Демократичні суспільства Європи міцно пов'язують себе з минулим, прагнуть використати його цінності й примножити їх. Історія суспільства і його культури нагромаджує цінності, які з'єднують в одне ціле покоління минулі, сучасні та майбутні, 3 допомогою історії культура стає тією естафетною паличкою, яка разом з почуттям мети народу передається від попередніх поколінь до наступних.
Трактування проблем історико-гуманітарного характеру мусить мати оптимістичний характер, вселяти надію на краще майбутнє нашого народу, виробляти національну самовпевненість. Наша історія не повинна малювати наше минуле як ланцюг суцільних невдач і поразок, не перетворюватися в суцільний плач над нашою долею. Предмети цього циклу — історія України, історія літератури тощо повинні навіювати і почуття гордості від наших перемог, формувати віру в нашу здатність до них, на реальних фактах доводити, що наш народ не безталанний і лише завдяки нашим помилкам змушений був слугувати донором іншим народам.
Географо-краєзнавча група. Перші враження про довкілля, починаючи з рідного дому, — це "географічне" пізнання. Ще в дошкільному віці дитина знайомиться з найближчою околицею, з елементами ландшафту, який для неї стане рідним, бо побачила його найперше. Надалі виникне поняття Рідного краю, яке вона сприйме безпосередньо — як досвід, що згодом буде глибше усвідомлений з допомогою географії, природознавства, туризму тощо. А далі — географічні знання про Рідний край людина перенесе на пізнання також інших територій, на чужі краї. Власне в цьому протиставленні виробляється природна прихильність до свого краю, що стає у свідомості домінантою. І хоча протягом свого життя людина може багато разів міняти місце свого проживання, найперше сприйнята нею місцевість, місце її' народження стають назавжди фізичною основою так званого територіального патріотизму.
Другим географічним поняттям, що має велике значення в свідомості людини, є Батьківщина-держава. Для нас воно є, до певної міри, нове, але таке, що має особливо важливе значення. Саме на його основі формується почуття громадянського обов'язку людини, а також поняття міждержавних стосунків України, з'являється розуміння, що лише вільне, державне існування народу є запорукою його повноцінного розвитку.
Таким чином, географо-краєзнавча група навчальних предметів у школі не лише задовольняє потреби з певного типу інформації, але й трактує стосунки людини і території та природи, розумно розвиває їх. Саме тут стикаємося з широкими можливостями екологічного виховання. Відштовхуючись від пізнання довкілля, ці предмети ведуть до розвитку також зв'язків з природою, коли людина прив'язує себе "містичними вузлами" до рідної землі (В. Пачовський), а звідси одержує і відчуття нашої національної мети.
Головне виховне призначення українознавства. Трактуючи завдання українознавства, В. Пачовський підкреслював, що воно повинно виховати здорове прагматичне покоління, яке може замінити надмірну чутливість, пасивність і нестійкість, що зумовлені нечіткістю національного світогляду, — на твердість, рівновагу і активність, що супроводяться вірністю ідеї нашого життя ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 92). Духовність і національний світогляд сьогодні повинні поєднуватися з практицизмом, умінням приймати рішення і відповідати за них.
Цей момент видається фундаментальним, якщо зважити, що нація як статичний факт — ще не нація. За висловом В. Пачовського, — це лише потенційна енергія. "Національна свідомість як інстинкт не має кінетичної сили, тільки пасивну, яка може опиратися, але неспосібна творити власне життя, — вона тільки просто існує" (Там само, с. 111). Тим часом значення має не те, що існує, а те, що діє, що йде кудись, будучи озброєним ідеєю, коли ідея втілюється в кінетичну силу. Народ має бути чимось більше, ніж фактом; у його свідомості мусить знайти втілення динамічна сила. Очевидно, що за сучасних умов, це сила державотворення. Саме поєднання національного духу з діяльністю мало б вести до подолання невиразності, нестійкості й розрізненості наших намагань. Українознавство несе цю ідею і головним своїм завданням вважає передати її українській дитині. Воно покликане цементувати національну свідомість українства і в цьому сенсі, як зауважує П. Кононенко, його ідея дуже співзвучна з ідеєю і прагненням Т. Шевченка: "В Україну ідіть, діти!"
Отож, українознавство в школі матиме великий вплив на виховання за умови, якщо подаватиметься на діяльнісній основі. На цю обставину постійно вказувала С. Русова, що була, як відомо, прихильницею концепції Дж. Дьюї. На її думку, вчитель, звичайно, повинен підводити увагу дітей до відповідного предмета. "Але саму працю мусять виконувати учні власними силами та й власними силами осягнути успіх в переведеної праці". Бо знання, які "не виходять із самочинності", не дають великої користі (Русова С, 1933, с. 32). Конкретними "теренами" практичної участі дітей є географія рідного краю, його геологія, рослинний і тваринний світ, побут та звичаї, фольклор тощо. З метою вивчення рідного краю С. Русова радить влаштовувати екскурсії, складати плани і карти місцевості, писати літопис міста чи села, досліджувати власний родовід. Ця робота, на її думку, має розвивати в дитині активність, "самочинність" (Там само, с. 33). Далі навколо такої роботи вона радить розгортати вивчення всіх інших предметів — мови, арифметики, геометрії тощо.
На активних методах засвоєння дитиною українознавства наголошує і В. Пачовський у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі. На його думку, на уроках літератури, наприклад, учні повинні сперечатися, розходитися в поглядах, висловлювати своє ставлення, керуватися власними почуттями, щоб у кожного з них формувався власний світогляд. "Знання про минуле, сучасне і майбутнє Вітчизни повинні бути сповнені трепету особистих почуттів і переживань людини — тільки за цієї умови камені історії оживають і стають могутніми велетнями, що борються поруч з нами..." (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 228).
Діяльнісне українознавство передбачає, отже, щоб діти виконували творчі завдання, що ведуть до пізнання Батьківщини. Це пізнання повинно також сягати рівня державності, зовнішньої та внутрішньої політики тощо. Прикладаючи власні зусилля до вивчення Рідного краю, дитина зближується з ним, глибше розуміє його минуле, теперішнє і майбутнє, свої обов'язки перед ним.
Мистецтво
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» автора Вишневcький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Українознавство“ на сторінці 2. Приємного читання.
