Розділ 16

Лідія Костянтинівна на машині швидкої допомоги повернулася додому. В обов’язки адміністрації лікарні не входило розвозити по домівках виписаних хворих, але в даному випадку повелися не за правилами — надто вже вбогою була старенька пацієнтка. Звичайна процедура тут не годилася. Скажуть уранці після обходу збирати речі, дадуть наостанок якогось рецепта на пігулки. Проходячи повз ліжко, лікар кине, щоб не навантажувала руку над міру, проте розробляла її, виставляла на сонечко, щоб утворювався вітамін «Д», та їла продукти, які містять кальцій. І байдуже йому, чи його поради будуть втілюватися в життя. А потім старенька сяде на лаві біля входу в будинок, у якому прописана, і сидітиме, не звертаючи уваги на час, бо йти додому їй зовсім не хочеться. Дощ, вітер, спека чи пожежа — вона буде сидіти з потертим старим пакунком із однією ручкою, в якому навряд чи щось взагалі буде. Ну, може, булочка, яку давали напередодні на вечерю. Щоб цього не сталося, палатний лікар домовився з бригадою, що привезла хворого, і Лідія Костянтинівна відбула додому на машині за адресою, що була вписана в її паспорт. Що з нею і як буде далі, нікого не обходило. Першу допомогу надали, в лікарні потримали навіть більше, ніж потрібно, полікували. Хай опікується нею відтепер районна поліклініка — все за відпрацьованою схемою.

Про це я нічого не знала, зі мною пов’язувала свої плани інша жінка, хоча, взагалі, це були мої плани, які я їй нав’язала мало не силоміць. На екрані монітора переді мною був довгий лист, написаний французькою, і я мала переправити його Лідії Дмитрівні. Послала листа на друк. Принтер у нас в кінці довжелезного коридору. Не встигла туди добігти, а листа вже тримає в руках наша секретарка, що саме роздруковувала якісь свої папери.

— Що — клюнуло? — спитала вона, тримаючи в руках чотири аркуші, заповнені іноземними літерами, й дивлячись на мене захоплено.

До мене відразу не дійшло, про що це Інна. І чому хапає папери, котрі їй не належать? Щоправда, французької вона, гадаю, знати не може.

— Що клюнуло? — я не розуміла, в чім річ.

— Це він написав?

— Так, він. Не вона ж. А як ти знаєш?

— Тут не по-нашому, а ти сама мені казала про шлюбну агенцію, коли тебе шеф вигнав. Ось тепер вірю, ось тепер присягаюся, що вірю. Але як усе це прочитати?

— Що я тобі казала? Тоді все ще було вилами по воді.

— Диви, так швидко знайшовся охочий! Фантастика. У нас мужика треба довго шукати, а тут тільки про вовка помовка, а він зразу за комп’ютер — і листа пише.

— Не так і швидко. Він уже два роки шукає свою другу половинку по цілому світі.

— І нарешті обрав тебе?

— Чому відразу мене? Він вибрав Ромину маму. Я не знаю французької.

Секретарка аж почервоніла, не годна слухати моєї брехні:

— Так я тобі й повірила, що він нею зацікавився.

— Можеш не вірити, я не наполягаю. Тут написано французькою Ліда. Ромину маму звуть Лідія Дмитрівна.

— Не розводь. Вона ж стара має бути, коли в неї вже такий син дорослий. Мабуть, збрехала, скільки їй років і фотку чужу послала. Як же викручуватись думає? Він же однаково дізнається.

— Нічого подібного. Викручуватись не доведеться. Про роки написала правду, а ще про вагу та зріст. Фотки відправила, цілу пачку. І всі свої, теперішні, портфоліо називаються. Так що все по-чесному.

— Про портфоліо я знаю. Але щоб у старої тітки було портфоліо, вперше чую. І він відповів? Може, він написав, що вона застара і щоб людей не смішила?