Розділ 36

Випав перший сніжок, потім другий, потім ще один. Почали з’являтись у вітринах перші ялинки, на роботі жваво обговорювали перспективи тринадцятої зарплати та місце зустрічі Нового року всім трудовим колективом. Рік на рік не припадає. Минулого року нам дали майже по три оклади, позаминулого нічого не давали, а цього року вже готували якісь списки, прискіпливо довідуючись у «кадрах», хто скільки повних років пропрацював у інституті. Я на Різдво зібралась їхати до батьків, почала обмірковувати, що кому подарую, навіть квитка вже купила. Проте радість полишила мою душу. Новий рік обов’язково треба зустрічати у безжурному настрої, а я досі ще не могла прийти до тями. Рома не подавав про себе жодних звісток. Лідія Дмитрівна також. Шеф ходив набундючений. Зате дзвонив Артур. Декілька разів я була з ним у стрілецькому клубі його батька. Ми разом із Галинкою-дитинкою та Ігорем пили каву, згадували халепу, в яку мало всі не втрапили, сміялися. Артур мешкав у бабусі, бо так сам схотів, батько проти цього нічого не мав. У родині панувала злагода. Лідія Костянтинівна інколи тихцем плакала, але це були не ті сльози, які текли з її очей тоді, коли вона жила сама. Тепер Лідія Костянтинівна не давала собі часу на «розслабуху», бо в неї був Артур. Вона годувала його друзів пиріжками з сиром та яблуками, бурчала, коли онук довго сидів за комп’ютером, стежила, щоб він не забув, що має йти до репетитора з англійської чи математики. Коли я до них заходила, старенька не знала, чим мене пригостити й куди посадити. Мовляв, якби не я, то невідомо, що було б із Артуром, і невідомо, що було б із нею. Правди в її словах було мало, само б якось розплуталось. Проте, якби я не влазила у всілякі такі історії, події могли б розгорнутися зовсім за іншим сценарієм.

— Як там твої колишні однокласники? — спитала я в Артура, згадавши паскудного хлопчиська, якому колись віддала свою флешку в обмін на цінні відомості.

— Відверто кажучи, не знаю. Батько мені заборонив там з’являтися, мовляв, я мушу забути про стреси, які пережив. Якось я хотів забрати в Марини свою стару колекцію солдатиків із «кіндер-сюрпризів», зайшов до неї, а вона сказала, що пошукає, десь нещодавно їх бачила, й посадила мене чай пити. А тут батько дзвонить на мобільний. Ти б знала, як він оскаженів! Сказав, якщо я зараз же не піду геть, то він за себе не відповідає. Мені перед Мариною стало незручно, а він так почав матюкатися, що я вибачився й пішов. Марина розгубилася. В неї ж ніхто не буває, прибиральниця несподівано померла, нової вона ще не знайшла, в хаті все догори дном. Я хотів килими пропилососити або завантажити пральну машину, та батько так матюкався!

— Нічого, — сказала я, — вибач йому ті матюки. Головне — все страшне вже позаду. Він також багато пережив, поки тебе знайшов. Йому потрібно було б звернутися до психолога. В мене є одна знайома, я пораджу.

— Порадити можеш, але нічого в тебе не вийде. Він не має часу. Ми скоро переїдемо жити за кордон. Правда, тато хоче, щоб я школу в Києві скінчив. Каже, треба кілька мов знати, а вчитись я буду в Європі. Репетиторів купу найняв.

— А бабуся як же?

— Бабусю ми заберемо. Без бабусі я нікуди не поїду… Марини шкода. Але тато каже, що вона смертельно хвора. Він їй гроші дає, нову хатню господарку знайшов. Тільки сам до неї не ходить. Він сильний, проте, не може дивитись на страждання, коли не здатен допомогти. Марина умовила його зустрітися — вона ж розуміє, що хвора, що вже недовго залишилося. Батько сказав, щоб вона приходила в кафе на розі біля метро. Марина хотіла, щоб він до неї прийшов, піцу замовила, та батько сказав, що він до неї не прийде, бо спогади ринуть, а в нього після історії зі мною з нервами погано.

— Спаси й сохрани, — я уявила бідолашну жінку та перехрестилася.

— Навіть бабуся хотіла її провідати, так він і їй заборонив. А в тебе як справи?

Я бадьоро розправила плечі:

— Пречудово. Готуюся до Нового року.

— А хлопець у тебе є, бойфренд, наприклад?

— Був, та покинув. Це довга історія. Та я не переймаюся.

Артур дивився на мене співчутливо.

— От якби мені було хоча б на п’ять років більше…

— А якби мені було на п’ять років менше…

І ми розреготалися.

Лідія Дмитрівна приїхала за два тижні до Нового року. Вона зателефонувала мені на роботу й сказала, що вже година, як удома, дуже скучила, чекає ввечері, якщо не зможу приїхати зараз.

Її дзвінок мене вивів зі стану напівсну-напівбожевілля, розведеного співами Цезарії Евори, які я слухала постійно, не знімаючи навушників. Інакше довелось би слухати про те, що нас збираються надурити з тринадцятою зарплатнею, а питають, хто скільки пропрацював, тільки для того, щоб скоротити найязикатіших. Я працювала під музику, бо розмови мене дратували. Особливо старалася розносити плітки наша прибиральниця. Вона десь там прибирала, де знали все про наше майбутнє, бо в тих людей є контольний пакет акцій нашої контори. Вона ніби вдавала, що це її не стосується, а сама слухала, запам’ятовувала таємниці, а потім ішла у відділ і лякала нас. Не знаю, чи не доводилось їй вдавати з себе фікуса чи залазити під стіл. Про це я в неї і спитала. А не треба було, бо після того біля мого столу тижнями не милася підлога й сміття з кошика під столом не забиралося. Отакої.