Розділ 6

Лідія Костянтинівна з’їла манну кашу, запила бліденьким каламутним чаєм — ось і наїлася. Це вечеря. Зараз ляже, заплющить очі й буде пригадувати, як проводжала Галинку до школи чи в піонерський табір, як чекала на неї біля одного з корпусів КПІ, коли та складала вступні іспити, а потім прийде тривожний недовгий сон. От заснути б та більше ніколи не прокидатися. Про це вона мріяла кожного вечора, лягаючи спати.

Поринути в традиційні спогади не вдалося: розчинилися двері до палати й на порозі з’явилася парочка, що прийшла до новенької, до тієї, з переломом ноги. Симпатична кругловида дівчина тримала букетик чорнобривців, її супутник, високий вродливий хлопець, — пакунок. Сусідка враз ожила і з гордістю подивилась навкруги, чи всі бачать, які в неї відвідувачі. Всі бачили. Молодь привіталася та енергійно почала хазяйнувати: розставляти в тумбочці принесене, питати про самопочуття, як це й годиться при відвідинах, шукати холодильник, щоб там щось поставити, поправляти постіль. До принесеної з харчоблоку вечері жінка ще не торкалася. Вона, певне, знала, що принесуть їй із дому щось значно смачніше за ріденьку кашку та чай. Дійсно, принесли їй домашні голубці, пластикову пляшку з соком та ще всякої всячини. Останньою витягли з пакунка баночку варення. Дівчина відкрила її, по палаті одразу розповсюдився легенький запах ваніліну:

— Що це? — спитала жінка з поламаною ногою. — Невже варення?

— Варення, — гордо відповіла дівчина.

— А чого воно пахне, як торт?

— Бо я в нього ваніліну додала.

— Навіщо? Хто ж у варення ванілін кладе? Це ж треба до такого додуматись!

— А ви скуштуйте, побачите, як смакує, — дівчина дістала одноразові пластикові ложечки, тарілочки, відклала трохи на краєчок тарілки та простягла жінці. Та з недовірою принюхалась, роздивляючись спочатку на тарілці, потім у ложечці. Хлопець з дівчиною чекали на висновок. Нарешті обличчя експерта розпливлось від задоволення:

— Я знала, що це надзвичайний сорт, я знала, що це не простий гарбуз! Наступного року тільки ними і засаджу ділянку. Ви насіння, сподіваюся, не викинули?

— Мамо, може, не треба? Може, хай помідори ростуть і перець? — благав хлопець. — Їх легше возити.

— Дивіться, він возити не хоче! Своя ноша не тягне.

На обличчі дівчини віддзеркалилися якісь змішані почуття. Лідія Костянтинівна дивилася на цю сімейну сцену та нічого не розуміла. Можна б, звичайно, відвернутися до стіни обличчям і заплющити очі, але чомусь стало цікаво: а що ж далі? А далі дівчина підійшла до кожного, хто був у палаті, та пригостила варенням і соком. Лідія Костянтинівна спершу збиралась проігнорувати дегустацію, але якось так вийшло, що не змогла відмовити дівчині, яка поставила на її тумбочку пластикову тарілочку та приязно посміхнулась:

— Куди вам налити? Ось побачите, сподобається, я сама не думала, що таке смачне вийде.

Лідія Костянтинівна подякувала кивком голови. І тут таке почалося: жінки хвалили гарбузовий делікатес, просили рецепт, згадували свої кулінарні шедеври, шукали ручки та папір, щоб записувати, в палаті зчинився легкий гамір, навіть сміх. На якийсь час забули про біль та неприємності, здається, взагалі забули, де вони. Особливо гордою почувалася новенька. Вона встигла переодягтися, камуфляжна куртка перекочувала в пакунок до Вікторії, жінка розглядала себе в кругленьке люстерко, давала якісь вказівки, хлопець занотовував їх у записник, бо мама, — а всі в палаті вже зрозуміли, що це мама й син, — так хотіла, мовляв, пам’ять це добре, але краще все записувати. Покійний батько його, мовляв, завжди все занотовував, хоч на пам’ять не скаржився.

Тим часом Лідія Костянтинівна знову згадала своє. Її Галинка ніколи нічого не записувала, вона все добре пам’ятала і без того. Тільки в останній рік перед смертю щось із її пам’яттю сталося, забувала часто номери телефонів, забувала, що треба піти до малого на батьківські збори, квитки на поїзд якось удома забула. Прикро було матері відзначати такі зміни, але що вдієш, допомогти дочці позбутися напасті вона ніяк не могла…

Парочці час уже було йти — вся палата проводжала їх, як давніх добрих знайомих. От як може згуртувати людей якась дрібниця, наприклад, звичайнісіньке варення. Далі вечір тягся за певним сценарієм, у якому всі брали хоча б якусь участь. Навіть Лідія Костянтинівна щось сказала, хоча до цього її голосу ніхто не чув. Напевно, більше за всіх ця відносна активність здивувала її саму.

Поговорили про те, який корисний сік із гарбуза. Хтось навіть припустив, що коли не знати, з чого він зроблений — можна подумати, з абрикосів. Он які бувають дива на білому світі. А ми купуємо ананасовий та якийсь манговий, не цінуючи того, що росте поряд, до чого звикли з дитинства. Лідія Дмитрівна була цілком щаслива. Це нічого, що Вікторія така маленька на зріст — яка ж із неї буде чудова господиня! Треба їх із Ромою швидше одружити, бо ще відіб’ють, боронь Боже, він же такий телепень. Дивна тепер молодь, не поспішає з печаткою в паспорті, зовсім не думає, що всяке в житті може статися, не про нас хай буде сказано.