Розділ 29

Чи треба казати, що розв’язання чужих проблем не залишило часу на те, щоб зібратися в дорогу? Я прибігла додому, повкидала в сумку необхідні речі, наче брала участь у змаганнях на швидкість, та мусила чимдуж мчати на вокзал. Щоразу, кудись від’їжджаючи, потрапляю в жорсткий цейтнот і щоразу даю собі слово, що це востаннє. Ось уже наступна подорож розпочнеться без долання перешкод — стрибання через чужі речі, розштовхування скупчень загальмованих людей на ескалаторі… Захекана, зупинилась я біля вагона, коли провідниця, позіхаючи, вже зібралася піднімати східці, (ніби вартовий — чавунний місточок у замку).

— Стійте, я вже тут! — заволала я. — Невже ви поїдете без мене?

— Запізнюватися не треба, дєвушка! У нас распісаніє, а не самодєятєльность.

Я подолала сходинки, штовхаючи сумку поперед себе, й поїзд тихенько рушив. Одна мить — і я б залишилася тут. Що тоді? Напевне, довелося б здати квиток, заповнити якісь бланки, спіймати таксі, сказати водієві: «Гані, радной!» — і гнатися за потягом до першої зупинки. Але яка в нього найближча, я ж не знала. Очевидно, це знають у довідковому віконечку, але там серед ночі могла сидіти сонна тітонька, яка не схотіла б шукати в нетрях інформаційного хаосу відповіді на моє запитання. Як добре, що я таки встигла.

Бог на моєму боці хоча б цієї хвилини. Радісне відчуття своєї перемоги над обставинами не знаю навіть із чим порівняти.

Я була впевнена: єдиною незручністю під час вояжу залізницею є люди, які хропуть, особливо, коли вони волею долі вкладаються спати в одному купе з тобою. Після цієї поїздки я дійшла висновку, що ворогами подорожніх на залізниці є також немовлята. Вже за двадцять хвилин я впевнилася в цьому на решту свого життя. Щоправда, називати маленьких, беззахисних немовлят ворогами якось ніби жорстоко, цинічно й непорядно. Всі ми родом із дитинства, і з нами маленькими також батьки подорожували залізницею, а памперси тоді були, можливо, тільки в Америці.

Коли я відсунула двері свого купе, мені щиро посміхнулася молода жінка, що саме змінювала памперса дрібненькому горлатому хлопчикові. Жінка була чорнява, ніс у неї трохи тяжів до правої щоки, тобто, щиро кажучи, був кривий. Зате волосся вона мала гарне — хвилясте, чорне. За національністю, як виявилося згодом, вона була чи то дагестанкою, чи осетинкою, щоправда наполовину. Друга половина була українською. Так сталося, що чотири роки тому вона вийшла заміж за курсанта одеського військового училища. Познайомилася з ним на весіллі у родичів. Нелегко було умовити батьків — саме батька, не маму — дати згоду на шлюб, а потім переїхати в Україну, тут жити в гуртожитках на мізерну офіцерську платню. Та, очевидно, це називається коханням. Тепер жінка їхала до батька, бо їй написали, що він невиліковно хворий, зустріч могла бути й останньою. Вона везла онука, щоб показати його дідові й щоб малий примирив їх остаточно. Батько хоч і погодився на весілля під тиском дружини, припинив спілкування з дочкою. У їхній родині дітей виховували так, щоб дотримувались традицій землі, на якій народився батько.

Чоловік привіз мою сусідку по купе з Одеси на київський вокзал, посадив у поїзд, а сам автобусом уже їхав назад, бо вранці мав заступати на чергування. Тільки у вагоні жінка зрозуміла, що в маленького Василька ріжуться зубки. Порівняно з озвученими Васіними муками будь-яке хропіння здалось би мені котячим муркотінням. Жіночка була розгублена. В гуртожитку вона б дала цьому раду, там товаришки з такими дітками, там би хтось обов’язково підказав, що робити, як поводитися, там був жіночий колектив, який за даної ситуації згуртувався б і прийшов на допомогу. Молода мама безпорадно намагалася вколисати маленького, аж поки я не взяла ініціативу в свої руки. Змушена була взяти. Лежати на своїй полиці, намагаючись заснути, або йти до провідника, щоб він знайшов мені притулок у іншому купе — ось і всі варіанти пережити цю ніч. Я відсторонила жіночку, на яку хлопчик уже стомився дивитись, благаючи про допомогу, я схилилася над ним і почала нескінченний не надто логічний монолог:

— Який ти гарнесенький — як твій тато, а будеш як дід, і баба, і Круз, і Клінтон. І станеш професором, і будеш грати в карти, й на піаніно й на скрипці. І вивчиш усі мови, які схочеш, а ще полетиш у космос і працюватимеш для людства до пенсії. І будеш ходити в зоопарк, у бібліотеку, на дискотеку і в сауну, носити шкарпетки навиворіт, і мити посуд фірми «Бергофф», і слухати квакання жаб опівночі або вранці. Твоя дружина смажитиме тобі рибні котлети, носитиме спідницю фасону «годе», капелюха з бантами. Тобі дадуть дисконтну картку на два відсотки знижки в магазині «Спар», а потім — на три відсотки, а потім ще кращу. І буде в тебе дача з каміном і водою. І буде літо, й будуть люди на селі та в магазинах. А потім ти підеш у школу, й класна керівничка посилатиме тебе по мапу світу, коли забуде сама її принести з учительської. І все буде добре, аж поки не настане випускний вечір. І батьки скажуть, що треба в інститут, тому краще буде, якщо ти станеш вундеркіндом. І куплять тобі папугу, а потім черепаху, а потім вазонка з фіолетовими листочками. Влітку можна буде їхати на море, там плавають риби, а на самім дні причаїлися підводні човни… — таке я казала маленькому хлопчикові. Мій монолог справив на нього неабияке враження. Від подиву він перестав плакати, трохи мене послухав, певне, подумав: «Що за нісенітниця?» Але іншої розваги ніхто не пропонував, тож хлопчик, трохи ще посхлипував і заснув. Його мама слухала мене, зачаровано посміхаючись. Ніс її від цього здавався ще кривішим. І була вона схожа на чеченську терористку. Та прикордонники й митники цього не помітили, бо в неї було українське прізвище, українська прописка й син на ім’я Василько. Коли проїздили митницю, нас не змушували перетрушувати речі, а швиденько переглянули мої документи. Моя сусідка взагалі їх не цікавила. Тільки побачили сонного Васю — враз перехотілося нас перевіряти. Можливо, провідниця їх просила не чіпати нас, бо весь вагон не спав би решту ночі.

Ми швиденько полягали спати, розуміючи, що треба використовувати кожну секунду для сну, адже зубки — це проблема, про яку знаю навіть я, в котрої навіть племінників поки що нема. На щастя, інших пасажирів у купе не було, сезон відпусток скінчився, вагон був напівпорожній.

Ніч проминула на диво спокійно, а вранці до купе постукала молода жінка, що їхала в кінці вагону з маленькою дівчинкою і мала досвід перевезення дітей. Жінка здогадалась, яка проблема в моєї сусідки, що було не так уже й складно: половина вагону не спала, аж поки я не взялася до справи. Вона запропонувала допомогу у вигляді тюбика мазі, якою треба змащувати ясна, щоб дитина не відчувала болю. Напевне, якийсь слабенький анестетик. Слава іноземним фармацевтам!

Вранці хлопчик продер очиці, коли ми давно вже їхали Росією. Стоячи біля вікна, я чекала, коли ж нарешті поїзд почне їхати коридором з беріз, повз сині озера з ромашковими берегами. Але нічого особливого не побачила. Все, як у нас. Тільки залізничних рейок більше, цистерн із нафтою та факелів газових родовищ. А люд, зрештою, мало чим відрізняється. Сервізи вагоном носять, гроші міняють, пропонують пиріжки й тараньку. Я купила бабусі білу хустку з козячого пуху й була дуже втішена, що маю вже першого подарунка з країни, в якій ніхто з моєї родини ніколи не бував. Так уже склалося життя. Мову російську всі мої родичі знають, а ось подорожувати не довелося.

Поки ми не спали, то розповідали одна одній усілякі історії з власного життя та життя своїх знайомих. Жінка показала мені фотографію свого чоловіка, світлоокого невиразного блондина, невисокого на зріст, про якого я сказала їй, що симпатичний. Перебільшила. Про Рому моїй супутниці брехати не довелося, що симпатичний, — Рома просто красень. Проте не любить мене, красуню й розумницю, дівчину з почуттям гумору та власної гідності. А от сусідку мою, незважаючи на скривлений ніс, іншу віру й національність, чоловік обожнює. Тричі «смс» присилав. Я, звичайно, не заздрю нікому, але несправедливо влаштовано цей світ — невже так буде завжди?

Івасик жадав спілкування. Я розповіла йому казочку про фарбованого лиса, заспівала пісеньку про водограй, переказала двійко анекдотів. Мама також слухала. Коли я пакувала речі, щоб виходити, бо скоро вже мала бути моя станція, їй лишалось ще їхати кілька годин. Жінка була в розпачі, Вася спати не збирався, а про що з ним розмовляти, мама не знала. Я вручила їй газету, якою було вистелене дно моєї сумки.

— І ти думаєш, він буде таке слухати?

— Чому б і ні? А коли набридне, то на знак протесту засне.

— Як мені пощастило з попутницею! Мало хто витримав би цю подорож.

— Щасти вам. Була рада знайомству.

Я ступила на перон незнайомого вокзалу, де вже чекав місцевий колега, попереджений про мій приїзд особисто нашим дорогим шефом. За інших обставин я б залюбки скористалася можливістю подорожувати за рахунок інституту. В цьому південному містечку я б у першу чергу знайшла базар, купила б місцевих яблук, груш та винограду. Потім знайшла б магазин, де продається місцеве вино, одяг місцевого пошиву, срібло, посуд чи пиріжки з м’ясом, книжки російських видавництв… Я б займала в готелі великий одномісний номер, дивилася б увечері передачі місцевого телебачення, порівнюючи їх із нашими, потім би пошукала якихось пам’ятників і біля кожного сфотографувалася б. Для цього довелось би шукати когось, хто не дуже поспішає і в змозі натиснути на кнопочку мого фотоапарата. У вихідні я б поїхала дивитись, чи є відпочиваючі на місцевих курортах, попила б мінеральної води й тоді б пофотографувалася на тлі гір, печер та місця дуелі великого поета. Ну, й звичайно, вирішувала б потихеньку питання, задля вирішення яких мене сюди відрядили. Але відрядження, схоже, не було викликане виробничою необхідністю. Мене сюди випхали, щоб не заважала шукати Артура. Нагальної потреби в моїй далекій подорожі не було. Місцеві колеги залюбки привезли б до Києва потрібні нам технічні умови, висновки та інші папери — не всі з них бували в нашій столиці.