Розділ 28

Наступного дня, хоч потяг мій відходив майже опівночі, на роботу мала повне право не з’являтися. За цей день мені нараховано гроші, які в народі називаються «добові» — такий у нас є чудовий закон. Навіть якщо відбуваєш у ділову подорож за три хвилини до півночі — гроші нараховують як за повноцінну добу. І це чудово. Хоч якась компенсація за мої нервові клітини, які відмирають через несправедливість і незрозуміле ставлення до мене шефа. Ну, що я йому зробила такого, чому він ладен мене відіслати світ за очі, аби лиш не бачити? Звісно, я переживу це. Навіть цікаво. Але чому ж він до мене так? Це для секретарки шеф у мене закоханий. Насправді його антипатія вже перетворилася на ненависть. Я не ледарка, не волоцюга, роботу свою виконую сумлінно, ні в яких коаліціях, що виборюють справедливість у вузькому колі співробітників, участі не беру. Ось такі думки роїлися в моїй голові, коли їхала маршруткою до Лідії Костянтинівни. Відверто кажучи, коли вранці неохоче розплющила очі, було бажання виспатися, а потім уже взятися до пакування речей. А ще — спекти чогось смачненького в дорогу. Я вже й на кнопку будильника натисла, та враз підхопилася. А що, як старенькій треба якісь ліки купити, чи продуктами затарити холодильник? Можна б бабу Галю до неї заслати, та баба Галя ще живе на дачі, її звідти тільки морози викурять. А я в поїзді відісплюся, в поїзді добре спиться. Не розумію тих, хто після подорожі каже, що очей не стулив і тиждень тепер ходитиме хворий. Звичайно, якщо в купе ніхто не хропе, то вояж — це чудово.

Лідія Костянтинівна стояла біля вікна і дивилась, як я наближаюся до під’їзду. Я помахала їй рукою, вона відповіла. Диво, та й годі.

Вона відчинила мені двері, привіталися. Я поставила на стіл пакет апельсинового соку, дістала кавалок якісної лікарської ковбаси, чай із ароматом бергамоту, локшину, круасани. Віднесла у ванну засіб для миття сантехніки, а в кухні поставила — для посуду. Лідія Костянтинівна пішла слідом, примостила на носі старомодні окуляри і з цікавістю вивчала етикетки на принесених мною дивах побутової хімії.

— Так змінився світ, поки я хворіла. Раніше, Віко, такого не було. Прали «Лотосом» та «Аелітою», посуд чистили кальцинованою содою. Скажи, а все, що тут написано, воно дійсно так і є? Жодної плями? Ще й іржа зникає?

— Майже. Та все ж таки не варто беззастережно вірити тому, що нам кажуть рекламісти. Я он нещодавно купила нікому не відомий засіб для видалення плям, то він нічим не гірший за те, що рекламують на кожному кроці. А баночка така кострубата — сама не розумію, як на ній погляд зупинився.

— А в часи моєї молодості плями виводили бензином…

— Тепер із бензином такі проблеми! Дорогий надто. А ви снідали?

— Снідала. Навіщо ти мені все це принесла? Напевне, дорого коштують такі продукти. Незручно мені. Дякую, але не варто…

— Що, не варто? Їсти не варто? Навіть дуже варто. Хороша їжа підвищує настрій. Це я вам точно кажу. Приїду з відрядження — ми з вами таких чебуреків насмажимо, що всі сусіди біля дверей разом із собаками та котами зберуться.

— А ти у відрядження зібралася? — старенька засмутилась.

— Так, випихають. Робота є робота. Якщо не я, то хто ж? Я людина відповідальна. Якщо треба, то треба. Повирішую всі питання — і додому.

Насправді це було моє перше відрядження, адже нікуди з роботи мене до цього часу не відсилали.

— Галинка часто їздила, теж якісь питання вирішувала.

— Царство їй небесне, — так, здається, треба казати в нашій ситуації. — А що у вас на сніданок було? — мені хотілося, щоб вона хоч трохи відійшла від сумної теми. Почне минуле згадувати, повернеться депресія…

— Знаєш, я грінки підсмажила. Можу й тебе пригостити. Он батон лишився. Хочеш? — Лідія Костянтинівна зробила над собою зусилля, відігнала спогади, так я подумала.

— Ні, дякую, іншим разом. Мені треба поспішати, цейтнот.

— Стривай, учора, знаєш, хто до мене приходив?

— Лікар із поліклініки?

— Та ні, нащо я здалася лікарю? Приходив Ігор.