Розділ 36

— Знаєш, Лідо, я не впевнений, що все розумію, — сказав Анрі. — Але ти так цікаво розповідаєш, що, напевне, в нас життя не таке екзотичне. У нас екзотика — тільки коли ти сам її хочеш впустити в своє життя, а в твоїй країні вона була завжди й стільки, скільки хочеш. Так?

— Не зовсім. Іноді ти не хочеш екзотики, а вона скрізь. І ти не знаєш, куди подітися від неї.

Коли вона розповіла з десяток історій зі свого життя, навіть нічого не вигадуючи й не притягаючи за вуха, Анрі спитав, чи не хоче Лідія Дмитрівна зі своїми оповіданнями виступити по місцевому телебаченню. У них є такий канал, де всілякі цікаві люди діляться спогадами. Він сам не раз розповідав там про армію і Сахару. Ще й грошей дадуть. Але вона перелякалась. Одне діло вдома, й зовсім інше — в чужій країні, на чужому телебаченні. Може, це яка провокація. А навіть коли ні, то чи ж воно їй треба? До того ж, це якось вплине на рейтинг батьківщини. Щоправда, її розповіді здебільшого стосувалися б минулих часів, проте, все одно вона подумала, що не варто.

— Гаразд, я подумаю, але чи цікаво це вашим людям? — Лідія Дмитрівна насправді остаточно вирішила, що на телебачення не піде ні за які гроші.

— Якщо цікаво мені, цікаво й іншим, я впевнений, — Анрі ладен був розповідати й слухати без кінця, проте завтра вони мусили рано вставати. — От розповім тобі наостанок ще про те, як ми пережили в пустелі таку пилову бурю, що була страшнішою за хмари сарани, й підемо спати.

Дивно, але він відчував такі пилові бурі заздалегідь — за кілька годин починала боліти голова. А ще дивно, що під час самої бурі голова переставала боліти. Анрі розповідав про те, як вони з солдатами встигли перетнути відкриту місцевість і дістатися до невеличкого поселення, неподалік якого нещодавно побудували, як він дізнався з газет, нафтоперекачувальну станцію. Почувши про нафтоперекачувальну станцію, Лідія Дмитрівна стрепенулася.

— О, Анрі, я знаю, що таке нафтоперекачувальна станція. Свого часу, студенткою, я була в студентському будівельному загоні, ну, такому волонтерському товаристві, може, напівволонтерському, бо ми, сповнені натхнення, їхали не тільки будувати щось для держави, спілкуватися, а ще й трохи заробити грошей. Це було в Білорусії.

Анрі швиденько підхопився й приніс мапу Європи, де вони знайшли Білорусію і невеличке містечко Мозир.

— Ось тут ми жили в наметах — це досить далеко від міста. В гарному березовому лісочку. Нафтоперекачувальну станцію будували засуджені, щоправда, такі, що могли жити на волі, в довгому бараці, де двічі на добу, зранку та ввечері перевіряли, чи всі вони на місці. Як нам казали, це були не дуже небезпечні злочинці, а так, усілякі лузери та нікчеми. Хто тещу в погребі тримав, поки не перевиховається, хто на мотоциклі стареньку збив, а вона була ще й п’яненька. Був один, який украв у сусіда велосипеда.

— Ви спілкувалися?

— Аякже. Навіть дуже. Увечері на дорозі влаштовували танці, ну, ніби дискотеки. Грала якась гармоніка чи баян — не наші, місцеві музики. Наші переважно під гітару співали біля вогнища. Але на дорогу танцювати також ходили. Машин тоді мало ночами їздило, а коли яка з’являлася, ми відходили на узбіччя, а потім знову танцювали.

— Це так романтично, напевне.

— Звичайно, спогади на все життя. Ніч, зірки на небі, комарі, а ми танцюємо до світанку. Якось завітали на звуки й зеки. Один із них, Гуд, запросив до танцю мою подругу, здоровенну дівчину Анжелу, якій він сягав плеча. Анжела танцювати з ним не схотіла, кавалер не збирався жити з такою привселюдною образою, тож розмахнувся та вдарив Анжелку кулацюрою в обличчя. Швидка завезла її в Мозир, там визначили перелом щелепи, а ми ж цей діагноз поставили ще до їхнього приїзду. В лікарні обидві половинки нижньої щелепи скрутили медичними дротами, прив’язали якось до верхньої. Анжелка довго мусила харчуватися рідкою їжею, заливала собі ту масу до рота через напівстиснуті зуби. Про пташиний грип ще не знали, тому вона пила сирі яйця. Назад у намети її не відпустили, а залишили в лікарні. Гуда судили, він отримав чималий термін ув’язнення. На суді він дивився на Анжелку закоханими очима й запропонував їй руку і серце. Анжелка відмовила. Для нього це було несподіванкою. Її зуби потім не зовсім стали на місце, щелепи зрослися не так, як хотілось би. Згадка про будівельний загін і нафтопровід залишилася на все життя.

— Вона мала з ним судитися й виграла б справу.

— Анрі, в нашій державі судилися рідко.

— Цього я не розумію.

Лідія Дмитрівна розповіла, що, крім Реймса, в передмісті якого жив Анрі, вони кілька разів бували в місті Ліллі, відомому не тільки своїми сирами та шоколадом, а також тим, що там народився Шарль де Голль.

— А сир, хочу вам сказати, там їдять за допомогою ножа й шматочка хліба, — Лідія Дмитрівна продемонструвала нам, як потрібно їсти сир.

— А жаб їдять?

— Не знаю, може, й їдять, а мені довелося тільки скуштувати сирого м’ясного фаршу, на який кажуть «тартар».