Розділ 13

Ксерокс знайшла в приміщенні, де проявляли плівки й друкували фотографії в присутності замовника. Щоб не тягатися з книжкою, повернулась до лікарні та віддала підручника Миросі, яка, здається, навіть не зраділа, що може продовжити підготовку до іспитів. Миросі вочевидь хотілося спати. Може, й собі ще на яку спеціальність замахнутися? Ну, наприклад, піти туди, де вивчають про ртуть, бо ось такі знання дарма пропадають!

Голова не боліла. Можна б і на роботу повернутися… На черзі термінові креслення… Та не повернулась. І що цікаво — сумління відпочивало. Не часто випадають такі щасливі години, коли можеш вештатися де завгодно, в той час, як колеги сидять по робочих місцях і мріють про перерву на обід. Не про сам обід — усі вже давно пообідали принесеними канапками, запили кавою. Обід означає прогулянку, і що далі від робочого місця — то краще.

Вийшла з тролейбуса і потрапила в обійми до двох хлопців, які лагідними голосами, з щирими посмішками почали мені розповідати про кінець світу. Швидко відкараскатись від перевдягнених янголів не вдалося. Трохи послухала та чемно подякувала за тоненькі книжечки, одна з яких називалася «Цнотливість». Цікаво, вони якось фільтрують співрозмовників, чи всім однакове дають? Навіщо тому старенькому з патичком про цнотливість — йому підійде про вічне життя. Ззаду на обкладинці подарованої книжечки було написано, що надруковано її в Нью-Йорку, а подарували мені її євангелісти-менноніти. Я християнської віри, на тонкощах міжцерковних стосунків не дуже знаюся, це складно — можна потрапити в такі хащі… Брошурок та книжечок релігійного спрямування маю вдома багато, розповсюджують їх лагідні бабусі, войовничі дідки, навіть крішнаїти накинули на мене оком. Рука не здіймається викинути друковане слово, якщо воно ще й від Бога. Ось і ці взяла. Чого хлопцям задарма стояти на зупинці? Ще й так далеко до нас діставалися, аж через океан…

Під’їзд, де жили пані-фотограф і мій шеф, уже не видався гнітюче-небезпечною пасткою. Рипучим ліфтом доїхала до п’ятого поверху, спокійно подзвонила в уже знайому квартиру. Двері відчинилися майже миттєво, неначе хто зумисне очікував на мене. На порозі стояв симпатичний хлопець, якого я вчора бачила на фотографії в цій самій квартирі. Гарнюній, а батько чомусь повісився — промайнуло у мене в голові. Та це їх сімейні справи. Схоже, зараз мене спустить униз. І чому я не в кросівках?

— Що, хвойдо, прийшла? Ну тримайся, зараз полетиш далі, ніж бачиш. Літати вмієш?

— Пробач, не розумію тебе, — я простягла йому подарунок, тільки-но отриманий від хлопців-меннонітів, і пробелькотіла, вкладаючи в слова тепло душі, в якому тільки-но грілася:

— Бог — він один, він бачить наші гріхи і все одно нас любить. Не вкради, не бреши, не заздри. Він пробачить, але йому соромно за тих, хто не подасть руку допомоги. Стукай, і тобі відчинять. Він… — договорити не вдалося.

— То ти не до матері?

— Я не до матері, я до тебе. Отямся, ще є час. Візьми, прочитай і подумай. Твоя мама робить свою справу, бо вона іншого не вміє, вона робить те, що дає людям надію і що дає тобі на стіл курку з салатом, а не дірку від бублика, а ти її за це переслідуєш. Не переслідуй нікого, всіх буде судити Господь. Зрозумів?

Хлопець дивився на мене виряченими очима. Вочевидь, дуже коротка спідниця, легковажне декольте, цяцьки-браслети на руках та запах французьких парфумів не гармоніювали з моїми проповідями. Я й сама це знала. Все ще тримала в простягнутій руці книжечки, напевне, довго треба їх так тримати, бо боїться їх грішник. Розгорнула одну й прочитала вголос перше, що потрапило на очі: «Ще простий засіб охорони цнотливості. Він полягає в помірності та простоті їжі. Помірність — це кількість їжі, яку ми споживаємо, а простота — склад її. Будь мудрим, і скеровуй серце твоє на прямий шлях. Не будь між тими, хто впивається вином, між тими, хто пересичується м’ясом. Не тільки не пий вина, але навіть не будь між тими, що п’ють». І я вказівним пальцем кілька разів клацнула по горлу справа, натякаючи на споживання алкоголю. Так робив тихенько дідусь, показуючи, що сусід напідпитку. Згорнула книжку й звернулася до онімілого співрозмовника:

— Зрозумів?

— Там таке написано?

— І не тільки таке. Читай і вичитаєш багато цікавого. А дівчат не треба ображати, вони тільки хочуть миру в своїх сім’ях, а спочатку, щоб ці сім’ї утворилися. Бувай!

Хлопець так і не стулив рота. Відбувалося все дуже швидко. Він кожної секунди міг отямитися й пожбурити в мене подарунком. Тому я побігла сходами вниз, не чекаючи на ліфт, хоча, можливо, кабінка ще стояла на поверсі. Треба-но й собі почитати. Як там було? Здається «не будь між тими, що п’ють». А коли доводиться? Вибігаючи з під’їзду, мало не збила з ніг маму мого недавнього співрозмовника. Вона відчиняла двері плечем, бо була обвішана пакунками та торбами. Ми радісно привіталися, немов старі добрі друзі. Виявилось, що фотографій удома вона не друкує, кудись носить плівки, потім забирає, а далі роздає клієнткам. Саме зараз вона несла нерозібрану пачку фоток додому.

— Ну що, не побив тебе мій синочок? Я ж казала, що треба обов’язково попередньо домовитись про зустріч. Коли він удома, я не маю права нікого фотографувати.

— Ну що ви, він дуже милий, і не думав битись. У нього такі очі! Хіба з такими очима бувають лихі люди? То я гарно вийшла?

Мамі про очі сподобалось.

— Не пам’ятаю, але твої точно в цьому пакеті. Вас же стільки тут, усіх не запам’ятаєш, — пані фотограф почала шукати мої фотографії. Пухкий конверт мало не впав через купу пакунків. Синочкові, напевне, їдла прикупила дорогою. — Давай, десь сядемо, бо я помну або переплутаю. Вони складені не просто, тут ціла система.

— Давайте, може, кави десь вип’ємо, якщо ви не проти?