Розділ 10

Отрута від Меркурія

Прийшовши на роботу наступного ранку, я почала думати, в кого з ветеранів нашого інституту розпитати про дочку Лідії Костянтинівни. Це мали бути люди, які працюють у інституті понад п’ять років — що більше, то краще. Перш за все згадала Віктора Степановича — людину, яка досить довго трудиться на нашій спільній ниві. Вирішила з нього почати. Проходячи повз сусідню кімнату, побачила, що вона ще й досі опломбована, очевидно, мають переконатися, що остаточно вивели ртуть. От і добре, хай стежать за нашим здоров’ям.

Віктор Степанович у кабінеті був сам, секретарка підбадьорила мене, тихенько сповістила, що настрій у нього зранку чудовий, а це останнім часом не так часто трапляється. Вона тільки-но принесла йому напівпрозору філіжанку запашної кави на сріблястій таці. Перед шефом лежала свіжа бізнесова газета, за спиною на вікні вмостився сувенірний лев, на столі стояли іконки та фото дітей.

У яких би кабінетах я не була, скрізь одне й те саме. «Трудолюбіє, чадолюбіє і боголєпіє».

— Ви щось хотіли, Вікторіє?

— Перепрошую, може, зайду пізніше, коли каву вип’єте?

— Не треба пізніше, я й вас можу пригостити. Інно, — він натис кнопку селектора, — ще одну каву, будь ласка, — і звернувся до мене. — Уважно слухаю вас, сідайте, будь ласка. Чимось незадоволень чи інші проблеми?

Я вмостилася на краєчку м’якого шкіряного крісла та подивилась на нього, як мені здалося, спокійним врівноваженим поглядом:

— Усе гаразд, я задоволена й тільки хочу запитати… Ви ж у інституті давно працюєте, маєте знати, не часто таке трапляється…

— Що трапляється? Я дійсно працюю тут досить давно, прийшов за розподілом після політехнічного і ось, затримався. Був тоді на кілька років молодший, ніж ви зараз, закінчив ВУЗ із червоним дипломом, — його потягло на спогади, як ветеранів перед молодими спеціалістами. Зараз почне про тему свого диплому, потім про наставників та дисципліну в застійні часи. Та він багато пропустив. — То про що ви хотіли дізнатися? Може, про те, як боролися колись із порушниками трудового розпорядку? — це такий у нього печерний гумор.

— Я хотіла спитати, чи знали ви Галину, на жаль, не знаю прізвища, забула спитати у її мами, але можу сказати його завтра, ввечері її побачу. Вона, Галина, була тоді начальником якогось відділу в нашому інституті, а потім чомусь швидко померла. Пригадайте, адже не так багато людей померло за вашої пам’яті. Вона на Оболоні мешкала, ви, здається, також на Оболоні, ми з вами майже сусіди, я теж з Оболоні… Хто б міг подумати, у нас стільки всього співпадає.

Шеф на очах сполотнів. Щось таке з ним сталося, що дивитись на нього стало страшно. Секретарка занесла до кабінету мою каву і перелякано зупинилася на порозі, переводячи погляд із шефа на мене і з мене на нього. Не знаючи, що робити, я підхопилася, підбігла до секретарки, одним ковтком випила гарячу міцну каву, поставила тендітну філіжанку на тацю і вискочила з кабінету. Про всяк випадок. Нічого собі реакція у Віктора Степановича! Він себе не контролював, онімів просто. Може, при ньому не можна говорити про мерців, як мені бути присутньою при здачі аналізів? Також якась фобія? Могли б мене попередити заздалегідь, адже таке не приховаєш, хтось та знав про його проблему. Ну, й народ! Плітки розпускати можуть, а попередити людину, щоб не втрапила в якусь неприємну ситуацію, не здогадаються. Тільки-но сіла за свій стіл, як подзвонив телефон:

— Вікторіє, зайдіть до Віктора Степановича, ви так несподівано пішли. «Чого ж ви мене не затримали, а ще й самі оніміли?» — хотілося спитати, та не спитала.

Уже взявшись за ручку, я несподівано зрозуміла, чого це шеф отетерів. Мусила трохи постояти перед зачиненими дверима і зібратися з думками. Дуже просто, вони ж із Галиною мали бути однолітками, ну, там плюс-мінус кілька років — не рахується. У них міг бути роман, а чому б і ні? Він і зараз нічого собі, в його віці бувають набагато потворніші. Отже, у них мав бути роман, потім вона померла, а він до цього часу страждає, з горя одружився з якоюсь мавпою, а Галину досі кохає. Як же я, дурна, відразу про це не здогадалася? Кажуть же, що коли Господь хоче покарати, відбирає розум. Це якраз про мене. Треба з ним обережніше, чоловіки теж мають почуття, їх треба поважати, а якщо це почуття твого шефа, то тим більше. Добре, що з Ромою жодних проблем стосовно його почуттів. Тут я не сумніваюся.

Віктор Степанович уже оговтався. На столі перед ним стояло дві філіжанки з кавою. Ото молодець Інна, все встигає. Не чекаючи запрошення, я сіла. Посунула до себе філіжанку й зробила ковток. Шеф дивився на мене поглядом, у якому була крига, що ніколи не тане:

— Я запросив вас, щоб сказати, що ваша поведінка видається мені дивною, неадекватною. Хіба я запрошував вас сісти?

— Я що, мала пити каву навстоячки? — спитала я лагідно.

— Чому ви вирішили, що це ваша кава? — він мовив у селектор:

— Інно, одну каву, будь ласка, ми поспішаємо.

— Але я не поспішаю, можемо посидіти, поговорити про наші проблеми.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Отрута від Меркурія» автора Ковальська Ксенія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи