Розділ 18

Лідія Дмитрівна подзвонила на роботу дуже рано, я ще навіть кави собі не заварила. Відверто кажучи, жодного бажання спілкуватися з нею після побаченого вчора в їхньому під’їзді я не мала. Але ж мати за сина-ловеласа не відповідає, якщо вона його навмисне таким не виховувала. Я була впевнена, що не виховувала. Це в ньому батькові гени могли нарешті проявитися. Раніше такого не було, я б помітила.

Голос мій мене завжди виказує, не вмію вдавати, що мені весело, коли хочеться плакати або грати сум, коли хочеться стрибати. Проте Лідії Дмитрівні сьогодні було байдуже до мого голосу. Вона була щаслива. Щаслива, що отримала такого чудового листа й що написала його така незвичайна і така порядна людина, як цей чарівний Анрі.

— Віко, доброго ранку, насилу дочекалася, поки Рома на роботу піде, щоб тобі зателефонувати. Уявляєш, нашому французові найбільше сподобалась фотка, де я з кошиком. Він подумав, що в кошику яблука, а не груші. Пише, що у Франції вирощують багато яблук на кальвадос. Ти пила колись кальвадос?

— Не пила й не маю жодного бажання. Це якась бридка горілка, вона у нас не популярна. Лідіє Дмитрівно, те, що вона французька, ще не означає, що це щось добре. Ще що він пише, цей «наш француз»?

— Пише, що вийшов на пенсію, до цього все життя присвятив службі у війську, але завжди знав, що повернеться до виноградників.

— Де він мешкає? Адресу реальну дав?

— Аякже, аякже. Ось тільки стану на ноги, піду в посольство по візу. Він запрошення найближчим часом надішле. Віко, яка це людина! Яка людина! У нього два сини, але до батька не їздять, вони програмісти десь у Парижі. А картини, що за його спиною, вишивані, його мама вишивала. Я ж також вишиваю! У нас із ним стільки спільного, ти не уявляєш!

— Не вигадуйте, щось не бачила у вас нічого вишитого.

— Є Віко, є. Коли Рома був маленький, я йому сорочечку вишила. У шафі лежить. Коли у вас буде синочок, я подарую. Не буду зарання показувати, потім, уже коли його будуть хрестити.

— Кого хрестити, француза?

— Якого француза? Він хрещений, він католик, та каже, це нічого, що я православна, головне, щоб не атеїстка… Вашого з Ромою синочка хреститимуть.

— Так, Лідіє Дмитрівно, облишмо про синочків. Ви виховали чудовисько. Я розумію, то ненавмисне.

— Віко, не кажи так, Рома собі місця не знаходить. Він страждає. Ти сама чудовисько.

Оце тобі людська дяка. Я їй жениха знайшла, я їй варення варила, подушку поправляла, волосся колорувала, а вона мене чудовиськом називає.

— Самі ви, Лідіє Дмитрівно, чудовисько, якщо на те пішло.

— Я чудовисько? Я — чудовисько?! Та як ти смієш? Я Ромі щовечора про тебе розповідаю: яка ти гарна, яка хазяйновита, яка добра та порядна. А ти зі мною так… — вона вже плакала.

— Чого ви плачете? Я ж усе вже знаю. Учора Рома кого приводив додому? Га? Може, однокласницю, якесь там перше кохання? Чи в нього перше кохання було в садочку?

— Так, однокласницю. Вона — його перше кохання саме з садочка. А зараз — спортивний лікар. Рома згадав її старий телефон, подзвонив, домовився і привіз її додому, щоб мене проконсультувала.

— І вона проконсультувала? Добре проконсультувала? І лишилася у вас назавжди?