Розділ четвертий. Принципи, закони, закономірності та правила навчання

Суть ще однієї вимоги науковості полягає в наступному. Не тільки зміст освіти і навчання повинен здійснюватися на наукових засадах, але й на кожен елемент дидактичного циклу вимога науковості накладає певні обмеження. Розглянемо це більш детально.

Очевидно, обмеження або певна вимога накладається не тільки на кожен елемент дидактичної системи, як складової дидактичного циклу, а й на вчителя й учня, які замикають цей цикл, а також на ті відношення, які виникають між елементами дидактичної системи і всього циклу.

Вимога науковості стосовно вчителя зводиться до необхідності володіння ним науковими знаннями свого предмета і самого процесу навчання, тобто психолого-педагогічними знаннями і вміннями. Вимоги, які продукуються науковістю такі: достовірні й об'єктивні знання задатків учня, його здібностей, наявного рівня розумового розвитку і фонду фактологічних знань, тобто зони актуального розвитку, а також зони ближнього розвитку. Сукупністю цих двох зон у їх єдності і характеризується доступність навчання. Тому й принцип науковості можна інтерпретувати як принцип науковості і доступності.

Принцип наочності (єдності конкретного і абстрактного). Принцип наочності в історичному аспекті. У теорії і практиці навчання прийнято вважати, що, як стверджував Я.А. Коменський, немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях. А. Дістервег, відповідаючи на запитання, як люди досягають знань, стверджував: ніяким іншим шляхом, крім як шляхом наочності. Коріння цього принципу знаходимо в народній педагогіці, підтвердженням чого є такі вислови: “Краще раз побачити, ніж сто разів почути”, “Бурчання наскучить, приклад научить”, “Приклад кращий за правило” та ін.

К.Д. Ушинський писав, що справедливість наших заключень і вся правильність нашого мислення залежить від правильності даних, із яких ми робимо логічні висновки, а також від правильності самого висновку. Які б не були правильні наші висновки, але якщо дані, що ми взяли із зовнішнього світу, неправильні, то й висновки будуть помилковими. На його думку дитину необхідно вчити правильно спостерігати, збагачувати її душу якомога повними, правильними, яскравими образами, які потім стануть елементами її мисленнєвого процесу.

Цей принцип означає, що в навчанні на основі сприймання одиничного, конкретного необхідно перейти до загального, абстрактного і навпаки. Він виходить за рамки розуміння того, що передбачає лише створення уявлень і понять на основі живого сприймання предметів і явищ, що вивчаються, а тісно зв'язаний з активністю учнів, з розвитком абстрактного мислення. Спостереження є як ніби однією зі ступенів процесу пізнання, від нього учні йдуть до абстрактного мислення. Необхідною умовою цього є поєднання наочності і слова.

Хочемо звернути увагу на такі факти. У повсякденному житті учні зустрічаються з багатьма об'єктами, тілами, явищами, процесами, які потім вивчають під час вивчення того чи іншого навчального предмета, на які, як правило не звертають уваги. І лише після того, як учитель на уроці, сконцентрує увагу свою та учнів на той чи інший об'єкт, розгляне його під кутом зору нових теорій, нових підходів, цей об'єкт у свідомості учня буде представлено в зовсім іншому світлі, на основі зовсім інших знань. Отже можна зробити висновок, що першим видом наочності, яку сповна може використати учитель і учні під час навчання є предмети, тіла, явища, процеси, які наповнюють оточуючий людину світ. Це предметна наочність. Вона не завжди задовольняє вимоги навчально-виховного процесу, але з неї починається навчання, тому приходиться йти далі, використовуючи для цього різні моделі, прилади, пристрої, засоби віртуальної наочності, знаково-символічну наочність, картини, схеми, графіки, таблиці тощо.

Суть і психологічна основа принципу наочності буде зрозуміліша при з'ясуванні деяких історичних моментів його становлення і розвитку. У промові, присвяченій 100-річчю від дня народження великого педагога Й.Г. Песталоцці видатний німецький педагог А. Дістервег говорив: “Я спробую бути, по можливості, більш ясним і зрозумілим, як це і подобає промові, присвяченій людині, котра ввела у школу принцип наочності і свідомості” [4, 248], а в одній зі своїх праць педагог говорить про принцип наочності і про Й.Г. Песталоцці наступне: “Він не винаходив його. Цілі століття говорили про нього, висловлювались про нього зрозумілими словами: але заслугою Песталоцці було і є те, що він його здійснив, що він зробив його пануючим практичним принципом навчання” [там же].

Сам же Й.Г. Песталоцці у свій час зазначав, що він утвердив вищу основу навчання у визнанні наочності як абсолютного фундаменту всякого пізнання [6, 525], на що видатний російський педагог П. Каптєрєв зробив таке зауваження: “Напевне, дивно, як це Песталоцці приписує собі заслуги утвердження такого принципу, про який вже давно йшла мова в педагогіці, який розроблявся вже не одне століття і мав свою літературу. Але тим не менше слова Песталоцці справедливі” [10].

З усього видно, що заслуга в утвердженні в педагогіці принципу наочності найбільше належить саме Й.Г. Песталоцці.

Однак, наукове обґрунтування принципу наочності, а, точніше, спроба його формулювання, належить основоположнику наукової педагогіки, великому чеському педагогу Я.А. Коменському. Цей принцип він сформулював у вигляді правила, яке ним же було назване золотим, а пізніше стало відоме як “золоте правило дидактики”:

“Тому нехай буде для учнів золотим правилом: все, що тільки можна, пропонувати для сприймання відчуттями, а саме: видиме – для сприймання зором, чутне – слухом, запахи – нюхом, що підлягає смаку – смаком, доступне дотику – дотиком. Якщо які-небудь предмети відразу можна сприйняти декількома відчуттями, нехай вони відразу схвачуються декількома відчуттями” [18, 303].

Як і Я.А. Коменський, багато тодішніх педагогів міркували так: у навчанні необхідно, наскільки це можливо, предмети, що вивчаються, представляти безпосередньому спостереженню учнів, учити учнів за самими предметами, а не з книжок про ці предмети.

Однак аналіз золотого правила дидактики Я.А. Коменського переконує, що педагог мав на увазі наслідування зовнішньої природи. Паралелізм природного і штучного в нього передбачає передусім паралелізм із зовнішньою природою. Я.А. Коменський часто повторює, що потрібно виховувати у відповідності з природою, але при цьому розуміє не природу дитини, а зовнішню природу. Принцип природовідповідності він розумів не антропологічно, а фізично.

За твердженням П. Каптерева, напрошується думка, що Я.А. Коменський не з аналізу явищ зовнішньої природи виводив вказівки для порядку в школі, а зовсім навпаки, розробляючи ідею про школу, про необхідність у ній порядку, він шукає для пояснення своїх думок аналогії у зовнішній природі. Він ішов не від природи до школи, а від школи до природи [18, с. 287]. Отже, і наочність у навчанні педагог розумів як зовнішню.

Г. Песталоцці та А. Дістервег про принцип наочності. Певний внесок у проблему наочності зробив Ж.Ж. Руссо. На його думку, перший розум дитини – це чуттєвий розум, відсутність власного спостереження і досвіду спричиняють дуже велику шкоду розумовому розвитку дитини.

Однак, корінні зміни у трактуванні принципу наочності, в утвердженні його як власне принципу, належить саме Й.Г. Песталоцці. Вагомий внесок у розвиток його положень, їх пропаганду зробив видатний німецький педагог А. Дістервег. З чого виходить Й.Г. Песталоцці і що захоплює у його роботах А. Дістервега? Й.Г. Песталоцці поглибив принцип природовідповідності у вихованні дитини. Все виховання має бути природовідповідним, тобто здійснюватися у відповідності з природним ходом розвитку самої дитячої природи. Він здійснив у дидактиці поворот від зовнішньої природи, як це у Коменського, до внутрішньої природи людини.

Усе навчання, на його думку, є не що інше, як мистецтво допомагати природному прагненню людини до розвитку, що засновується на гармонії вражень, засвоюваних дитиною, зі ступенем розвитку її сил. Саме тому будь-яке знання повинне виходити зі спостережень і до них повертатися.

Й.Г. Песталоцці рішуче заявляв, що визнає “наочність абсолютною основою пізнання”, що “наочність є безумовна основа всякого знання”.

“Немає живого, істинного пізнання, яке б не виходило із безпосередньо чуттєвого сприйняття або не зводилося б до нього. Тому будь-яке елементарне навчання повинно не тільки нарешті бути зв'язаним з чуттєвими сприйманнями, а починатися з них і виходити з них”.