте сатані вдалося збудити підозру. Потрібно було вжити негайних заходів, аби усунути будь-який привід до незадоволення і не дати ворогові можливості викликати розділення серед віруючих.

Учні Ісуса зустрілися з кризою у своїй праці. Під мудрим керівництвом апостолів, котрі спільно працювали в силі Святого Духа, справа, доручена вісникам Євангелія, швидко розвивалася. Церква постійно зростала, і це накладало додатковий тягар на тих, які опікувалися нею. Жодна людина, жодна група людей не змогли б поодинці нести такий тягар, не наражаючи на небезпеку майбутнє благополуччя Церкви. Тому виникла необхідність у перерозподілі обов'язків, які від перших днів існування Церкви так довго й сумлінно виконували кілька чоловік. Апостоли повинні були зробити важливий крок у справі удосконалення євангельського порядку в Церкві, поклавши частину тих тягарів, які досі несли самі, на інших.

Скликавши віруючих, вони під натхненням Святого Духа накреслили план для покращення організації усіх діючих сил Церкви. “Настав час, — сказали апостоли, — коли духовні керівники, які здійснюють нагляд за Церквою, повинні бути звільнені від обов'язків розподіляти засоби для бідних та інших подібних занять, аби ніщо не перешкоджало їм займатися проповіддю Євангелія”. “Виберіть, брати, — сказали вони, — з-поміж вас сімох надійних мужів, сповнених [Святого] Духа й мудрості, і ми поставимо їх на це служіння. Ми ж постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова!” Ця порада була прийнята, і через молитву та покладання рук семеро вибраних мужів були урочисто посвячені на дияконське служіння.

Призначення сімох мужів для нагляду за особливою галуззю служіння обернулося великим благословенням для Церкви. Ці служителі ретельно вивчали як індивідуальні потреби віруючих, так і загальний фінансовий стан Церкви. Своїм мудрим керівництвом і побожним прикладом вони надавали важливу допомогу іншим служителям у справі об'єднання різноманітних аспектів церковного служіння в одне ціле.

Цей крок узгоджувався з волею Божою, про що свідчили хороші результати, котрі відразу ж дали про себе знати. “А Боже Слово росло; число учнів у Єрусалимі дуже множилося; і серед священиків дуже багато були послушні вірі”. Це жниво душ стало можливим завдяки більшій свободі, котру отримали апостоли, а також запалові й духовній силі семи дияконів. Той факт, що ці брати були посвячені для виконання особливої праці — піклування про потреби бідних, — не позбавляв їх можливості навчати вірі. Навпаки, вони мали всі права проповідувати Істину. Старанно взявшись за цю справу, вони мали великий успіх.

Ранній Церкві була довірена робота, що мала набувати дедалі більшого розмаху, — організовувати осередки світла і благословення в тих місцях, де були чесні душі, котрі бажали віддати себе на служіння Христові. Проповідь Євангелія повинна була охопити весь світ, і вісники хреста могли сподіватися на успіх своєї важливої місії лише у тому випадку, якщо постійно зберігатимуть християнську єдність, свідкуючи таким чином світові про те, що вони — одне з Христом у Богові. Чи ж не просив їхній божественний Наставник Отця в молитві: “Збережи їх у Твоє Ім'я — тих, яких Ти Мені дав, — щоб були одне, як і Ми”. Хіба Він не сказав про Своїх учнів: “Світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу”? Хіба Він не благав Отця про те, щоб вони були “досконалі в єдності... щоб світ повірив, що Ти Мене послав”? (Івана 17:11, 14, 21, 23). Їхнє духовне життя та сила залежали від тісної єдності з Тим, Хто доручив їм проповідувати Євангеліє.

Тільки в єдності з Христом учні могли сподіватися на силу Святого Духа та співробітництво небесних ангелів. За допомогою цих Божественних сил вони могли йти у світ єдиним фронтом, отримуючи перемоги в боротьбі, котру змушені були постійно провадити із силами темряви. Якщо вони продовжуватимуть працювати в єдності, небесні вісники йтимуть перед ними, відкриваючи їм шлях; серця будуть приготовлені до прийняття Істини, і багато душ стануть надбанням Христа. Доки вони зберігатимуть єдність, Церква йтиме вперед “прекрасна, як місяць, як сонце — ясна, як полки з прапорами — грізна” (Пісня над піснями 6:10). Ніщо не зможе перешкодити її рухові вперед. Вона одержуватиме перемогу за перемогою, чудово виконуючи свою Божественну місію — сповіщати Євангеліє світові.

Організація Церкви в Єрусалимі мала бути зразком для інших територій, де вісники істини навертали душі в євангельську віру. Люди, на котрих була покладена відповідальність дбати про Церкву, не повинні були панувати над Божим спадком, натомість як мудрі пастирі “пасти Боже стадо... і бути для стада за приклад” (1 Петра 5:2-3). Диякони також мали бути мужами чесними, сповненими Святого Духа й мудрості. Цим людям належало згуртуватися на боці правди, відстоюючи її твердо й рішуче. Таким чином вони могли сприяти об'єднанню всієї отари.

У наступний період історії ранньої Церкви, коли в різних частинах світу численні групи віруючих стали утворювати громади, церковна організація продовжувала вдосконалюватися, прагнучи до порядку і злагоджених дій. Кожний член Церкви повинен був сумлінно виконувати доручену справу, мудро використовуючи даровані йому таланти. Декотрі отримали особливі дари Святого Духа; і “Бог поставив у Церкві: по-перше — апостолами, по-друге — пророками, по-третє — вчителями; потім — чудеса, тоді — дари оздоровлення, допомоги, управління, знання різних мов” (1 Коринтянам 12:28).

Але усі ці служителі повинні були працювати в злагоді. “Дари є різноманітні, а Дух той самий. І служіння різноманітні, а Господь той самий. І дії різноманітні, а Бог той самий, — Він робить усе в усіх. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь. Одному Дух дає слово мудрості, іншому — слово знання тим же Духом, іншому — віру тим же Духом, іншому — дари оздоровлень тим самим Духом, іншому — робити чудеса, іншому — пророкувати, іншому — розпізнавати духів, іншому — різні мови, іншому — пояснення мов. А все це робить один і той же Дух, даючи окремо кожному, як хоче. Бо як тіло одне, але має багато членів, так і всі члени: хоч їх багато, становлять [одне] тіло, — так і Христос” (1 Коринтянам 12:4-12).

На людях, які покликані керувати Божою Церквою на землі, лежать серйозні обов'язки. За днів теократії, коли Мойсей один ніс настільки великий тягар, що це могло швидко призвести до виснаження, Їтро мудро порадив йому здійснити перерозподіл обов'язків. “Стій за народ перед Богом, — порадив Їтро, — і принось справи до Бога. І ти остережеш їх за постанови та за закони, і об'явиш їм ту путь, якою вони підуть, і те діло, яке вони зроблять”. Далі Їтро запропонував призначити певних мужів “тисяцькими, сотниками, п'ятдесятниками та десятниками”. Це мали бути “мужі здібні, справедливі, що ненавидять зиск”. Вони повинні були “судити народ кожного часу”, звільняючи таким чином Мойсея від утомливого обов'язку розглядати менш важливі справи, бо їх могли мудро вирішувати посвячені помічники.

Час і сили тих, які, згідно з Божим Провидінням, займають керівні посади в Церкві, повинні витрачатися на вирішення більш важливих питань, які вимагають особливої мудрості і великодушності серця. Богові не до вподоби, щоб вони відволікались розглядом другорядних питань, які чудово можуть вирішувати інші. “Кожну велику справу вони принесуть до тебе, — запропонував Їтро Мойсеєві, — а кожну малу справу — розсудять самі. Полегши собі, і нехай вони несуть тягар із тобою. Коли ти зробиш цю річ, а Бог тобі накаже, то ти втримаєшся, а також увесь народ цей прийде на своє місце в мирі”.

Згідно із цим планом, “вибрав Мойсей здібних мужів зо всього Ізраїля, і настановив їх начальниками над народом, — тисяцькими, сотниками, п'ятдесятниками та десятниками. І судили вони народ кожного часу. Справу трудну приносили Мойсеєві, а кожну малу справу — судили самі” (Вихід 18:19-26).

Пізніше, обираючи сімдесят старійшин, які допомагали б йому керувати народом, Мойсей подбав про те, щоб це були мужі гідні, розсудливі й досвідчені. Звертаючись до них під час їхнього посвячення, він указав на якості, котрими має володіти мудрий керівник Церкви. “Вислуховуйте суперечки між вашими братами, — сказав Мойсей, — і розсуджуйте справедливо між чоловіком та між братом його, та між приходьком його. Не будете звертати уваги на обличчя в суді, — як малого, так і великого вислухаєте, не будете боятися обличчя людини, бо суд — Божий він” (П. Зак. 1:16, 17).

Цар Давид наприкінці свого царювання дав серйозне доручення тим, на кого було покладено тягар Божої роботи. Скликавши до Єрусалима “всіх ізраїльських князів, старших над колінами, начальників над відділами, що були на службі в царя, тисячників, сотників, управителів усього майна й худоби, що належав цареві та його синам, разом із скопцями, — хоробрих витязів та всіх відважних” похилого віку цар урочисто наказав їм “передусім Ізраїлем, громадою Господньою, і вслух Бога нашого, додержувати й досліджувати всі заповіді Господа, Бога вашого” (1 Хронік 28:1, 8).