Розділ 33

Потрібні для завдатку гроші я знайшла — більшу частину випросила в своїх співробітників. Раніше грошей не позичала ні в кого, тобто, майже не позичала. Люд зрозумів, що я кудись влипла, й гроші знайшлися. Не надто розраховуючи на власну пам’ять, про всяк випадок я склала список кредиторів, занесла в комп’ютер і пообіцяла все віддати до Нового року. В обід занесла в ломбард сережки, ланцюжок і каблучку. Дали за них мені так мало, що хотілося заплакати. Це ж знову грабіж! Проте іншої ради я не мала. Навіть не так давно купленого пуховика здала в магазин, посилаючись на те, що не підійшов. Для цього довелося заповнити анкету й показати паспорта. Нелегко мені було сказати неправду про модернову річ. І як я тепер без нього зимуватиму? Намагалася втішити себе тим, що він був закороткий. Як тільки розбагатію, куплю собі довгого. В довгому тепліше, це ж ясно, як Божий день.

Подзвонила Лідія Дмитрівна, повідомила, що ввечері від’їжджає на Москву, мовляв, якщо я хочу її провести, поїзд номер такий-то, вагон п’ятий. Голос у неї був такий, ніби вона щойно плакала або готувалася до істерики. Звичайно, я хотіла її відпровадити.

— Чому на Москву?

— Анрі приїздить до Москви в своїх справах, ми зустрінемося за три години до вильоту й полетимо до Франції разом, він так вирішив. Знайомитись доведеться в літаку.

— У літаку, то й у літаку. Це, принаймні, дуже романтично. Пам’ятаєте фільм «Французький поцілунок» з Мег Раян? До того ж, із літака ви не вистрибнете. А як у вас із прикидом?

— Із чим, перепрошую? Я не зрозуміла.

— Із вбранням, туалетами, парфумами, білизною?

— Не хвилюйся. Ми з Оленкою все купили за твоїм списком. Я думаю, навіть забагато, шкода грошей. Плакав мій новий насос… У Оленки гарний смак.

Про смак Оленки я вже трохи знала. Довелося в магазині перетнутися. До того ж, коли їй подобається Рома, зі смаком проблем немає. Але, з іншого боку, Рома подобається як тим, хто має смак, так і тим, у кого він геть відсутній. Парадокс.

— Забудьте про насос. (Крім насоса треба було купити ще й тачку, та я її не добивала). Рома знає, що ви їдете до коханого?

— Знає. З самого ранку знає, — схлипнула Лідія Дмитрівна.

— Ну, і що?

У відповідь запіпікало в слухавці.

Звичайно, я мусила її морально підтримати. Місія в мене зазвичай така. Крім того, це ж я зчинила бучу, сама постраждала, накликала лихо на свою дурну голову — нема кого звинувачувати. Зателефонувала Олегові, що буду пізніше, бо йду на вокзал проводжати Ромину маму. Він сказав, що приготував їсти, щойно вимкнув пральну машину. Добре, що я подзвонила, тепер він спокійно може піти на виставку картин Єгізааряна. Є в нас такий чудовий художник. Дивний художник. Я б і сама з радістю поспілкувалася з прекрасним. Про Єгізааряна мені колись і Рома розповідав.

Їдучи в ліфті, я ловила на собі погляди співробітниць. Очевидно, певна категорія зацікавлених, тих, що не бачили, хто мене зустрічав із роботи, збиралися це зафіксувати сьогодні. Дивіться ж, люди, сьогодні мене ніхто не зустрічає, як і вас. Я йду, куди хочу, задоволена собою і вами. Зараз я вільна, погуляю «Метроградом» чи сяду на лаві — десь же треба згаяти час між роботою і поїздом.

Я сиділа на нагрітій останнім сонечком лаві й гортала додаток до грубої щотижневої газети однією рукою, а другою витягала з пакетика картоплю-фрі, куплену в «Макдональдсі».

Додаток до грубої газети люд бере заради новин, програми телепередач, корисних порад. Я обожнюю гороскопи на останній сторінці. Треба буде спитати в Олега, хто він за Зодіаком. Хто тут у нас найінтелігентніший знак? А й справді, хто?

Який цей Олег дивний. Отак зірватись і приїхати в чуже місто тільки тому, що втлумачив собі, нібито в нього закоханий. Не уявляю жодного міста світу, в яке я ось так би ні сіло ні впало поїхала. За винятком мого ріднесенького, звісно. Проте ні, є ще Львів. Хоча, звичайно, не так уже й багато міст я встигла відвідати. Олег щиро вірить, що Київ лікує його стомлену від суєти душу, надихає на якісь вчинки, заспокоює. Уже два вечори я тільки й чую, яка щаслива, що живу серед таких людей, серед таких церков, соборів і пам’ятників, дихаю повітрям свободи і культури, не ціную затишку, який створюють кожне деревце, кожен балкончик. Мені, відверто кажучи, смішно. Я б йому такі балкончики показала, на яких баба Яга може ховатися від правосуддя, такі скверики, куди в сутінки й міліціянта калачем не заманиш, такі під’їзди, де мали б протигази видавати при вході. Хай вірить, що в нас місто інтелігентних мрійників, вихованих на традиціях і трипільській культурі. Ти, Олежику, на зборах мешканців нашого під’їзду з нагоди пошкодження кодового замка «Цифрал» не був. Одразу б усе стало на свої місця. Хоча дійсно, виставки Єгізааряна в них нема. Але якби хто запропонував мені обрати місто, де майже комфортно себе почуває моя душа, то це був би Львів. Перетин вулиць Сербської та Староєврейської. Проте, можливо, вони не перетинаються, давно там була, підзабула.

Я гортала тижневик. Поглядаючи на годинника, ознайомилася з програмою телебачення, роздивилась фотки кінозірок, перечитала оголошення з пропозиціями зняти лихе наслання та врятувати від алкогольної залежності. Уже хотіла сховати газетку й піти по наступну порцію картоплі до «Макдональдсу», бо однієї виявилося замало, коли очі мимоволі затримались на заголовку: «Секс на заході сонця». Цікаво, чим він так відрізняється від сексу під місячним сяйвом. Але йшлося зовсім про інше. І мене почало лихоманити.