Розділ 26

Прийшла я на роботу однією з перших, бо звикла вже приходити вчасно, не запізнюватись. І не те що боялась репресій, пов’язаних із ранковим порушенням трудової дисципліни. Так уже якось саме по собі виходило. Ввечері читати не хотілося, за вишиванням накривало спогадами, телевізор здебільшого дратував — тоді йшла спати. Вчорашній похід до комп’ютерного клубу згадувати не хотілося. Було соромно — налякалась якихось віртуальних мишей. Сьогодні мені зрозуміло, що їх у дивані не могло бути. А навіть — припустимо неймовірне — якби й були, втікати через таку дурницю не варто. Мене просто обвели круг пальця. Наче якусь школярку істеричну. Добре, що свідомості не втратила для повноти картини. Я рішуче поправила перед дзеркалом волосся та пішла піддобрюватися до секретарки. Навіть не піддобрюватися — спілкуватись із певною метою.

Взагалі шеф наш — людина доступна для народу, проте віднедавна — за деякими винятками. Секретарка, як ніхто, про це знала й ні за які компліменти на власну адресу не впустила б мене до нього. Я до її позиції ставилася з цілковитим розумінням, тому вдала, що прийшла по канцтовари — це по-перше, взяти паросточок рослини на ймення «золотий корінь» — це по-друге, спитати, чи плюсують до відпустки відгули — це по-третє. Останнє запитання було виссане з пальця. Відгулів я не мала, про що мені відразу ж у нетактовній формі повідомили:

— Відгули? Які в тебе відгули? Ти їх не заслужила!

— Я — не заслужила? Всі заслужили, а я ні?

— Ти що, у вихідні виходила на роботу? Виходила? Га? Май на увазі, я всіх табелюю, хто працює у вихідні. Є в мене ще один табель, для себе, задля уникнення плутанини.

— Ну, а як не виходила, то відгулів не маю права брати? Я після роботи щоденно затримувалась.

— Після роботи щоденно ти затримуєшся, щоб посидіти в інтернеті!

— Бо в робочий час я в інтернет не заходжу, як дехто.

— Так, Віко, я до тебе ставлюсь, як до рідної, але з відгулами ти не нахабній.

— Добре, даси мені паросточок?

— Не зараз, ти третя на черзі, нехай ще поросте твоя гілочка.

— Добре. Нехай росте, в мене все одно нема горщика.

— Ще чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ти попросила шефа, аби мене відпустив. До мене мама приїздить сьогодні, ключів не має, а я без дозволу керівництва не можу покинути робоче місце.

— Добре, пиши заяву, я йому занесу.

— Яку заяву? У нас всіх відпускають просто так, а мені заяву писати?

— Так, тобі треба писати. Шеф сказав, що ти ведеш підозріле життя, займаєшся чи то шантажем, чи якимись аферами. Щоб ми не несли відповідальності за наслідки твоїх дій, краще, аби була заява, коли ти хоча б на годину зникаєш. Знаєш, усяке буває. Прийдуть, наприклад, із міліції, скажуть, ти щось накоїла, а ми їм — заяву, мовляв, знати нічого не знаємо, відпросилася чи взяла за свій рахунок, а ми в цей час працювали і працюємо.

У її словах було мало приємного, точніше, в них не було нічого приємного для мене. Тут-таки, навстоячки біля столу, я написала заяву, секретарка поклала її в чорну теку й зникла в кабінеті людини, яка з такою підозрою ставилася до моїх праведних справ. Чекаючи вердикту, я підійшла до вікна й дивилась, як іде дощ. Мокрі дахи сусідніх будинків, які були зведені давно й тому поверхів мали менше за наш інститут, нагадували Париж, в якому, на превеликий жаль, я поки що не бувала. Дахи здебільшого були вкриті бляхою, пофарбованою в стандартний коричнево-вишневий колір. Коли дощ змивав із них пилюку, дахи ставали блискучими, охайними та романтичними, на них хотілося дивитись і дивитись. Шкода, що я не художник, а то б малювала дахи, вкриті позеленілим шифером, золотавою чи, навпаки, трухлявою соломою, різнокольоровою черепицею, димок над комином, кішку, сажотруса, архаїчні антени…

Стояння біля вікна не затяглося: вийшла секретарка і спитала, яким це поїздом приїздить моя мама? Шеф точно знає, що якби моя мама надумала мене провідати, то мала би давно пити чай у квартирі дочечки, бо поїзд із мого рідного міста прибуває в Київ раненько. Він уже години зо дві стоїть на якихось там спеціальних коліях, чекаючи вечора, щоб їхати в зворотному напрямку.