Розділ четвертий. Принципи, закони, закономірності та правила навчання

Він має бути формальним положенням. Відомо, що те положення, яке має цілком конкретний реальний зміст, є менш загальне. Тому він має бути позбавлений всякого конкретного змісту.

У пошуках такого принципу вчені звернули увагу на те, що будь-яка річ, спосіб дій, думка відкидаються тому, що вони не відповідають природі речей, до яких вони належать, суперечать їх природі, тобто є неприродними, або навіть протиприродними.

І навпаки, вважають, що яке-небудь бажання, думка, спосіб дій мають чітке обґрунтування і виправдання, якщо про них можна сказати, що вони абсолютно природні, співзвучні з природою, повністю їй відповідають. Як принцип такої оцінки пропонується природовідповідність.

Введення у педагогіку природовідповідності належить Я.А. Коменському [18]. Однак, він виділив, підкреслив зовнішні ознаки природовідповідності, відповідності природі у формі природонаслідування, тобто наслідування зовнішнім природнім формам.

Істотний крок у розумінні природовідповідності зробив Й.Г. Песталоцці, акцентуючи увагу на внутрішній природі людини, розуміючи природовідповідність як відповідність природі дитини [24].

Коли вживають вислів “природа явища”, то мають на увазі не зовнішню природу, тобто не все те, що нас оточує, а власне внутрішню природу. Явище виникає за певних умов, діє певний механізм його протікання, функціонують певні зв'язки в його структурі, особливо причинно-наслідкові, явище протікає за певним законом. Тому, коли стверджують, що деякі дії природовідповідні цьому явищу, то розуміють, що ці дії перебувають у гармонії з усіма чинниками, які зумовлюють це явище, сприяють йому.

Як аксіома педагогічної науки було вибрано природовідповідність навчання і виховання природі дитини. Принцип природовідповідності і є визначальним принципом освіти, навчання і виховання.

Людина може стати людиною лише тому, що в неї від природи закладені задатки людини і тільки людини, якщо будуть створені умови для того, щоб ці задатки могли розвиватися. Тому вчитель повинен відкрити цей закон розвитку для кожної дитини, пізнати природу і хід розвитку, індивідуальні закономірності розвитку і як вчитель, вихователь, діяти відповідно до цього закону. Як лікар не лікує людину, так і вчитель не виховує її, якщо слова “лікує” і “виховує” розуміти в істинному смислі. Лікар лише допомагає природі лікувати людину, робити її здоровою, так само, як істинний учитель створює умови для того, щоб ті задатки, які в людини закладені природою, розвивалися якнайкраще, щоб закон розвитку їх виявив себе в усій повноті, глибині і широті.

Очевидно слід розпочати з учителя. Які вимоги ставить суспільство і природа до учителя як до елемента навчальної системи? Очевидно, вчитель має бути не тільки носієм досвіду, який передається молодшому поколінню, але й володіти досвідом організації такої передачі, тобто бути професіоналом. Якщо цю вимогу привести в ранг принципу, тобто надати їй статус принципу, то це буде принцип професійної відповідності вчителя.

У своєму досвіді професійної діяльності головною вимогою до вчителя є вміння діяти згідно природи учня і його інтересів.

Ця вимога розкриває характер природовідповідного та особистісно-орієнтованого навчання, вона і складає суть принципу врахування індивідуальних особливостей учнів, їх вікових відмінностей та закономірностей розвитку.

Кожен учень має тільки йому характерні особливості пам'яті, мислення, уяви, має свій характер, темперамент, свої нахили, задатки, здібності, свої закономірності розумового розвитку. Кожен віковий період у розвитку дитини характеризується такими психічними новоутвореннями, які відрізняють його від інших періодів. Отже вимога врахування індивідуально-типологічних якостей учня, особливостей його вікової групи витікає з принципу природовідповідності у навчанні.

Наступний принцип – принцип цілеспрямованості і цілісності у навчанні є результатом дії середовища навчальної системи на компонент дидактичної системи “Цілі навчання”. Оскільки ми виділяємо чотири групи цілей: освітню, виховну, розвивальну і політехнічну, то вимога цілеспрямованості діє одночасно з вимогою єдності і цілісності навчання. Якби завдання учителя полягало в тому тільки, щоб забезпечити лише засвоєння конкретного навчального матеріалу з того чи іншого шкільного предмета, то це не становило б для нього особливих проблем, що переконливо довела шкільна практика. Завдання ж полягає у тому, щоб використовуючи можливості навчального предмета, того чи іншого змісту навчання отримати максимально можливий розвиток розумових та емоційно-почуттєвих сил учня. А це можливо тільки тоді, коли навчання, розвиток і виховання будуть протікати як цілісний, єдиний процес.

Вимоги суспільства, природи, людини до змісту навчання зводяться до того, що зміст навчання має бути науковим, відповідати сучасному рівню розвитку науки та віковим можливостям особистості, він має бути організований у систему, відповідно проструктурований. У змісті навчання повинна бути відображена і вимога зв'язку навчання з життям, з практикою, з виробництвом. Тому ця вимога знаходить своє відображення у принципах системності, зв'язку навчання з життям, науковості та доступності.

Дія середовища навчальної системи на елемент дидактичної системи “Методи навчання” призводить до появи таких вимог: методи навчання повинні відповідати природі учня, його віковим особливостям і можливостям, доповнювати один одного, діяти в комплексі, забезпечуючи найвищу ступінь досягнення конкретної цілі навчання.

Наступний компонент дидактичної системи – засоби навчання. Вимоги, які формулює середовище навчальної системи до нього зводяться до наступного: оптимальне з точки зору досягнення конкретної цілі навчання поєднання різних засобів навчання. Взаємодія середовища з організаційними формами навчання призводить до появи вимоги оптимального поєднання індивідуальної та групової форм організації навчання. Очевидно, оптимальне поєднання методів і засобів навчання та індивідуальної і групової форм організації навчання з метою найвищого досягнення конкретної цілі навчання складає суть окремого принципу навчання – принципу оптимізації.

Зауважимо, що оптимальний – це не просто найкращий, це найкращий за даних умов і за даним критерієм. Розглянемо такий приклад. Нехай нам потрібно якимось чином прибути з Рівного до Києва. До Києва з Рівного можна прибути потягом, долетіти літаком, доїхати автобусом, доїхати велосипедом, мотоциклом, автомобілем, нарешті можна вибрати такий екстравагантний спосіб переміщення як пройти пішки чи прокататися на підводі (мабуть наші далекі предки колись так і робили). То який же спосіб переміщення нам вибрати? Все залежатиме від критерію, який ми покладемо в основу вибору. Якщо за такий критерій вибрати мінімум часу, що витрачається на дорогу, то, напевно, варто вибрати літак, цей вибір буде оптимальним в умовах цієї задачі за означеним критерієм.

Якщо ж нас цікавить мінімум коштів, які потрібно буде використати на дорогу, то напевно варто вибрати піший хід, якщо ж нас цікавитиме отримання максимальної інформації про забудову та благоустрій сіл і міст Рівненської, Хмельницької, Житомирської та Київської областей, то варто вибрати автобус. Цей вибір в умовах цієї задачі і за даним критерієм є оптимальним.

Як свідчить теорія і практика навчання є сенс виділити два критерії, на основі яких можна оцінювати варіанти вибору дидактичної системи, це – ступінь досягнення цілі навчання і час, що витрачається на забезпечення досягнення цієї цілі. Ці два критерії надзвичайно важливі для шкільної практики, про що не раз мали можливість переконатися і вчителі і керівники шкіл. Не менше значення вони мають і в педагогічній теорії.

Принцип оптимізації у навчанні передбачає, таким чином, такий вибір методів, засобів і організаційних форм навчання, який забезпечує максимально можливе досягнення конкретної цілі навчання за мінімально можливий час навчання.